Чужа дитина — не тягар, так вважає подружжя Оксани та Івана Кожеми з Корюківки

Війна продовжує си­ротити дітей України. Згід­но з оприлюдненими дани­ми внаслідок воєнних дій без батька залишилися вже понад 13 тисяч хлопчиків і дівчаток, більш ніж 1700 втратили і тата, і маму. І це лише приблизні цифри, бо частина свідоцтв про смерть ще не зареєстрована, а час­тина батьків перебуває на тимчасово окупованих тери­торіях, у полоні, в розшуку — як зниклі безвісти.

Яким би парадоксаль­ним це не здавалося, та на­віть під час воєнного ста­ну діти залишаються без­доглядними і через байду­жість, пиятику рідних батьків — у судах і зараз розгляда­ють справи про позбавлення батьківських прав.

На щастя, знаходить­ся немало українців, які бе­руть таких дітей на вихо­вання у свої сім’ї, і не задля розв’язання своїх проблем та грошей від держави. Зна­ють, що ці діти не такі ідеаль­ні, як у фільмах про усинов­лення, що вони мають свій (часто непростий) досвід, спадкові фактори і хронічні хвороби. Та все одно готові любити їх і дбати про них як про власних.

...Оксана та Іван Кожеми з Корюківки створили прийомну сім’ю у 2022-му — після повномасштабного вторгнення. Їй було 49, йо­му 52. Мали власну дочку-студентку.

— Вирішили: допомо­жемо в цей важкий час хо­ча б одній дитині, — гово­рить Оксана Миколаївна.

— Звернулися до Служби у справах дітей. Зібрали по­трібні документи, пройшли навчання. Дуже хвилювали­ся перед першою зустріч­чю. Та нам пощастило: Алі- на виявилася доброю і від­критою дівчинкою.

Їй тоді було вісім з поло­виною. Мама і тато позбав­лені батьківського піклуван­ня. Із чотирьох місяців ді­вчинку — скільки було сил — ростила прабабуся. Потім — дитбудинок.

У нас Аліна освоїлася швидко. Зразу підійшла до доччиного фортепіано: на­ша Настя — майбутня музи­кантка, закінчує магістрату­ру. І поселили ми її в Насти­ну кімнату. Потім вони по­знайомилися, подружилися. Настя приїде — Аліна від неї не відходить. Постійно теле­фонують одна одній, спілку­ються в соцмережах.

Аліна любить співа­ти — ми записали її в шко­лу мистецтв. А навчається (у п’ятому класі) в ліцеї №2. Там і чоловік працює.
Сама ж Оксана Микола­ївна — головний бухгалтер у міській раді.

Запитую, чи одразу Іван Андрійович погодився ста­ти прийомним татом чужій дитині. Бо багато чоловіків просто бояться йти на таке.

— Це було наше спільне рішення. Переживали тіль­ки, чи підійдемо за віком (прийомні батьки мають за­безпечувати всі потреби й інтереси дитини до її повно­ліття — 18 років, і до того, як батьки стануть пенсіоне­рами. Якщо один із прийом­них батьків досяг пенсійно­го віку, то час перебування в них дітей визначається за ві­ком молодшого з батьків. — Авт.). Але й тут усе склало­ся. Коли Аліні виповниться 18, мені ще не буде 60-ти.
— Виростити встигнемо, дасть Бог, ще й на весіллі погуляємо, — каже і старо­ста з Охрамієвичів (на Ко- рюківщині) Віктор Мисник. Йому 47, дружина Марина на 10 років молодша. У їх­ньої прийомної сім’ї — своя історія.
— Мої сини вже дорослі (старшому 24, молодшому 18), а спільних дітей у нас із Мариною не було, — розпо­відає Віктор Дмитрович. — А з березня минулого року є — Оля.

Про її батька інформації немає, мати померла. Ді­вчинка з року і семи місяців виховувалася в дитбудинку.
Ми, коли вирішили ство­рити прийомну сім’ю, хоті­ли взяти на виховання дитину, якій дуже бракує любові. Оля була саме такою.
Коли ми вперше поба­чилися, їй було всього шість років. Маленьке таке, без­захисне...

— Усі хочуть, беручи таку дитину в сім’ю, щоб вона була слухняною, ви­хованою, акуратною.

— Це — діло наживне. Я вважаю, що немає трагедії, якщо Оля забуде почистити зуби чи не поскладає сво­їх речей. На те ми й батьки (хоч і прийомні), щоб навчи­ти її це робити. Не біда, як­що зробить шкоду. Хіба діти ростуть без шкоди? Важли­во інше — щоб між нами бу­ла довіра.

Оля почала називати нас мамою і татом з пер­шого дня. Але тоді це бу­ли просто слова. Тепер же, коли ми прожили разом більш ніж рік і між нами вже з’явився неабиякий емоцій­ний зв’язок, ці слова набу­ли ваги.

Крім цих двох, на Корюківщині створено ще 9 при­йомних сімей, у яких вихо­вується 14 дітей-сиріт і ді­тей, позбавлених батьків­ського піклування. Діє та­кож один дитячий будинок сімейного типу (у ньому 5 дітей), 41 опікунська ро­дина (всього 62 дитини).
У колеги Віктора Мис­ника — старости Задесенського округу (на Сосниччині) Леоніда Ляшика і його дружини Ольги Сліпкань своїх дітей немає, а на вихованні — двоє. Тіль­ки сім’я в них не прийом­на, а патронатна: діти вихо­вуються в ній не до повно­ліття, а тимчасово — поки їхні батьки перебувають у складних життєвих обста­винах. На Сосниччині вона перша.

— Створити саме та­ку сім’ю нас переконали в Службі у справах дітей, — пояснює Леонід Микола­йович. — Своїх дітей у нас не було, і ми ще до повно- масштабного вторгнення планували дитячий будинок сімейного типу. Я почав ро­бити прибудову, щоб у кож­ного нового мешканця була своя кімната. Вигнав стіни, залишалося накрити дах. І тут — війна. Усе заморози­лось.

Повернулися до на­ших планів тільки цього ро­ку. Закінчили ремонт, зібра­ли документи, пройшли на­вчання. Дружина — вихо­ватель, я — помічник. Хоча свого першого досвіду ми набули ще раніше — 7 ро­ків тому.
Так склалися обстави­ни, що подружжя взяло під опіку двох двоюрідних сес­тер і брата Ольги. Леонідо­ві на той час було 35, його дружині 30.

— Нічого, впоралися. Зараз ті наші діти вже по­внолітні.



— А нинішні які?
— Вони в нас із травня. Гриші 15, Ксені скоро буде 9, а пережили вони вже чи­мало. Бувають колючими, впертими.

— Ви строгі з ними?
— Строгий? Ні. Бо в ме­не теж було непросте ди­тинство. Ріс у бідній родині. Батьки не мали навіть нор­мального телевізора. Купив їм, коли вже почав працю­вати.

— Як діти вас назива­ють?
— На ім’я — Оля, Льоня.

— А зі своїми батьками вони спілкуються?
— Так. Хоча, якщо чесно, іноді мені цього б і не хоті­лося. Особливо коли бать­ки «вмикають» турботу і по­чинають розпитувати: «А ви сьогодні хоч щось їли?»

— Ксеня з Гришею у вас на кілька місяців. А що буде з ними далі?
— Хотілося б вірити, що їхні рідні батьки розв’яжуть свої проблеми і дітей по­вернуть додому. Або що їх візьмуть до себе хороші лю­ди.

Джерело: газета “Гарт”, Марія Ісаченко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.