Сергій Тригуб мріяв після війни повернутись за кермо фури, але загинув на фронті

До Дня захисників і захисниць України у краєзнавчому відділі музею-заповідника «Слово о полку Ігоревім» доповнили експозицію про сьогоднішній захист України від російських агресорів, про Героїв цієї кривавої широкомасштабної війни. Серед речей військовослужбовців – уродженців Новгород-Сіверщини і військове обмундирування старшого стрільця п’ятої окремої штурмової Київської бригади Сергія Тригуба.

11 травня 2023-го обірвалося життя нашого Героя під час штурму поблизу Кліщіївки на Донеччині. Сергієві Тригубу було всього 30 років…

- Яким він був? Найдорожчим, найріднішим. У мене двоє синів - і обидва вони найдорожчі. Сергій був моїм первіст­ком, - витирає сльози мати Героя Марина Петрівна.
Мати розповідає, що Сергій змалечку мріяв бути водієм-далекобійником. Лю­бов до кермування і до техніки у нього від батька.

- Коли вже був у строю, завжди казав: «От прийду з війни, і сяду за кермо фури. Ми обов'язково переможемо, я повернусь додому. Будемо відбудовувати Україну», - згадує Марина Петрівна.
До війни Сергій разом з молодшим бра­том Олексієм працювали у Дніпрі. А до того якийсь час Сергій був водієм ванта­жівки у Новгороді-Сіверському.

- Брат у Дніпрі також працював у най­першому АТБ України, - розповідає Олек­сій Тригуб. - Ми з 2014-го разом з Сергієм працювали в цьому місті, у Дніпрі. І тоді я зрозумів, що таке мати брата. Коли ж почалася війна, разом пішли до війська. Правда, у Дніпрі нас не брали. Довелося приїхати сюди, і вже тут пішли до військомату.
Сергій потрапив до Сил спецоперацій «Азов» у Києві, а Олексій - у Нацгвардію.

- Яким він був? Спокійним, від­повідальним. З дитинства наш Сергійко усім допомагав. А надто своїй бабусі, яку дуже любив, - продовжує мати Героя. - Зо­вні стриманий, мав повне серце ніжності... Коли йшов на війну, міцно-міцно мене обі­ймав. Ніби відчував, що востаннє. ..

- Через 16 днів після мобілізації, після навчання, потрапив Сергій на Бахмутський напрямок. На нулі так і залишив­ся., - каже брат Олексій. - Ми з ним по­стійно були на зв'язку. Тобто, коли він міг.

- Він мене завжди просив: « Мамочко, не треба сліз. Все добре. З нами Бог. Ми на своїй землі!», - згадує Марина Петрівна.

За словами Олексія, Сергій брав участь у визволенні Іванівського, чимало разів у складі ЗСУ проводив наступальні дії у Бахмуті.

- Проти вагнерівців стояли. Він же штур­мовик! Було, що учотирьох утримували по­зиції проти полку вагнера. Незабаром мав отримати лейтенантське звання. 30 квіт­ня 2023-го за сумлінне виконання бойово­го завдання отримав сертифікат від гене­рал-полковника Олександра Сирського.

- Яким він був? Намагався мені багато чого не розказувати. Беріг. Але ж голос настрій видавав. Тоді він казав: «Так погода ж погана. Головне - всі наші із за­вдання повернулись. Всі!». Він ніколи не казав, як йому важко. Як всім їм там важко., - зітхає згорьована мати.




Сергій Тригуб воював півроку. Без чо­тирьох днів. До самої своєї загибелі був штурмовиком. Був люблячим і вірним си­ном своєї матері і неньки України, за яку й віддав життя.

Він одружився десь за місяць до своєї загибелі - 5 квітня. У Дніпрі. Були у моло­дят плани, сподівання.

- 10 травня увечері ми поговорили. Він навіть сказав, що йдуть на штурм, - про­довжує Марина Петрівна. - Обіцяв по поверненню набрати. Чи хоча б «поста­вити плюсик». А у мене чомусь усі зуби раптово розболілись. Нізчого. Ніби перед­чуття якесь. 11 травня - тиша. І 12­-го також. І наступні дні телефон Сергія «поза зоною». Олексій якраз у відпустку приїхав. А я все набираю й набираю Сергійкові. А 15-го з роботи прийшла у двір - там сусідоньки наші сидять, сестра моя приїхала. І військовий чомусь стоїть. Думаю, мо', повістки хлопцям моїм при­ніс, так воюють вже. А сестра до мене: «Страшне в твоєму житті сталося.». І військовий сповістив про загибель сина. Я лише пам'ятаю, як його відштовхнула, ніби заперечуючи цим ним сказане.

- З того останнього Сергієвого бою з 10 штурмовиків вийшло восьмеро. Двоє за­гинуло. Двоє отримали поранення, - роз­повідає Олексій. - Потрапили у засаду вагнерівців. Наш Сергій йшов першим. Він загинув миттєво, а його побратим ще 16 хвилин боровся за життя. То була дуже важлива позиція для наших. Президент 11 травня дякував воїнам - штурмовикам за її утримання.

- Яким він був? Мені наснилось, що мій синочок кермує автобусом. А за­галом зрідка Сергійко сниться - хотілось би частіш. Якось уві сні бачу, як стоїть він у нашому дворі і усміхається. Я кажу, мовляв, треба тобі штани купити. А він мені: «Термуху краще». Ми купили і поклали йому у могилу, - говорить мати Ге­роя. - Як побуду у нього на могилці, мені легше стає. Щиро вдячна побратимам сина, які, ризикуючи власним життям, за­брали його тіло з місця загибелі. Хоч є де мені поплакати. От тільки хтось вже двічі зривав прапор з його останньої домівки.

Сергія Тригуба нагороджено орденом «За мужність» III ступеня. Посмертно.
Дякуємо, сину, за твій подвиг! Царства Небесного і доземний уклін!

Джерело: "Сіверський край", Світлана Секера

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.