Зоодім і порятунок в нім

Зоодім у селі Рябці Чернігівського райо­ну — це прихисток для скривджених тварин, який не планувався, але вийшов у Марини Грицик і її мами Оле­ни Орестівни. Про них ми писали не раз, адже ці люди з великим сер­цем постійно рятують від загибелі не лише котів і собак, а й коней і навіть диких тварин.

Марині 26. Колись про тварин вона могла лише мрі­яти, адже в дитинстві у неї була алергія на шерсть. Але саме завдяки тваринам ді­вчина її й переросла. Пер­шим її підопічним було пі­дібране на вулиці під до­щем чорненьке кошеня, яко­го вона назвала Катею. По­тім — лоша Перрі, викупле­не зі стайні кінного клубу, ку­ди Марина ходила з 8 ро­ків.

Цього свого захоплення кіньми Марина не перерос­ла. Ба більше: присвятила коням життя. У 2016-2017­му зі своєю Перрі виступала у кінному театрі в Києві. На жаль, опанувати омріяний фах тренера з кінного спор­ту Марині не вдалося, бо в неї почали з’являтися інші врятовані підопічні, скину­ти ж їх усіх на маму вона не могла.

На мамине прохання вивчилась на юриста, зараз навчається на зоотехніка (на 4-му курсі). А ветеринарно­го досвіду в неї вже ого-го! Бо практично кожну твари­ну, яка потрапляє в їхній зоодім, доводиться лікувати. Ну і, звичайно ж, на їхніх плечах годування, прибирання, до­їння та всі інші важкі роботи.

— Зараз у нас живуть 6 коней, 9 дійних корів, 9 бич­ків, 6 теличок, 22 свині, до сотні курей та індиків, 11 собак, 13 котів, — перелі­чує Марина. — Стараємо­ся розвиватися, готуємо на продаж сири різних видів. Це поки що єдиний спосіб виживання, бо все, що ми планували раніше, — реа­білітацію діток через спіл­кування з кіньми (іпотерапія. — Авт.), допомогу коням (порятунок їх із боєнь) — реалізувати в умовах війни просто нереально. Дай Бо­же, вона закінчиться і ми до цього повернемося.

Як би не було шкода, двох поні, Перрі та бага­тьох інших наших коней до­велося продати, лишилися Гранд (його в 11 місяців ми викупили з бійні) і Персик (його 5 чи 6 років тому я по­дарувала мамі на день наро­дження). Із Перрі було важко розлучатися, але вона за­раз у Польщі, в дуже хоро­ших руках, виступає, з нею постійно тренуються, чого я зі своєю зайнятістю дати їй не могла.

Коні в нас не для робо­ти, це улюбленці, вони при­носять задоволення. А інші сільськогосподарські тва­рини — для того, щоб про­годувати себе й інших тва­рин. Крім своїх, іще четверо коней у нас на постої, їхні господарі нам оплачують їх утримання.

В ОКУПАЦІЮ

— Росіяни стояли за се­лом, поблизу з нашою фер­мою. Благо, не чіпали ні нас, ні наших тварин. Під нашим ангаром стояв український танк (мабуть, несправний був, не знаю). Росіяни по­стійно по ньому пуляли, а потім підірвали його. Башта відлетіла і впала прямо під загородкою з кіньми, заго­рілась суха трава — від цьо­го жаху наші коні (тоді їх бу­ло дев’ять) полякалися, ви­ламали всі загорожі і втекли. Раніше, було, тікаючи, вони далеко не забігали і швидко поверталися. А то деяких ба­чили аж під Черніговом (це десь за 20 км. — Авт.).

Ми мотоциклом полетіли їх шукати. Всюди між селами сто­яли росіяни. Вони стріляли в повітря, зупиняли нас, пи­тали, куди їдемо. Ми пояс­нювали, що по своїх тварин, інакше їх підстрелять. Росі­яни відпускали нас, і ми на свій страх і ризик їхали далі. Коней ми так і не наздогна­ли. Тоді я вже подумки по­прощалася з ними. Та, слава Богу, через добу восьмеро повернулися. А один тоді по­біг не з усіма, а в протилеж­ний бік — у напрямку Мохнатина, за Рижики. Його упій­мали, відвели до м’ясника, і ми свого ж коня в нього... мусили викупляти...
І після звільнення об­ласті від рашистів проблем і турбот у зоодомі вистачає.

— Із цьогорічними по­стійними відключеннями електроенергії влітку про зберігання молока і сирів не було й мови. Думали части­ну поголів’я корів розпрода­ти. Але не стали. Якось про­трималися...

КОСЯ

Незважаючи на постійні власні турботи (найголовні­ша — заготівля кормів на зи­му), Марина не залишається осторонь, якщо дізнається про чергову біду з твариною:
— У волонтерки Марини Постол (вона займається допомогою котам і собакам) я побачила допис про косу- леня, яке 1 жовтня збили на київській трасі. Його при­везли в Чернігів, наступно­го дня йому ампутували за­дню травмовану ногу, і воно зосталося в Марини. Але ко­сулі потрібна певна кормо­ва база, яку в місті не так-то й легко знайти. І я запропо­нувала Марині забрати Ко- сю, бо в нас є місце і корми. Косуля — це вид, наближе­ний до наших домашніх кіз. Ми раніше їх тримали, має­мо досвід із ними, і з сами­ми косулями справу мали. У 2020-му чи 2021-му (не пам’ятаю) намагалися вря­тувати косуленя, яке теж по­трапило під машину. У нього був перебитий хребет, трав­мований спинний мозок, за­дні кінцівки не працювали. І, на жаль, попри наші зусил­ля, воно не вижило. А ще трьох чи чотирьох косуленят (вони не були травмовані, але їх через незнання піді­брали й віддали нам) ми ви­годували і випустили в дику природу.


Кося до нас потрапив 9-го. Ми помітили, що він не може наступати на за­дню вцілілу ногу, хоч нас за­певняли, що з нею все га­разд. Рентгенівських знім­ків цієї ноги і хребта не було, тож ми повезли його в Чер­нігів, у Ветеринарно-сте­рилізаційний центр. Чер­говий стрес для бідолашки, хоча рентген могли зроби­ти ще під час ампутації, поки Кося був під наркозом... Уже на рентгені у ВСЦ ми поба­чили, що в нього вийшов ко­лінний суглоб на задній нозі, через що він не може на неї ступати, хоч і ворушить нею. Найімовірніше, порвалась хрестоподібна зв’язка, яка тримає колінну чашечку. Та­кож на рентгені ми побачи­ли в його спині біля хребта дріб. Із початку війни діє за­борона на полювання, а Ко­ся — весняний (йому було десь пів року), і все одно за­раз його хтось підбив.

Та з цим він жив би, якби не попав під машину. І роз­дробленої в аварії ноги, на мою думку, можна було не ампутовувати, а скласти й поставити апарат Ілізарова. Але в Чернігові ветери­нарних лікарів із досвідом і практикою таких операцій немає.

Ми зверталися до вете­ринарів по всій Україні, на­віть у зоопарки. 90% ліка­рів нам говорили, що Кося — не жилець, гуманніше йо­го усипити. Та ми хотіли по­боротися за нього. Знайшли в Києві ветеринара, який по­годився спробувати підши­ти цю зв’язку (без гарантій), тільки для цього нам треба було Косю відгодувати, а це не виходило. Жуйні тварини — із чотирикамерним шлун­ком, для того, щоб правиль­но функціонували всі його відділи і кишечник, вони ма­ють майже постійно рухати­ся, аби була перистальти­ка. Кося ж міг тільки повза­ти на попі, задню ніжку під­вертав. Через тиждень після того, як він до нас попав, на ампутованій нозі відкрилась рана, бо при русі гострий край постійно травмував м’які тканини (шкіру, м’язи). Адже нога була ампутова­на невдало: залишили го­стрий край кістки. Ми поча­ли курс антибіотиків, дава­ли Косі знеболювальні, обробляли рану. Але він різко втрачав вагу. Нічого, крім гі­лочок, їсти не хотів. Ми йому давали і гранульовану лю­церну, і гранульоване луго­ве сіно, і суміші зернових, ві­шали сіно пучками в його за­городці, купували корм для гризунів.

Щоб Кося міг рухатися, зробили йому один візок, потім другий. А ніде ж не­має інформації, як зробити візок для косулі. За основу ми брали схему візка для со­бак. Із водогінних труб пая­ли каркас, спершу постави­ли неповоротні колеса, зго­дом знайома з Київської об­ласті прислала поворотні з візка, що лишився від її дітей. Усім миром намагали­ся врятувати Косю. І раділи, коли він рухався у візку. Але Кося танув на очах, і в один день його не стало...

Так шкода, але, можли­во, це й на краще, бо він ду­же мучився.

Наостанок Марина гово­рить:

— Якщо комусь знадо­бляться візки для тварин, то ми з радістю їх віддамо, від­правимо поштою, аби якщо не Косі, то хоч комусь вони пригодилися.

Джерело: газета “Гарт”, Аліна Ковальова

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.