Сергій Сурай має бути Героєм України. Хоча насправді він ним і є

28 червня 2024 року, відданий військовій присязі на вірність українському народові, помер хоробрий воїн, молодший сержант ЗСУ - Сергій Сурай із села Більмачівки на Ічнянщині.

Сергій Миколайович наро­дився 16 квітня 1997 року в Більмачівці. Навчався у місцевій школі, по закінчен­ню якої пішов працювати. Односельці згадують, що в мирному житті Сергій дуже любив співати українські пісні. А в дитинстві навіть був постійним учасником ху­дожньої самодіяльності. І які б концерти не відбувалися у сільському будинку культу­ри - він теж на сцені. У липні 2017-го як справжній грома­дянин України Сергій Сурай пішов на строкову службу в армію. А з початку повно- масштабного вторгнення, 24 лютого 2022 року, став на за­хист рідної країни.

У званні молодшого сер­жанта Сергій Миколайович захищав кордони нашої краї­ни на Донеччині. Там, у рай­оні населеного пункту Пав- лівки Волноваського району, під час ворожого обстрілу отримав важке поранення. Це сталося 8 червня 2024 року. Сергій Сурай лікувався у Вінниці. Лікарі до останнь­ого боролися за його жит­тя. Але, на жаль, 28 червня серце хороброго захисника перестало битися... Він став ще одним воїном Небесного Легіону.

За проявлену мужність і успішне виконання завдань наш оборонець Сергій Сурай був відзначений Наказом Го­ловнокомандувача Збройних сил України від 6 квітня 2024 року почесним нагрудним знаком «Золотий хрест». Мав й інші відзнаки та нагороди.. Багато пісень залишилися ним недоспіваними. У спо­минах друзів та односельців збережеться чарівний голос Сергія, його усмішка та вели­чезна любов до життя. Йому навіки 27.



Світлого шляху його душі!

* * *

Такими словами провели Сергія в останню путь у Біль­мачівці рідні, близькі, друзі, побратими, громада...
Усі, хто знав Сергія Сурая, вважають, що він достой­ний високого звання Героя України. Тому дуже важливо підписати петицію. Нині під нею понад 6 тисяч підписів. А потрібно 25 тисяч. Давайте зробимо це разом!

* * *
Життєвий шлях Сергій Сурая виявився не дуже дов­гим. Але воїн встиг зроби­ти на цій землі дивовижно багато. Він був щирим ду­шею, неймовірно мужнім та відважним, любив свою родину, наречену, мріяв про щасливе життя після Пере­моги. І наближав її повсяк­час, захищаючи нас із вами.
Розмова з рідними ще раз переконала, що Сергій вар­тий високого звання Героя. Тому нині - все в наших руках.

Юрій Сурай, рідний дядь­ко Сергія:
- Для мене це важка роз­мова... Сергій і воював, і за­гинув як Герой. Шкода, що це треба ще й доводити. Ге­роїзм Сергія зрозумілий без жодних петицій. Він пере­конливо вартий звання Ге­роя. Бо такі, як Сергій, захис­ники йшли та йдуть на фронт за Перемогою. Сергій не переживав, що з ним буде. Він до останнього залишася відважним і сміливим. Не по­милюся, коли скажу, що таких людей, як Сергій, мало. Він тричі був важко пораненим. Але тільки-но міг стояти на ногах, їхав на фронт. 8 черв­ня Сергій мав відвезти хлоп­ців на позиції та повернутися. Але лишився з побратимами виконувати бойове завдання. Як, власне, робив це завжди. І його знову тяжко поранило. Сергій довго тримався. Був у комі. 28 червня четверте поранення завершило його життя... Одне скажу про ньо­го: хороша він людина. Мені його дуже не вистачає. Сер­гій для мне був більше, ніж племінник. Це був побратим, опора. Дуже ним пишаюся.



- А він пишався вами...
- Я його жодного разу не залишив у біді. Завжди до­помагав. У кожній родині має бути взаємодопомога... До цих пір не можу бачити фото Сергія. Хоч і був на його похороні, але досі не можу повірити, що Сергія немає з нами.
З його слів, він постійно під­тримував своїх побратимів, багато виніс із позицій і 200­х, і 300-х, буквально відкопу­вав бійців, рятуючи їм життя. Ходив на позиції, які були під окупантами, і забирав наших воїнів. Чотири рази раз був пораненим, не кажучи вже про контузії. Воював на Ку- раховському та Покровсько- му напрямках, де зараз дуже жарко. Ми були з ним на від­стані 80 кілометрів. Я двічі їздив до нього на позиції... Діти мої дуже його люблять. Просять заїхати на кладови­ще, як їдемо в Більмачівку...

Людмила Сурай, дружи­на Юрія Сурая:
- Я познайомилася з Сер­гієм, коли той ще ходив до школи. Він був дуже актив­ним, займався спортом, лю­бив футбол, брав участь у художній самодіяльності - в нього був чудовий голос. Коли у нас із чоловіком на­родилася перша донька, він приїжджав до нас і співав піс­ню про маму. Реально, були сльози на очах. Він таким запам’ятався усім нашим знайомим, які чули його спів.

Сергій дуже любив свого дядька Юрія, який був для нього прикладом сім’ї, за­тишку. У нас дві донечки: Златі - вісім років, Єлиза­веті - 4 рочки. Злата Сергія дуже любила, він був для неї наче рідний брат. Коли Сер­гій загинув, для Злати це був страшний удар. Я дуже пе­реживала за неї та за чоло­віка, який також важко спри­йняв загибель племінника.
Коли почалася війна, наші зустрічі з Сергієм були дуже короткими. Він до речі, пер­ший, хто нам зателефонував і повідомив цю страшну но­вину. Сергій був зі своєю на­реченою Катериною в Броварах, сказав, що там уже є прильоти. І якщо поїзди ще ходять, він сідає на поїзд та їде в Ічнянський військкомат. Сергій одразу прийняв таке рішення. Поїзди справді ще ходили, Сергія ми зустріли та поїхали у Більмачівку до бабусі, мами мого чоловіка, яка Сергія ростила змалечку.



Сергій пішов у військкомат, але оскільки він був місце­вим, його відправили назад до Більмачівки, щоби до­кладав про поточну ситуа­цію. Тож Сергій жив із нами. Він знав у Більмачівці кожну стежку. Я у нього спитала якось, чого він сюди приї­хав? У Броварах теж можна було би піти у військкомат... А він відповів: «Я приїхав захищати вас». Для нього домом був бабусин дім. Че­рез 13 днів ми повернулися додому в Ічню. Навколо було багато замінувань, але ми змогли. Сергій залишився, бо в нього був наказ. Зго­дом він також приїхав в Ічню і залишився служити вже тут. Коли росіяни виходили, він
був на важливому об’єкті. Потім брав участь у зачистці території. Пам’ятаю, як він прийшов, а вечеряти не йде. Я питаю, чому? А він мені відповідає: «Людо, я таке ба­чив, що мені здається, я їсти ніколи не буду...»
Сергій продовжив службу в Чернігові чергував на блок­постах, виконував різні зав­дання.

У нього день народження 16 квітня. А 13 квітня 2023 року сказали, що Сергія пе­реводять. Йому мало випов­нитися 26 років, ми готува­лися до святкування. Сергій зателефонував і сказав, що намагатиметься приїхати. Та його одразу перевели на передову. Після кількох по­ранень у нього дуже постра­ждали ноги. Я все питала, як він може ходити? Але Сер­гій завжди допомагав своїм друзям, рятував їх, букваль­но витягував з-під обстрілів.

Пригадую, коли він приїжд­жав до нас, то радів кожній зустрічі. Але в ньому відчува­лася якась втома, завжди ка­зав, що полежить на дивані трохи. Коли лікувався після поранень, їздив і до бабусі, і до нас.

Отримував по кілька днів відпустки - як відзнаку за мужність, проявлену на полі бою - і відразу летів додому. Він наче набирався тут сили. Після важкого поранення ка­зав, що пересуватися важ­ко. Сергій був добрим, без­страшним. Дуже всіх любив. Коли приїжджав, хоч рідні живуть у різних місцях, але встигав відвідати всіх.

- До війни працював і жив у Броварах. Там зустрів і свою дівчину Катю. У них у вересні цього року мало бути весіл­ля. На жаль, 28 червня Сер­гій помер після поранення, яке він отримав у Донецькій області біля села Павлівки, уламки влучили в голову. Його відвезли у Запоріжжя у шпиталь, потім перевели в Дніпро, а згодом транспор­тували у Вінницю. Ми його хотіли перемістити в Київ, але транспортування було неможливим. Підвищувався тиск, було запалення і тем­пература. Ми часто спілкува­лися по відео з Катею. Вона весь час була з ним. У липні Сергій мав приїхати до нас у відпустку... Вони дуже часто бували і в бабусі, і в нас. Сер­гій завжди казав: «У когось є ангели-охоронці, а в мене — дядько».

Сергій на фронті йшов у такі місця, від яких усі відмовля­лися. Він отримав підвищен­ня і вже міг не виходити на позиції, але завжди був раз­ом із хлопцями. Звісно, не збирався помирати, навіть думки такої в нього не вини­кало. А після війни хотів на­вчатися на військового, тому що це — його.

Після того, як Сергія не ста­ло, я все більше відчуваю, на­скільки нам його не вистачає. Мені дуже хочеться почути, що він прийшов. Сергій дуже важливим був для моїх дітей. Він нас багато чому навчив.
Останнього разу, коли Сер­гій до нас приїздив, то ска­зав: «От побачиш, війна ско­ро закінчиться». Я спитала, коли? А він відповів, що через два місяці. І через два місяці для нього війна скінчилася...

Бабуся Любов Василівна:
- Сергій ріс у мене в Більмачівці змалечку. Був дуже слухняним хлопцем. У всьо­му мені допомагав. У школі брав участь у різних змаган­нях, дуже любив співати, ви­ступав у клубі. Ріс зі мною аж до армії. І на війну він пішов від мене.
Якщо отримував відпустку, обов’язково приїжджав.

Ані мій онук, ані мій син, який також зараз воює в ЗСУ, ніколи нічого мені про свою службу не розказували. Не хотіли, аби я переживала...
Живу сама, чоловік 5 років тому помер. Тепер і онука немає, ось уже п’ять міся­ців буде... Сергійко був мені дуже дорогим, думаю про нього щодня, пам’ять про Сергія завжди зі мною...
У мене дев’ять онуків і вже дві правнучки. А діток в мене троє. Юра, який воює зараз, Наташа і Юля.

Юлія, рідна сестра Сергія:
- Сергій був моїм стар­шим братом, але, водночас, наче батьком, другом. Хоча я молодша від нього лише на два роки, але відчувала його дуже дорослим. З яким би питанням до нього не звер­нулася, він завжди намагав­ся щось підказати, поради­ти. Обожнював мою доньку, свою племінницю Маргари­ту. Їй незабаром виповнить­ся 7 років. Коли приїжджав, жодного разу не було такого, щоб він з нею не побачився. Пригадую, як прийшла до­дому, а вони сидять і грають на дитячій гітарі. Маргарита Сергія дуже любила, коли вони зустрічалися, донь­ка просто розцвітала. Вона танула від його уваги. Коли Сергій приїжджав, їй більше ніхто не був потрібен.

В останні півроку ми дуже зблизилися з Сергієм. Він приїжджав до нас досить ча­сто - після поранень і ліку­вання, коли отримував від­пустки. Уже був молодшим сержантом, командиром від­ділення. Воював на Донець­кому напрямку. Під час відпу­сток чи лікарняних намагався побувати в усіх, приділити кожному увагу.

Коли був в останній відпуст­ці, ми, на жаль, не змогли побачитися. Я розплакала­ся. А він мене втішав і казав, що ще приїде. Це була наша остання розмова. Потім я його побачила вже в лікарні...
Сергій дуже сильно лю­бив свою родину, казав, що воює, щоби ми жили.

Пригадую, коли ми були малі, втрьох гуляли: я, Сер­гій і двоюрідна сестра Катя, то Сергій казав, що, як виро­стемо, купимо великий три­поверховий дім і будемо там жити зі своїми родинами.

Наталія Олександрівна, рідна тітка Сергія:
- Я живу в Броварсько­му районі, у Калинівці. Коли Сергій лежав у реанімації, я ходила до Калинівської шко­ли, просила про допомогу. У реанімації він був 20 днів, на 21-й день знепритомнів. Сергій - дуже сильний бо­рець, досі не вірю, що його немає. Він був дуже пози­тивним, емоційним, міг роз­веселити будь-яку компанію. Він був тією точкою, навколо якої крутився весь світ. Тіль­ки через тривалий час я по­чала усвідомлювати, що його немає. Я завжди пекла йому пиріжки, і його наречена Катя передавала їх на позиції. Як не стало Сергія, в мене пи­ріжки не виходили протягом чотирьох місяців... Він був добрим, ніжним і чуйним до кожного. Серце досі не спри­ймає, що його вже нема.



Я з села поїхала раніше, а Юра, це мій брат, довше залишався у селі. Тож Сер­гій до нього горнувся, як до батька. Вони з моїм братом були дуже близькими.

Сергій ходив до школи раз­ом із моєю старшою донькою Катею. Вони товаришували. Сергій - це частинка душі, яку просто взяли і вирвали.

Він дуже гарно співав, тан­цював. Тому його назива­ли «артист». Мій брат також служить у ЗСУ і завжди мені говорив, що готових воюва­ти так, як Сергій, - небага­то. Завжди пишалася його досягненнями. Якби у нас у країні було стільки сміливих людей, хлопців, як Сергій, ми б уже виграли цю війну. Він був найсміливішим з усь­ого нашого роду.

Я йому на фронт подару­вала ладанку, в Сергія було кілька поранень, але він ви­жив. Сергій мені тоді казав: «Тьотю Наташо, ваша лада­ночка мене знову врятува­ла». А перед останнім смер­тельним пораненням він її загубив...

Людмила Олександрів­на, мама Сергія:
- Життя наше було непрос­тим. Чоловік помер, діти жили в бабусі. А я - на заро­бітках у Броварах. Як заби­рала їх від мами на канікули, то вона дзвонила мені через тиждень і казала: «Вези, бо хата пуста».

Сергій, коли пішов на вій­ну, старався усіх провідати, всім подзвонити. Постійно всі були з ним на зв’язку. Після контузій та поранень йому було важко. Проте завжди помагав нам. Сергій був дуже добрим, мав багато друзів. Багато допомагав бабусі. Тата замінив йому мій брат Юрій.

Як Сергій закінчив школу, то одразу пішов на роботу. На фронті ніколи не падав ду­хом. Рвався до побратимів. У нього пластина була в нозі. Можна було демобілізувати­ся. Але ні. Третє поранення було важким, осколками по­било ноги. Побратими при­їздити провідати. Казав: не поїде більше, але все одно повернувся «на нуль».

Не вірила, що з ним щось станеться. Він усе тримав у собі... Золота була дитина... Востаннє приїхав на мій день народження з подарунками. А ще подарував мені коти­ка, якого привіз із позицій. У кицика були поламані задні лапки. Котик там жив із Сер­гієм... Ми тваринку вилікува­ли. І тепер котик зі мною...

Сергій із Катею скрізь їзди­ли. ЇЇ мама його любила, го­тувала йому вареники... Про себе він не дуже дбав, а всю свою родину сильно любив.

Заспокоюю себе, що йому вже не болить. Такі діти й вої­ни - наші янголи- захисники.
Я ним гордилася. І зараз пишаюся. Розумничок наш. Завжди житиме в серці. Не віриться, що Сергія вже не­має. І багато хто не вірить. Він нас захищав, а ми за нього молилися. Намагаюся постій­но чимось займатися, це тро­хи полегшує життя, але думки про Сергія постійно зі мною.

Катя, двоюрідна сестра:
- Сергій був дуже світлою людиною.. Якщо допомогти треба, то перший. Найкра­щий брат у світі, якого можна бажати. Все дитинство ми проводили влітку в бабусі, він завжди нас із сестрою Юлею захищав.
Про війну розповідав неба­гато, казав, що краще вам не знати.

Сергій у грудні торік неочі- кувано заїхав. Донька моя, їй ще й року не було, Сергія не злякалася. А він дивиться на неї, високий, бородатий. Та Аделінка швидко до Сергія прихилилася... Потім приї­здив на її день народження у рік у березні...
Поранили його на початку червня. А наприкінці місяця Сергій помер від ран... Міг би бути вдома. Але казав: «Треба вас захищати, і там мої хлопці».
Тому він має бути Героєм України офіційно. Хоча на­справді він таким і є.

Джерело: “Трудова Слава”, Людмила Забаровська, Віра Солодка

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.