Реалії сучасного кожум’яки з Чернігівщини

Це ремесло не було для борзнянця Геннадія Кобзара якимось династій- ним чи омріяно-обраним. Так склалося життя, що треба було шукати нових шляхів і заробітків, і він взявся ремонтувати взуття. І ось уже більше десяти років нові і постійні клієнти топчуть доріжку до його маленької майстерні.

Майстер - методом спроб

Чоботарству - ремес­лу з пошиття та ремонту взуття - Геннадій Ми­колайович в училищах не вчився, як то кажуть, - самоук. Колись давно пробував собі щось ре­монтувати, тож і вирішив опанувати саме цей фах. Без дипломів і навіть онлайн-уроків у інтерне- ті, методом спроб і поми­лок. На щастя, помилок тих було небагато, тож справа пішла.
«Робота у мене се­зонна, - розповідає май­стер. - Влітку сюди мало хто зазирає, максимум - відсотків десять від усіх клієнтів. А ось осінь та зима - «гаряча» пора, бо кожному треба щось під­правити, і бажано - тер­міново, вже на завтра. Тож мій робочий день зазвичай починається о 6 ранку і триває до 4 вечора з невеличкою пе­рервою на каву. Інакше - ніяк не встигну впора­тися з десятками замов­лень на день.

На кожну пару, якщо це не щось особливе, йде приблизно півтори години. Найчастіше сьо­годні просять замінити бігунок чи всю блискав­ку, підшити чи підклеїти підошву. Тобто, дбають більше про практичність взуття. А ось раніше не­рідко доводилося фарбу­вати шкіряні чобітки або ж черевики, міняти супі­натори, різні накладки для взуття, тобто дбати не лише про зручність, а й про красивий зовніш­ній вигляд.

Трапляються і непро­сті замовлення - уши­вання чи розшивання жіночих чобіт, коли змі­нюється об’єм ноги, а викидати улюблену пару не хочеться. Така робота вимагає уміння, як ка­жуть, набитої руки. А ще - уважності і терплячості. Адже треба підібрати ма­теріал для вставок, який відповідав би за факту­рою та кольором, ніде ні­чого не перекосити.

Бувають також і такі прохання, які просто не­можливо виконати. На­приклад, товщина під­ошви або матеріал, з якого вона виготовлена, не дозволяють її про­шити - під голкою вона просто тріскається, роз­сипається в руках. Не за­вжди погоджуюся брати геть «убиту» пару у пік сезону: роботи з нею буде дуже багато, а тер­міни виконання - стислі. Але насправді відмов­ляти мені доводиться дуже рідко. Зазвичай із кожним клієнтом ми зна­ходимо спільну мову, на­віть із дуже-дуже прискіпливими буркотунами».

Справа без продовження?

Геннадій Миколайович розповідає, що чоботар­ство - нелегке ремесло: робота ручна, сидяча, нерідко - в пилюці, під шум машинки для шиття, зі стійким запахом гуми та клею. Від нього, зізна­ється, нерідко нападає вечірня сонливість. Тому черги з учнів спостеріга­ти не доводиться.

«Я навіть більше ска­жу: за всі роки, що я пра­цюю, жоден не підійшов із проханням навчити, тож і заміни мені, напев­не, ніким буде, - веде далі чоловік. - Шевство у тому вигляді, в якому колись процвітало, ма­буть, уже не повернеть­ся. Але й ремонтувати взуття все одно комусь потрібно. Хоч попит тро­хи і спав, проте і сьогодні клієнтів у мене вистачає, як постійних, так і нових. Адже взуття різноманіт­ного багато, та не за­вжди воно - дуже якісне. А отже - потребуватиме не одного ремонту.

Та й за дорогими речами необхідний правильний догляд і профілактика. Буває, мої клієнти потребують не роботи, а саме консультації. Коли, наприклад, хочуть са­мотужки вдома підфарбувати замшеву пару. Я розповідаю, як взуття правильно підготу­вати, щоб фарбування не за­шкодило, а вийшло якісним.

Окрім взуття можу ще ре­монтувати жіночі сумки, на­приклад, заміняти старі, по­дерті ручки. Або ж вшити блискавку у шкіряне пальто.

Насправді, у мене немає яко­гось улюбленого виду робіт. Що ремонтувати - не важли­во. Передовсім цікавий кінце­вий результат, коли бачиш, як річ змінюється у твоїх руках, ніби отримує друге життя. Для мене головне - щоб ви­йшло гарно і клієнтові сподо­балося».

Цікаві факти

Чоботарство в Україні ві­доме з княжої доби (Х сто­ліття). Тоді шевця звали «кожом’яка», «кожум’яка» або «усмошвець». Перший виправляв, м’яв шкіру, другий - шив взуття.

Навіть у літописі «По­вість временних літ» запи­сана легенда про звитяжця кожом’яку, який у 992 році переміг у поєдинку печеніга під Переяславом; згадується ремісник у Радзивілловсько- му літописі, також зберігся переказ про Крила чи Микиту Кожом’яку.

У містах чоботарі мали свої дільниці, вулиці, творили свої товариства - зародки пізні­ших цехів. Один із перших шевських цехів постав у Пе­ремишлі у 1381 році. Згодом вони поширилися в містах і містечках Галичини, Волині та Наддніпрянщини.

Один із найбільших цехів шевців був у Києві, який із по­чатку XVI століття розташо­вувався на Подолі. Цех мав свій устрій, своєрідний одяг (уніформу), свою корогву і пе­чатку. У 1762 році київський шевський цех об’єднував 643 майстри.

У Борзні ХІХ століття теж був достатньо високий рівень промислів. До сьогодні збере­глися ремісничі назви кутків, як то Ковалівка чи Гончарівка. Був і свій шевський цех. Є дані, що у місті трудилися 54 чоботарі.

Джерело: “Вісті Борзнянщини”, Марина Гриненко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.