Богдан Піц з Козельця на війні з 16-ти років

У День Збройних сил України — 6 грудня — військовий Богдан Піц із Козельця має й особисте свято — день народження. Свої 27 він зустріне на фронті. Як і деякі попередні свої дні народження, адже на війну Богдан потрапив ще у 16…



ОДИН ІЗ ГЕРОЇВ ФІЛЬМУ

Земляки про Богдана кажуть: «Патріот у найкращому сенсі цього слова!» Тож і не дивно, що його за­просили розповісти свою історію у фільмі «Козелеччина — край ро­мантиків» із циклу «Зв’язок поко­лінь» (цей фільм є на ютубі).

Богдан, можна сказати, спад­ковий військовий:

— Мій тато ще в часи СРСР за­кінчив Суворовське училище в то­дішньому Ленінграді й наше Сум­ське артилерійське училище, був офіцером. Але, на жаль, 20 років тому він загинув в автокатастрофі. Із початком війни в Україні всі бать­кові друзі говорили: якби він був живий — точно в перших лавах став би на захист Батьківщини, — роз­повідає Богдан телефоном.
Для нього ж самого все поча­лося з Майдану.

— Я був домашньою дитиною, до тих подій у Київ їздив лічені ра­зи. Але побувавши на Майдані (хай і не на барикадах), ставши свід­ком подій Революції гідності, я вже не міг себе спинити. Коли 20 квіт­ня 2014 року багато людей із на­шої громади вийшли на трасу Ки­їв — Чернігів з акцією «Ланцюг єд­ності», я теж там був — у військовій формі із червоно-чорним прапо­ром. Із багатьма познайомився. У травні пройшов військовий вишкіл від УНА-УНСО і рухався далі.

Після кількох спроб приєднати­ся до добровольчого руху зрештою влітку 2014 року я примкнув до «Братства» в сотню Ісуса Хрис­та при батальйоні «Шахтарськ». Там усвідомлювали, що ця війна не на один рік, і розуміли потребу на­вчити молодих військової справи, бачили наше нестримне до цього бажання. Після полігонної підго­товки я у складі батальйону «Шах­тарськ» поїхав під Маріуполь, де провів півтора місяця. Мав змогу поспілкуватися з патріотично нала­штованими ровесниками, адже в цій групі нас, 16-річних, було кіль­ка. Правда, решта вчилися в коле­джах, училищах, а я ще був школя­рем (закінчив 10 клас).

Після одного зі штурмів Іловайська Богданові з побратимами до­велося виносити з поля бою загиб­лих бійців.



Шульга (справа) з побратимами Стоуном і Сантою (лежить)



— Чотири людини пішли на за­вдання і не повернулися. Я не знав, як їх звуть, звідки вони... Вдивляв­ся в їхні обличчя... Саме тоді усві­домив, наскільки тяжка це війна!
Була ще одна спроба штурму Іловайська, але, слава Богу, вона обійшлася без втрат. А потім ми з моїм командиром ухвалили рішен­ня, що я маю повертатися додому і йти навчатися в 11 клас.

МАМА ЧЕКАЄ З ВІЙНИ АЖ ТРЬОХ

— У школі я зіткнувся і з нерозу­мінням, і з деякими іншими непри­ємностями. — про них Богдан во­ліє не згадувати. — У мене залиша­лося відчуття чогось недороблено­го. Тому за два місяці, в листопаді 2014-го, я знову пройшов військо­вий вишкіл і зі своїм підрозділом (на той час із сотні Ісуса Христа бу­ла створена окрема рота баталь­йону «Свята Марія») поїхав уже в сам Маріуполь (на той час піс­ля Іловайського котла лінія фрон­ту стала ближчою до міста). Тоді я познайомився з багатьма клас­ними хлопцями. Один із них — по­зивний Санта (дуже веселий оде­сит) — став мені близькою люди­ною, ми разом служили в одному снайперському взводі у 67-й бри­гаді. І хоч зараз наші шляхи тріш­ки розійшлися, та й досі дружимо і я впевнений, що скоро знову пере­тнемося.

Новий рік я зустрів на фрон­ті, а потім приїхав додому склас­ти ЗНО. Думав, після закінчення школи пройду навчання і підпишу контракт на військову службу. Але сталося диво: я гарно склав ЗНО, — сміється в слухавку Богдан. — Навіть без підготовки склав най­краще з класу — мене по балах ви­тягла історія, яку я дуже любив і якою цікавився. І мене прийняли на бюджет до Полтавського наці­онального педагогічного універ­ситету. Його я закінчив у 2021­му, за дипломом — учитель фізи­ки, та за фахом не працював. Ми із Сантою збиралися приєднатися до добровольців, вели перегово­ри з «Вовками да Вінчі». Відчува­ли, що скоро буде повномасштаб- на війна, готувалися. Але вона по­чалась раніше, ніж ми встигли по­вернутися на службу.
24 лютого 2022 року я був у Києві, а вся моя амуніція — в Ко­зельці. Зранку із двома побрати­мами примчав додому, побачився з мамою. Мій старший брат Роман (зараз йому 29) того ж дня поїхав у військкомат, щоб вступити до лав ЗСУ. А я забрав свої речі й по по­верненні в Київ подався до рідного добровольчого батальйону «Брат­ство». І брат, і я й досі служимо.

— То виходить, твоя мама че­кає з війни аж двох?
— Навіть трьох. Бо і її майбут­ній чоловік Василь (освідчення бу­ло, а одруження відклали, бо війна) теж у ЗСУ. Ми з ним дружимо, слу­жимо в одній бригаді — 5-й штур­мовій. Мама потрійно тривожить­ся, але, думаю, потрійно й пиша­ється всіма нами.

ЙОГО АННА І МАРІЯ

За Богдана також непокояться і дуже сумують за ним його дружина з донечкою.
— Ми з Анею навчалися в од­ній школі, але не спілкувалися. У березні 2022-го, коли при обо­роні Києва на житомирській трасі в районі міста Макарів ми робили свою справу, я раптом від неї отри­мав повідомлення: «Хлопче, три­майся, все буде добре, ми віримо в тебе!» У кожного лицаря має бу­ти дама серця, для якої він роби­тиме героїчні вчинки. Ось і в мене з’явилася...

Війна пришвидшує і загострює все. І кохання, і розлуку. Все стало­ся так, як мало бути. Я вірю в до­лю і розумію, що Аня — моя доля. У жовтні 2022 року ми одружилися. А весною 2023-го в нас народи­лась донечка. Назвали її Марією на честь мого батальйону.
До речі, собі Богдан обрав по­зивний Шульга.



Богдан і Анна в день одруження






— Я не надто захоплювався комп’ютерними іграми, але мені подобалась гра «Сталкер». У ній був персонаж капітан Шульга — от я собі й запозичив.

Тата Марійка бачить вдома ду­же рідко.

— Навіть коли народжувалась моя дитина, я цього не знав — був на завданні в Харківській області на кордоні з росією, без зв’язку. Ді­знався, коли повернувся із завдан­ня. Тоді мене відпустили додому на кілька днів, я зустрів дружину з до­чкою із пологового будинку — і по­їхав назад на службу.

— Перших усмішок, перших кроків донечки не бачив?
— Тільки по відео або у свої ко­роткі приїзди. Проте я ні на що не нарікаю. Триває війна, мене Гос­подь милував від тяжких поранень, і на тлі всіх трагедій говорити про складність ситуації моєї сім’ї сен­су я не бачу.
Мені інколи приходять поштою листи від Марії з її фотографіями і словами, як вона мене любить. Звісно, їх пише Аня, але ж як це ми­ло. І в наш час іще більш цінно, ніж повідомлення на телефон.


«ВІРИМО - І ДІЄМО!»

— Не буде війська, потужних сил оборони — не буде країни, — говорить Богдан. Зараз він відко­мандирований на Бахмутський напрямок для укріплення фронту, набуття нового бойового досвіду.

— Тут я в першу чергу як боєць (бо ситуація дуже складна) і вже потім — як снайпер-інструктор. За цих три місяці пережив багато тяж­кого.

Богдан поділився болючим ви­падком із крайнього (військові не кажуть «останнього») виходу.

— На виходах, якщо є вільний момент і немає Інтернету, я читаю книжки. Тоді якраз читав роман «Дон Кіхот». Коли у нас з’явився тяжкий «300-й», завдяки цій книж­ці я налаштувався вчинити подвиг — врятувати життя людині з таки­ми важкими пораненнями. А він. помер... Як би війна не загартову­вала такими випадками, цей біль усе одно залишиться зі мною до кінця життя...

Та попри все ми стоїмо на за­хисті нашої домівки, Батьківщини, простих людей, і для нас не має значення, робити це зі снайпер­ською гвинтівкою чи з FPV-дрона. Як казав мені один з учителів з вій­ськової справи, «ти не можеш від­ступати — тільки маневрувати». Як­що всі ми — добровольці, волон­тери, небайдужі люди, хай навіть у меншості, але по-справжньому ві­ритимемо і будемо відданими сво­їй справі, то ніякий ворог нам не страшний. Тому віримо, віримо, ще раз віримо — і діємо!

Джерело: газета «Гарт», Аліна Ковальова

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.