Сергій Ященко загинув, підірвавшись на міні на Курщині

Сергій Ященко з Радичева дивом вижив у зоні АТО, коли у свої двадцять два роки добровільно пішов воювати. У квітні цього року земляк знову добровільно став на захист України, та, на жаль, в історію війни він увійшов як Герой, якому навіки - тридцять один. Загинув Сергій на Курщині, підірвавшись на міні



Перед очима - малий Сергійко

За вікном хурделила зима 1993-го року, а молода матуся гойдала свого первіс- точка-синочка, виціловувала його ніжне- сенькі рученята і малесенькі ноженята, прислухалася, як спить-сопе її Сергійко, вдихала запахи новонародженої кровинки і була такою щасливою-щасливою. Бо ж це перше дитятко, таке омріяне, таке бажане. Здавалося, що від того материнського щастя кожен куточок сільської хати також дихав щастям...

Як давно це було. Але спогади живі- живі, наче це вчора було, такі теплі-теплі, і водночас від тих спогадів материне серце стискається від болю. І біль той не відпус­кає. І не відпустить. Немає більше її Сергія. Загинув на війні. Не обніме мати свого сина більше. Не поцілує. Ніколи.

Зі сліз почалася наша розмова з мамою Героя Оленою Ященко, яка з сім'єю меш­кає у Риботині. Скільки з нею говорили, стільки вбита горем жінка й плакала. Бо­лить і болить їй втрата сина. Ото і лишили­ся матері - сльози, біль, що ріже ножем, а ще спогади.

- Не знаю, чому, але перед очима най­частіше - малий Сергійко. Прокручую в голові його дитинство. Пам'ятаю все до дрібниць: коли вперше усміхнувся, коли почав агукати, рученята свої простягати до мене, коли зробив перший крок. Бува­ло, натягне дідового картуза з кокардою (свекор лісником був), марширує по хаті, як солдат, і співає: «Літак літає, записки розкидає.», а баба, якій було 90 років, аплодує малому, - тепло-щемливою хвилею котяться мамині спогади. - Непосидючий він був, і коли підріс, шабушний такий. У Сергія всі були друзями: і малі, і дорослі. І за друзів завжди стояв горою. Усі для нього були хороші, та коли потрапляв у якусь історію - сам-на-сам лишався зі своїми проблемами. Можливо, і робив він неправильні кроки у житті, але поганого чи злого Сергій нікому не заподіяв.

П'ять класів хлопчина закінчив у Ради- чеві, де раніше жила родина, а в шостий клас уже пішов до Коропської школи. Мама з двома дітьми змушена була перебратися до райцентру. Розлучилися з чоловіком. Працювала на Коропському сирзаводі, потім влаштувалася на роботу у Черешень­ках - на сільгосппідприємство. І Сергія пе­ревела до Черешенської школи-інтернату.

- Їду на роботу - сина із собою у Чере­шеньки в школу. Уроки закінчилися - на машину і на Короп його відправляю, - роз­повідає Олена Петрівна. - Сама ж зранку і допізна на роботі, а за хлопцем треба був пильний нагляд. Ото і перевела його до Черешеньок. Була спокійна, що він під моїм наглядом.

Після закінчення дев'яти класів Чере­шенської школи-інтернату Сергій пішов навчатися до Сосницького аграрного лі­цею. Отримав диплом слюсаря з ремонту сільськогосподарської техніки і тракто- риста-машиніста. На роботу подався до
столиці. У Києві познайомився з жінкою. Зійшлися. Син у них народився. Дмитрику вже одинадцять років. Та сімейне життя у Сергія не склалося.

Другий день народження

Строкову службу Сергій не проходив.
- Поламав, був, ногу, невдалий пере­лом, - розповідає мама Героя. - Була операція, довелося вставляти пластину, дуже довго гоїлася та нога. Тому в армію сина і не забрали.

Але. Коли у 2014 році почалися бойо­ві дії на сході країни, Сергій двічі пройшов військові збори у Гончарівському. Вирішив піти служити за контрактом. Мамі про свої наміри нічогісінько не сказав. Лише коли прийняв присягу, поставив її перед фактом. Сергієві тоді було двадцять два роки.

У листопаді 20І5-го року земляк уже проходив військову муштру в «Десні», а у січні 2016-го Сергій був на Донеччині. Воювати довелося у складі славнозвісної 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. А вдома жили від дзвінка до дзвінка із пекельного сходу. І молилися за свого воїна, аби Бог оберігав там, де смерть зовсім поруч.

14 серпня 2017-го. Ця днина стала другим днем народження у житті Сергія. Позиції чорних запорожців були розташо­вані поблизу села Верхнє Торецьке До­нецької області. Сергій тільки-но замінив на блокпосту свого побратима Богдана із Воронежа, що на Сумщині. Аж тут почався ворожий обстріл.

- У документах писалося, що це була евакуація військового майна через підпал сухої трави, а насправді евакуації ніякої не було, - каже мама воїна. - Як розповів син, це був артобстріл. Тоді ворог по­стійно обстрілював позиції українців, аби навколо все горіло-палало. І того разу так сталося. Сергій по рації передав своїм, що вони з Богданом опинилися у пастці. Усе навколо горить. А у відповідь почули: «То вам, може, пожежну машину викликати?» Виходить, свої ж і кинули. Сергій разом із Богданом просто дивом вирвалися з вогняної пастки. Усе горить, усе в диму. Коли Сергій добрався до позиції, заскочив у бліндаж, аби перевірити, чи немає, бува, когось із своїх. Його у бліндажі, що вже горів, і привалило. Насилу зміг з нього вибратися. Два кілометри вогняної дороги довелося хлопцям подолати, аби вирвати­ся із пастки. До своїх усе-таки добралися. Обгорілі, але живі. До Бахмута хлопців доставили машиною, а звідти до Дніпра - вертольотом.

Про те, що сталося із Сергієм, з рідних ніхто спочатку не знав. На зв'язок він не ви­ходив. Згорів телефон. Дома забили триво­гу. Від сина - ні чутки ні звістки. І вже коли він був у Дніпрі, волонтери дали Сергієві телефон, аби вийшов на зв'язок з рідними. Але номерів своїх рідних напам'ять він не знав, тому, знайшовши в інтернеті номер Радичівської сільради, повідомив туди. Там працювала мамина рідна сестра. Отож лише через два тижні рідичі дізналися про те, що сталося з їхнім воїном. Змучена тривогами матуся полетіла до свого Сергія у Дніпро.

-У сина обгоріло сорок два відсотки тіла. Опіки були страшними, глибокими. Довелося робити понад десять операцій із пересадки шкіри. Серйозна проблема була з правою рукою. Стояло питання про ампутацію кінцівки. Та сталося диво. Руку врятували. Зробили пластичну операцію на руці. Так, вона не стала повноцінною, але ж він лишився з рукою. Після того, як рука обгоріла, вона стала коротшою, нігтів не було, працювало тільки два паль­ці, - згадує мама. - Згодом була тривала реабілітація: спочатку в лікарні імені Мечнікова, після - у шпиталі Чернігова. Але Сергій до кінця курс реабілітації не пройшов. Не схотів. Через це і групу інва­лідності не оформляв. А міг би.

У грудні 2017-го року контракт у Сергія закінчився. Почала писатися мирна сто­рінка життєвої книги. Разом із дружиною, вже іншою, працював у Києві, а жила сім'я у Рівненській області.

Відчувала: обіймаю сина востаннє

Коли почалося повномасштабне втор­гнення, Сергій вирішив піти до тероборо- ни, але йому відмовили, мовляв, немає місцевої приписки, рівненської. Сергій же був приписаний у рідному селі - Радичеві.

- Син із самого початку рвався на війну.

І просила, і благала: «Навіть не думай». Мені вистачило АТО, ледь викарбакалися після тих опіків. А Сергій не раз казав: «Я ж не на групі інвалідності. Я в запасі. Що скажу хлопцям, коли питатимуть, чому не пішов воювати? Чому ховався?». Ці думки його постійно гризли, - згадує Олена Петрівна.

15 квітня 2024-го. Сергій пізно ввечері приїхав до мами в Риботин. Вона поба­чила, що він стривожений якийсь, та син запевнив, що все ок, нехай не переживає. У вівторок мама поїхала на роботу, син був дома, повернулася на обід - Сергія немає.

- Телефоную, питаю: «А ти де?» У від­повідь чую: «У військкоматі». Я відразу полетіла у військкомат, кажуть, у лікарні він. Прилітаю туди, шукаю, кажуть: «Уже пройшов медкомісію». За дві години. Лишень за дві години. Бачила Сергієву справу. Написано, зокрема, деформація правої кисті після опікової хвороби. Ніхто не взяв до уваги, що у лютому Сергію вирі­зали апендицит Чи хто дивиться з лікарів, здоровий він чи ні. До служби придатні усі, - до дрібниць згадує той день Олена Петрівна. - Відверто кажучи, я і до сьо­годні не знаю: чи-то Сергій добровільно пішов на війну, чи-то йому вручили повістку. Нам навіть поговорити часу не було. На­ступного дня, у середу, о десятій він мав бути у військкоматі, йому зробили новий військовий квиток, бо старий загубив, а о 16 годині Сергій мав уже бути з речами. Відправлення. А наступного дня, 18 квітня, о восьмій ранку син був уже у Львові. Ось так швидко забирають воювати.

Сергій багатослівним не був. Не любив він і ніжностей та сліз. Говорив, що воювати не боїться, він знає, що це таке, але, каже мама, відчувалася в ньому внутрішня на­пруга, коли був у військкоматі. Просила ненька сина не рватися першим, берегти себе, бо ж знала, що Сергій себе ніколи не жалів. Відчайдушним був.

Останні хвилини перед відправкою на війну... Обійми. Поцілунки. Сльози.

Тільки Богові відомо, що коїться у душах тих, хто вирушає до пекла, і тих, хто проводжає рідних туди, звідки не всі повертаються.
- Я нікому цього раніше не говорила, боялася зурочити. Але там, біля військко­мату, коли проводжали Сергія, відчувала: обіймаю сина востаннє, - болючим криком виривається із змученої маминої душі.

Віщий сон

Сергій дуже рвався у свою бригаду, що стала рідною в АТО, - сімдесят другу, але не потрапив до неї. Цього разу військо­ве навчання для учасника бойових дій проходило у Львові. Потім був Житомир. Військові дороги земляк почав торувати у складі 95-ї окремої десантно-штур­мової бригади, та позивний Сергія був пов'язаний з бригадою чорних запорожців - Сім-Два, тобто 72-га бригада.

А 2 липня воїн із позивним Сім-Два вже був на Донеччині. Воював піхотинцем на торецькому напрямку. А коли почали готувати Курську операцію, Сергія пере­вели у водії БМП. Востаннє мама чула голос сина 14 серпня.

- Сергій сам набрав уранці. Я так зраді­ла, - згадує мама воїна. - Привітала сина з другим днем народження, тим днем, коли він у 17-му році дивом уцілів у вогняному пеклі. Сергій розповідав, що вони вже чекають на відправку. Саме тоді йшла під­готовка до Курської операції. Зрозуміла, що вони їдуть на Курщину.

Після цієї розмови - вісточки від Сергія не було. А в ніч із 21 на 22 серпня Олені Петрівні наснився сон, тривожний. На жаль, віщий.

- Я йду в Конотопі парком, що у бік ав­тостанції. Чую: повітряна тривога. Кажуть, загроза вибухів. Але мені не страшно, іду спокійно, але голову чомусь повернула на схід, у бік Сум, підняла очі: по небу біжить біла-біла хмаринка - і враз вона вибухає чорним димом, - розповідає свій сон мама Героя. - Розтривожив мене сон дуже. Я і до цього вся у тривогах і на нервах, а після сну місця собі не знаходила. Телефоную доньці Юлі, питаю, чи Сергій не виходив на зв'язок. Відповіла: ні. Давай добиватися на гарячу лінію 95-ї бригади. Сказали, що у списку полеглих немає, серед полоне­них теж, значить, на бойовому завданні. Чекайте.

І те чекання було важким. Найстраш­ніші думки відкидали. Молилися. Вірили, все добре з Сергієм.

28 серпня... Олена Петрівна з чоло­віком приїхали додому на обід. Чомусь материну душу потягнуло перебрати Сергієві речі. Вони вже давно лежали, і діла до них не було, а то чомусь руки самі потягнулися до одягу.

- Аж тут, бачу, на порозі - люди з війсь­ккомату. Я все зрозуміла. Немає Сергія. Плакала. Кричала. Лаяла їх, як вони могли забрати на війну сина, він же покалічений. А мені кажуть, син ваш - доброволець. А далі все, як у страшному сні, котрий не закінчується. Морг. Яке це страшне видовище. Не доведи Боже. Тіло Сергія привезла місія «На щиті». А скільки їх, по­леглих, було у тій машині. Шукають нашого Сергія. Тіла перекладають з місця на місце. Гупають у машині вони, неначе колодки.

- Тіло треба було опізнати. Донька Юля першою зайшла до моргу, мене не впустили. Чую: страшенний крик. Рвуся сама у морг. Дивлюся: Сергій, моя дитина, моя кровинка. Увесь обгорілий, чорний, закопчений. Забрали на війну такого велетня, забрали за дві години, а матері повернули через чотири місяці чорний мі­шок з тілом. - здається від материнського плачу здригається все довкола.

Загинув Сергій Ященко 26 серпня. Йому був лише тридцять один рік. Загинув захисник за рідну землю у чужому краї,
ворожому, - поблизу одного із сіл Суджанського району, що на Курщині.

- Розповідали, що син та ще двоє його побратимів були на бойовому завданні, їхали «американкою» - броньованою машиною. Наскочили на міну. Сергій та ще один хлопець загинули. Третій вижив. Тіло з поля бою вдалося забрати.

Дмитро, воїн з позивним Шапа, зумів забрати двохсотих. Хто цей воїн, звідки, не знаю нічого. Гово­рив, що як повернуться в Україну, приїдуть до Сергія. На могилу.

Останню ніч перед останньою доро­гою до рідного Радичева Сергій провів у мами в Риботині. Кричала та ніч страшним голосінням. Не такої зустрічі чекали рідні зі своїм воїном. Не таких обіймів ждали. Поховали Сергія Ященка у Радичеві. В останню путь провели захисника з усіма почестями. Поплакали люди, пожурилися, та і розійшлися по домівках, а горе лишилося жити в хаті рідних, які втратили свого воїна. Плаче щодня згорьована мати, сумують дві Сергієві сестри, побивається за онуком бабуся, а Сергіїв Дмитрик рос­тиме без тата.

Джерело: “Нові Горизонти”, Людмила Власко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.