Андрій Івахненко - герой без пафосу з позивним Маруся

На запитання, чи є у неї на прикметі такий військовий, який - і боєць вправний, і людина хороша, та ще й, можливо, у відпустці вдома знаходиться, староста Дідовецького старостинського округу Сухополов’янської сільської ради Ірина Шуляк відповідає, практично, не задумуючись: «Є та­кий. Андрій Івахненко. Його у Манжосівці всі поважають. А я знаю Андрюшу з самого дитинства, бо був однокласником моєї доньки. Його у класі просто обожнювали за гумор, за харизму. Всі наші хлопці, що нині воюють, є героями. Але Андрій особливий, герой без зайвого пафосу. Впевнена, коли буде перемога і він повернеться, то нікому не скаже, що герой, що він воював, що нас захищав».

«Приємно навіть згадати»

Така характеристика від Ірини Миколаївни водночас і зацікави­ла, і додала легких переживань, адже спілкуватись доведеться не з рядовою людиною. Тим більше, що староста зазначила, що Андрій - не говіркий. Але вже з перших хвилин нашого спілкуван­ня з бійцем стало зрозуміло, що воно важким не буде. У розмові старшина простий, говорить тихо і розмірено, але впевнено, розповідає про все у подробицях.

Народився Андрій у 1982 році у Манжосівці. Звідси і його бать­ки, і його діди. Батько Григорій Іванович, 1944 року народження, вже помер. Працював пожежником, а додатково - каменярем (вибудовував будинки односельцям), пічником, бджолярем, рибалкою, мисливцем. При цьому не пив, не курив, займався пожежно-прикладним спортом. Загалом, став прикладом для наслідування для свого сина, який його дуже поважав, а зараз береже світлу пам'ять. Лише жалкує, що не жалів себе тато, все для дітей старався, ночами не спав, працював, ось серце не витримало.
Маму Надію Василівну, яка народилась у 1951 році і до пенсії працювала у Прилуках на заводі пластмас, Андрій так само сильно любить, як і вона його. Важко було їй відпускати сина, але зараз змирилась. Має боєць ще старшу на 10 років сестру, яка відразу після школи поїхала жити у Росію. Зараз зв'язок з нею, каже, обірвався. Причиною цього є беззастережна її віра у російську пропаганду.

Дошкільне дитинство героя нашої розповіді було вуличним. Дітей на його вулиці, що виходить просто на постамент українки з вкладеною косою і паляницею на рушнику, яку місцеві назвали Марусею, згадує, було багато. І варіантів, як провести час, також немало: футбол, річка, риболовля, збирання грибів у лісі за селом. Непосидючість і рух­ливість лише активізувались, коли пішов до школи. А у старших класах у житті манжосівця з'явилась легка атлетика. Андрій став чемпіоном Прилуцького району, а у 10 класі у кросі на 3 кілометри виграв чемпіонат області. Відразу після уроків займався легкою атлетикою, а після неї йшов на секцію з футболу.

Зрозуміло, що у Чернігівському педагогічному уні­верситеті, куди поступив після 11 класів, майбутнього вчителя фізкультури прийняли із задоволенням. За час навчання в університеті вигравав українські і міжнародні змагання, а закінчив вуз, маючи не лише купу грамот і медалей, а і перший спортивний дорослий розряд з легкої атлетики.

Але, щойно отримавши у 2004 році диплом, молодий вчитель фізкультури пішов не у школу, а в армію. Було таке бажання, згадує, цікаво було послужити. Служив у спецпідрозділі Нацгвардії у Донецьку, у роті розвідки. Там виступав на змаганнях за Східне територіальне командування, його команда займала перші-другі місця. З товаришами по службі жили, згадує, дружно. Оскільки у відпустку їхати додому було далеко, то місцеві хлопці запрошували у свої родини, а ще привозили на гостинець овочі-фрукти. «Приємно навіть згадати», - каже воїн.

Після повернення з армії влаштувався у державну службу охорони, а згодом через низькі зарплати поїхав працювати охоронником у приватні фірми столиці. Одружився. Зараз у рідному селі його, крім матері, завжди чекають дружина Олена і 10-річний син Антон. Дружині також довелось змиритись з тим, що Андрій пішов на війну.

«І я зрозумів, що все це дуже серйозно»

24 лютого 2022 року почалось для Андрія з телефон­ного дзвінка Олени: «Київ бомбардують! Це правда?»

«Жив тоді у квартирі на Райдужному, майже Троєщина, - згадує співрозмовник. - Виходжу на балкон. Бачу, злетіли у небо ворони та граки, які до того завжди сиділи спокійно на деревах. Ледве чутно вибух. І тут мені друг з іншого району Києва, ближче до Броварського проспекту, телефонує: «Так сильно влупило, що вікна ледве не вилетіли».

Друг вивіз Андрія на станцію метро «Чернігівська», аби сідав на маршрутку до Прилук. «А там вже людей двісті у черзі сто­ять, - пригадує співрозмовник. - І тут десь недалеко - знову приліт. Га-гах! І я зрозумів, що все це дуже серйозно. Оскільки маршруткою доїхати було нереально, набрав «Бла-бла-кар», там тоді машини миттєво з'являлись, та так і доїхав на Прилуки. По дорозі вже бачив «бехи» (бойові машини піхоти - авт.) коло Басані і риття рову біля кафе «Мисливець». А у Манжосівці біля зупинки стояла поліція».

Сидіти і чекати вдома чоловік не став. Зразу звернувся до поліції з питанням про тероборону. Правоохоронці порадили звертатись у військкомат.

«А на Суми вже колони йшли. Повернувся з військкомату у село. Кажу хлопцям: давайте брати у кого, що є, і стояти. Сам якраз недавно рушницю для полювання купив, 12 калібр. Поприходили й інші мисливці зі зброєю. А тут і тероборона з’явилась, стали на розвилці.

Кажу: ««Хлопці, давайте краще станемо біля Марусі. Там і сховатись можна. І з посадки все на дорозі видко. Бо, так розумію, вони на Київ їдуть. Але раптом заблукають, то тут їх треба затримати, аби на Прилуки не пішли». Почали ми ««коктейлі» колотити, їжаки зварювати. Місцеві шини почали приносити. Хлопців побільше зібралось, до нас приєдналась тероборона».

Так на краю Манжосівки і з'явився блокпост «Маруся», який дав позивний герою нашої розповіді. Пізніше у село приїхали ЗСУ. Вже з нормальною зброєю.

««Мали ДШК (крупнокаліберний кулемет Дегтярьова-Шпагіна - авт.) і «беху» російську вже могли ««прошити», - розповідає Андрій. - А ми ж були з ««пухкалками», ««коктейлями». Думали, хоч одну-дві пляшки кинути встигнемо, але трошки шкоди ворогу наробим».
Блокпости тоді виставили і на мостах через Удай. У лісі облад­нали спостережні пункти. Вночі ліс патрулювали.

««І ЗСУ, і тероборона були на чеку, під кожним кущем хтось лежав», - пригадує.

На блокпост, набравши кави і бутербродів для хлопців, ходив через город. Одного разу, коли йшов, почув зблизька вибух від пострілу танку. Коли добіг до посту, дізнався, що окупанти дійшли до Переволочної.

««Пішла авіація, і ми зрозуміли, що щось у нас є, - розповідає.

- Росіяни відтягнулись до Охіньків». Дружина з сином нікуди не виїхали, сиділи у погребі. Дачу, яку має біля траси, Андрій віддав переселенцям з Чернігова. Коли у Переволочній почались бойові дії, вони ховались у шкільному підвалі, бо у погребі з малими дітьми сидіти було небезпечно.

Коли загарбники пішли через Ічню, манжосівці пильність не втрачали. Все могло бути. Андрій Івахненко не покидав свій пост біля Марусі, його тесть, також мисливець, стояв на посту у Валках.

І таких, як вони, було багато.



«Ми розуміли, на що ми йдем і куди»

«Коли їхні війська відійшли від Бикова, я зрозумів, що війна лише починається», - розповідає боєць. Разом з побратимом Олександром Шульгою, якого зараз списали через поранення, пішли записуватись у тероборону. У військкоматі записали їх дані і вже наступного дня запросили підходити з речами. Спочатку повезли у Малу Дівицю, де з жителів Чернігівщини і Черкащини формувався батальйон. Коли він сформувався, військових пе­ремістили у Суми.

«Було це відразу після звільнення Тростянця, - згадує. - Ми заїхали, почали облаштовуватись, вриватись. Все своїми си­лами. Всі військові тоді були добровольцями. Їм ніхто так, як зараз не казав: йди, йди! У хлопців було бажання, всі рвались у бій. Кому 17 років було, кому - 58. Різний вік - одне бажання».

У грудні 2022 року позиції передали і своїми та волонтерськими машинами й автобусами поїхали на Черкаси. Там формували 118 бригаду. Механізовану. Почались навчання з технікою, вчили штурмувати позиції, проходити укріплення.

««Ми розуміли, на що ми йдем і куди, - каже Андрій. - Все під­водилось до наступу».
П'ятимісячне навчання він закінчив командиром бойової маши­ни - відділення. У його відділенні, крім нього, були механік-водій, навідник, гранатометник, помічник гранатометника, кулеметник, помічник кулеметника, снайпер і лікар. Де має бути наступ у географічному плані, було тоді засекречено.

««Навчання закінчились тим, що нас почали хвалити, - згадує. - Казали, що у нас все шикарно виходить. І ми зрозуміли, що кудись будемо задіюватись».

Повантажили техніку на платформи і поїхали у Петро-Михайлівку Запорізької області, там розмістили її у лісах і лісопосадках, а самі розселились по всьому селу. Місцеві, згадує боєць, ставились до них добре. Вони вп'ятьох жили у хаті бабусі, яка готувала їм їсти, а вони купували продукти і допомагали їй по господарству.

19 травня 2023 року виїхали безпосередньо у зону бойових завдань. Приїхали у Ясну Поляну, це ближче до Оріхова. Схо­вали техніку у лісосмугах, зайняли позиції. Андрій Івахненко і зараз несе службу на Запоріжжі, але вже на посаді сержанта з матеріального забезпечення - старшини. У тій самій бригаді, але у стрілецькому батальйоні.

- А нагороди у Вас є, Андрію Григоровичу? - питаю
- Є ,- відповідає неквапом. - Ор­ден Мужності третього ступе­ня. Від Президента України.

- А хто вручав?
- Командир корпусу, гене­рал-майор.

- А за що саме? Не просто ж так.
- Не просто так. Зараз роз­повім.

«Тоді я зрозумів, що таке піхота»

Перший бойовий вихід манжосівця був у П'ятихатки. Завдання було зайти у село і звідти штурму­вати лісопосадку. Йшли пішки, без машин. Від точки висадки до П'ятихаток йти було 8 кілометрів броні і з боєкомплектом, якого сказали набирати побільше. Йти було важко, особливо, людям старшого віку. У селі Лобковому побачили перших «двохсотих» і почався перший у їх житті міно­метний обстріл.

«Вперше це був шок, - згадує боєць. - Всі уявляли собі війну так: стрілецький бій, міномет з мінометом, танк з танком, а тут зразу почав накривати міномет!».

Стрибнули у першу ж хату, вони всі були порожні у селі. По­чались прильоти у двір, вилітали вікна. Ще і розвідник «підба­дьорив». Сказав, що вчора вів вісьмох чоловік і всі загинули від першого прильоту.

««Бачу, всі у шоці, - згадує співрозмовник. - А йти ж треба. Тоді я запропонував розділитись на менші групи по 4 чоловіки і так переміщатись. Так ми проходили це село добу: перебігали з хати у хату, а міномет працював постійно і дрон постійно над нами висів. Сидимо у погребі, чекаєм, поки ««пташка» від­летить. Вибігаєм, а за нами приліт. Так пройшли Лобкове, а попереду нас чекав шлях, що називався дорогою смерті. Ти виходиш - і як на долоні. З лісу російський (замість «росіяни» і «окупанти» Андрій вживає інше слово, але воно не літератур­не - авт.) кулемет б’є, танк стріляє, а ти маєш пройти тією доріжкою. Вибирали момент між обстрілами, перескакували і падали у траву. Наша група дійшла у П’ятихатки першою зі взводу. Орієнтувався за планшетом, він багато чого допоміг у подальшому. Ну, і не боявся брати на себе відповідальність. Зараз люди цього бояться. А хтось же мусить відповідати за бійців. За себе, зрозуміло. Завжди можеш розвернутись і побігти. А ти подумав за побратима?»

За командою Андрія Івахненка бійці бігли між прильотами різну відстань, аби окупанти не могли точно навестись.

««Тоді я зрозумів, що таке піхота, - каже чоловік. - Це важка робота. Назустріч нам групами бігли бійці. «Ви куди?» - гукали. Не виходило взяти у них ту посадку. І у нас не вийшло. Дійшли туди - і попадали. Вже руки не піднімаються з автоматом, ні встати, ні присісти не можливо. Як ми будем штурмувати, коли вже всі, як ганчірки!»

В окопі, куди стрибнули, знайшли повно боєкомплекту росіян (знали б, то не брали свій!), а Андрій вийшов на зв'язок з ко­мандиром взводу Пумою. Той сказав Марусі чекати. Вже сіріло, «пташка» бачила гірше, тож хлопці змогли заховатись у погріб. Були повністю мокрі. Хтось роздягнувся. Всю ніч «працював» міномет. Зранку була команда відійти. Командир роти і головний сержант пішли вдвох, бо так було їм безпечніше, а з Андрієм залишилось 24 чоловіки.

Розвідник, до якого звернувся за допомогою, аби вивів, порадив чекати вечора. Що рації прослуховуються росіянами, боєць тоді ще не знав, але «чуйка», каже, була. Тому по рації сказав про один час виходу, а вийшли раніше. Йшли знову невеликими групами. Першу групу найстарших за віком бійців повів побратим Агроном.

««Прилуцький хлопець, - розповідає про нього Андрій Івахнен­ко. - Справжній агроном. З пузцем, але сміливий дуже! Він чекав вечора у спостережному пункті. Розмістився у хаті. І тут у хату - удар танка, аж у погребі, де ми сиділи, все посипалось!»

Таких ударів було кілька, у хаті відбило кут, впала кухня.

««І хата ледве стоїть, - згадує співрозмовник. - Забігаю у хату, а він сидить на ліжку, гойдається. Обтрусився і каже: ««Щойно двері повісив». Ті двері вилетіли, Санька Агроном отримав контузії, але залишився живим. Молодець!»

««Сіли у погребі, заспокоїлись - і чую: щось свистить, - продов­жує боєць. - FPV-шка (дрон з вибухівкою - авт.)! Вона залітає, а ми сидимо. Потім відлітає, піднімається, хоче взяти розгін і тут... з сусіднього двора 128 бригада збиває її з кулемета!»

Ця ж бригада прикривала бійців, коли вони виходили. До точки евакуації дійшли всі живими, лише троє були «трьохсотими». Агроном з контузією, те саме було з іншим бійцем, біля якого розі­рвалась міна, а у командира взводу через велику вагу повилазили грижі. «Зрозуміло, що комбригу не сподобалось, що ми всі живі, - згадує Андрій. - Значить, каже, по вам ніхто не стріляв. Але то таке. На ранок приїхали психологи. А у нас все добре було, лише злість брала. Ми ж ні разу не вистрелили, лише по нам, а ми бігали, як на сафарі. Як воювать, коли не бачиш противника?»


«Розуміли, що таке життя, і всім хотілось жити»

27 липня 2023 року почався штурм. Командир взводу був на лікарняному, його обов'язки лягли на Андрія Григоровича. У його взводі було три БМП-1, а також додані танк і «Humvee». Перед цим всім пояснили, хто куди їде і що займає.

«У нас були плани за 48 годин минути Мелітополь, - згадує воїн. - Було визначено, куди яка машина їде. Як проїхати ««зуби дракона», «лінію Суровікіна». Все розпланували. А техніки скільки було! У посадці місця не вистачало, аби наші три «коробочки» поставити».

Але частини, які пішли під Роботиним у бій першими, росіяни розбили. І у бійців Андрія Івахненка була попереду добре укріпле­на, залита бетоном, ворожа позиція. Ротний послав у бій два інших взводи, а герою нашої розповіді наказав залишатись на місці.

««Поїхали чотири «коробочки» з десантом зверху, - пригадує. - 29 хвилин - і хлопців не стало! Вилетіла авіація. Пряме попа­дання у боєукладку. Обом машинам відірвало башти. Десант ««заптурили», добили авіацією. Дивом вилізли двоє, і то під вечір. Виявилось, що у лісі, про який нам говорили, що він наш, сиділи росіяни. Звідти нереально було вийти живим».

Андрій поїхав «бехою» на евакуацію. «БМП» потрапила на міну, відірвало каток і гусеницю, але всі залишились живими.

«Коли приїхали на місце дислокації, хлопці почали масово класти автомати. Ні на який штурм йти не погоджувались, бо розуміли, що таке життя, і всім хотілось жити. Таким нез­розумілим рішенням убили мотивацію людей! Але з нас бойове завдання не злізло. Не вийшло на техніці, пішли пішки!»

Було завдання зайняти у тому лісі позицію для кулеметників. Попали у засаду. Окопувались на відкритій місцевості.

««Окопались, зайняли позицію, а потім були три дні пекла. - згадує військовий. - Танки, авіація, міномети. Вранці все димить, дивишся, а у дерев коріння вивернуте. Я тоді отримав сильну контузію. Сказав по рації, що «трьохсотий» і не можу керувати людьми. Ще двоє бійців були з тяжкими пораненнями. На третю добу нас змінили, зробили евакуацію. Вивезли у Малу Токмачку, поклали мене у лікарню. Дехто залишився на КСП перед Роботиним. Там сиділи наші командири і керували боєм, а до позицій треба було пройти ще 2-3 кілометри.

Тиждень мене прокапали, а потім дали тиждень на відпочинок. Поки лікувався, нічого не платили. Соромно розповісти. Бойових не було, я за місяць 8 тисяч отримав. Лежав з головним болем у палатці у посадці. А потім питають: «Готовий?» Я: ««Треба, значить треба». Роботине було вже взяте, штурми продовжувались».

«Моя форма врятувала мені життя»

«Коли я прийшов у армію, мені нічого не було треба від держави, - зізнається воїн. - Купив собі форму ««мультикам», каску, плитоноску, бронежилет, розгрузку. Купив машину ««Ниву». Якби можна було автомат купити, то і його б придбав. І моя форма - ««мультикам», а не ««піксель» - врятувала мені життя.

Йшли ми вчотирьох на штурм у посадці. Мені кажуть, що там наші зайняли позицію, а наших там нема! Дивлюсь, речі росіян лежать, окопчики. Двоє бійців спитали, куди я їх веду, а Агроном каже: «Андрюхо, йди вперед, я тебе прикрию». Пішов, проглянув один окопчик, другий - і тут відчуваю, що хтось на мене дивиться. Повертаю голову, а в окопчиках стоять росіяни і мені посміхаються! Я повертаюсь, вони бачать жовто-синій прапор у мене на броніку - у них починають збільшуватись очі! І тягнуться до автоматів. Метрів п’ять до них. Я залітаю в окоп. Одного знешкодив, другого. З третім мені Агроном допоміг, який якраз підійшов. То був російський спостережний пункт».

Андрій допоміг полоненим одягнути бронежилети, забрав зброю і повів до своїх. Але навздогін почали бити міномет і танк. У результаті двох полонених і одного з українців вбило, одного росіянина поранило. ««Уявіть, наш лежав ««двохсотий», а росі­янину надали медичну допомогу і першому зробили евакуацію і повезли у лікарню, - каже боєць. - Після того нас «кошмарили» три доби. Я знову отримав контузію»...

««На жаль, ті позиції, де ми були, втрачені, - після паузи додає боєць. - Зараз стоїмо в обороні. Багато вже хлопців загинуло. Серед них і прилучанин Євген Івченко з мого батальйону».

Про людей з рідного села, про старосту Ірину Шуляк і про во­лонтера В'ячеслава Мережка старшина розповідає з теплотою. Одні збирають, а інші передають йому та іншим військовим на фронт потрібні речі і смаколики.

««Мені приємно, коли приїжджають прилуцькі, - зізнається. - З ними сів, посидів, з'їв якогось прилуцького приколяса, і аж душа радіє, що люди нас не забули. Бо втома вже така, що не знаю, як себе і тримати».
Шановні прилучани, не забувайте про тих, хто береже наші життя! І не втомлюйтесь їм допомагати! Вони втомлені, але тримаються, невже ми маємо право говорити, що втомились від війни?!

Джерело: газета "Прилуччина + Прилучаночка", Андрій Бейник

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.