Родина рятувальників із Бахмута - тепер у Чернігові

Першого місяця осені в Олександра та Світлани Стор’євих не одна знако­ва подія. 17 вересня в обох професій­не свято — День працівників цивіль­ного захисту України, або День рятів­ника. 25-го в Олександра день наро­дження (вчора йому виповнилося 35). А ще одна дата тепер для них сумна: У другу суботу вересня відзначається День міста Бахмут, де був їхній із ді­тьми дім. На жаль, уже немає ні дому, ні міста... Згадані дати цього року ро­дина зустріла в Чернігові, де почала все спочатку.



БАХМУТ

— Я народилась і майже все життя прове­ла в Бахмуті, — розказує 29-річна Світлана.
— Це було зелене, квітуче місто, яке увійшло до Книги рекордів України в номінації «Най­більша кількість троянд в одній локації» (рекорд зафіксували 2015 року на бахмут- ській «Алеї троянд». — Авт.).

Олександр із Никифорівки Бахмутського району. У мене в цьому селі жили бабуся з дідусем, я до них часто їздила, там ми і по­знайомилися. 12011 року вже як його пара я була на випускному у молодого лейтенанта. А торік чоловікові за особисті досягнення при­своїли звання полковника служби цивільно­го захисту.

— Спочатку я хотів вступати до якогось вій­ськового навчального закладу, — долучається до розмови Олександр, — а потім ми з батька­ми вирішили, що порятунок людей — це також благородна справа. Закінчив Національний університет цивільного захисту України в Харкові. За розподілом потрапив до Доне­цька, де близько року пропрацював інспекто­ром. Потім випала можливість перевестися в Бахмут. Там ми зі Світланою стали жити разом.

— Одружилися в січні 2014-го — букваль­но за півтора місяця до початку війни. Але то­ді ми навіть не здогадувалися, що вона може бути...

Наш Ваня народився 17 липня — у день, коли російські військові збили малайзійський пасажирський літак (неподалік Тореза на До­неччині, загинули всі пасажири та екіпаж — 298 осіб. — Авт.). У мене в палаті пологового був телевізор, я дивилась ці шокуючі новини, а за вікном їздили військові машини, танки... Було дуже тривожно...

— Тоді ніхто нічого не розумів. Вказівок нам ніяких не давали. Задача була одна: про­довжувати виконувати свої завдання — ряту­вати людей, гасити пожежі.

У лютому 2015-го, коли біля Дебальцевого утворився «котел», ми їздили працювати туди. Завозили гуманітарну допомогу і виво­зили бажаючих до останнього, поки військо­ві нас не зупинили й не сказали, що заїхати в місто вже не можна.

Тоді війна для мене почалась і триває до­сі. І хоч у ті роки вона була в стадії «заморожу­вання», періодично відбувалися сутички, об­стріли, гинули люди, виникали пожежі, ми їз­дили їх гасити. Піротехніки ДСНС підривали­ся на розмінуванні. Також ми зіткнулися з тим, що деякі комунікації лишилися на тимчасово окупованих територіях, було багато супере­чок... Ми звикли до роботи в таких умовах і до думки, що з часом ті території звільнять і зно­ву все буде добре.

— У 2016-му, після виходу з першої де­кретної відпустки (потім була ще одна — з до­нечкою Анею) я також почала працювати в ДСНС — диспетчером у пожежній частині Бахмута. Ця робота важка морально і відпо­відальна, бо іноді від твого рішення залежать життя людей. Запам’ятався випадок, коли в дев’ятиповерховій малосімейці на останньо­му поверсі горіло одночасно кілька квартир, і в одному крилі всередині залишалась мати з трьома неповнолітніми дітьми. Вона й подзво­нила нам на лінію 101 — у паніці кричала, що багато диму, вони не можуть вийти.

— А в той час усі пожежні автомобілі були на виїздах по району, бо одночасно в різних локаціях загорілася трава, — доповнює Олек­сандр. — Викликали додаткові сили з Часово­го Яру. Не чекаючи їхнього прибуття, на міс­це поїхали ми, керівництво (Олександр тоді вже був заступником начальника пожежно- рятувального загону. — Авт.). Звичайними автівками, без засобів захисту. Доступу до 9 поверху вже не було. Ми намочили те, що зна­йшлося під руками (прикрити обличчя), про­бралися, вивели жінку з дітьми. Прибули до­даткові сили і загасили пожежу.

— До приїзду рятувальників я з жінкою розмовляла телефоном. Сказала їй із дітьми зачинитися у ванній кімнаті, змочити рушни­ки і прикласти всім до облич; лягти на підлогу, бо дим піднімається вгору, внизу дихати лег­ше. Після порятунку вона ще раз подзвони­ла на лінію 101 і подякувала мені за допомогу.

Було ще багато різних складних ситуацій, але робота мені подобалася, я розуміла, що допомагаю і деколи навіть рятую.

ТОРЕЦЬК-КРЕМЕНЧУК

У травні 2021 року Олександра при­значили т. в. о. начальника 22 державно­го пожежно-рятувального загону ГУ ДСНС України у Донецькій області, що базувався в Торецьку за 50 км від Бахмута.

— Перед повномасштабним вторгненням нас до нього готували (хоча ми очікували, що загострення буде лише на Донеччині). Ми за­пасалися пально-мастильними матеріалами, вивозили архіви тощо.

В ніч із 23 на 24 лютого дружина була на добовому чергуванні, а я ввечері, їдучи з робо­ти додому, із собою взяв радіостанцію, аптеч­ку — ніби передчував. О п’ятій ранку подзвони­ла мати, сказала, що обстрілюють Харків (там живе моя сестра). Були прильоти по всій краї­ні. Я тоді виїхав у Торецьк і більше в Бахмуті не жив, приїжджав усього на кілька годин — про­відати родину, помитися. Більш ніж 2 роки я, мій заступник, деякі фахівці жили в підрозділі, працювали практично без вихідних.

У Торецьку з перших днів почали з’яв­лятися поранені, адже місто було всього за 4 км від фронту. Звідти почали виїжджати ци­вільні. Дружина ж їхати з Бахмута не хотіла, мовляв «тебе не покину». Вірила в краще. А я вже тоді розумів, що нічого доброго не буде. 7 квітня моя мама з тещею забрали наших ді­тей і перебралися в Кременчук Полтавської області. У мене з тих країв (із Горішніх Плав­нів) однокурсник Андрій, він зустрів наших рідних, поселив їх, допоміг з усім. Дуже йому дякую!

— Із 9-10 травня Бахмут почали регу­лярно обстрілювати, та я ще десять днів ли­шалася. 17 травня був приліт у житлову п’ятиповерхівку, де загинула мама з 2-річ- ною дитиною... Через загрозу повторних уда­рів наші хлопці-рятувальники змогли дістати їх лише наступного дня, коли я була на остан­ньому своєму добовому чергуванні в Бахму- ті. Жінка з дівчинкою лежали в обіймах одна одної, бо ракета прилетіла о 13:00, коли ма­ма саме вклала донечку на денний сон... Я то­ді плакала цілу добу, ніч не спала. А 19 травня о 9 ранку прилетіло в п’ятиповерхівку вже пря­мо біля пожежної частини. Там, на щастя, ніх­то не постраждав, але мені стало страшно за своє життя, щоб мої діти не залишилися сиро­тами. І того дня я виїхала до них.
Надіялася скоро повернутись. Не брала із собою ні теплого одягу, ні фотографій, яких у мене було багато. Всі речі та спогади згоріли разом із нашою квартирою... Я з нею навіть не попрощалась...

— Дружина поїхала до дітей, а я залишався в Торецьку.





1 червня 2023 року Олександр очолив Бахмутське районне управ­ління ГУ ДСНС України у Донецькій області. Йому підпорядковувалися підрозділи вже окупованих Бахмута і Соледара, а також Торецька, се­лища Нью-Йорк, Часового Яру, Сіверська та інших міст.

— Про роботу чоловіка я дізнава­лася не від нього, а з відеосюжетів у новинах, із фільмів, які про нього зні­мали.
Один із них — британського жур­наліста Джека Лоша, який провів із вогнеборцями в Торецьку два тижні, фіксуючи на ка­меру порятунок мирних мешканців на обстрілю­ваних територіях.

— Швидка допомога там спочатку не справ­лялась, а потім через близькість лінії фрон­ту і не їхала. Тож у разі вияв­лення постраждалого ми мали надати йому домедичну допомогу й довезти його до медиків — і цим да­ти шанс на життя. Наша евакуаційна група вже так спрацювалася, що ми діяли злагоджено і чітко. Коли чули вибух, падали, знали, хто несе ноші, хто накладає турнікет або шини то­що. Так само — і під час пожежі. Із нашої ко­манди вижили всі, правда чоловік десять за­знали поранень.

Олександр показує відео моменту, коли постраждав його заступник. Вони разом при­їхали надавати допомогу пораненим військо­вим, а ворог накрив цю позицію ще раз.

— Це його підла тактика. Уся ця війна гі­бридна, мерзенна! Я ще якось можу вкласти у голову, що вона йде на лінії фронту (хоч і це, звичайно, також погано), але чому навіть да­леко від зони бойових дій наші діти мають си­діти в укриттях, без світла, без тепла, навчати­ся онлайн, а не ходити нормально в школи, че­рез те що летять ракети?!

Їздити до своїх у Кременчук Олександрові випадало нечасто. Світлана ж там теж влашту­валася диспетчером.
— Це було набагато складніше, ніж у Бах- муті. В рідному місті я знала кожен куточок. Коли дзвонили і називали не точну адресу, а, наприклад, «біля магазину «Гудвін»», я вже ро­зуміла, де це, і відправляла машину туди. А в Кременчуці не знала ні вулиць, ні локацій, ме­ні було важко зорієнтуватися, що це за район.

...Про те, що з нашим домом у Бахмуті, дізнавалася з Інтернету Я свій будинок впіз­наю із тисячі, і на одному відео в соцмережах побачила, що в ньому була пожежа, а згодом — що цілого нашого першого під’їзду вже не­має.
— Я вдома востаннє був у жовтні2022ро­ку (забрав що встиг), а в батьківській кварти­рі в Никифорівці — у вересні 2023-го. Після від’їзду мами батько лишався вдома понад рік. Коли ж почалися активні дії по Соледару і неподалік поприлітало, він зрештою погодив­ся також виїхати в Кременчук. А через день чи два в квартиру — прямо у вітальню — прилетів снаряд із РСЗО «Град». Я бачив наслідки, коли заїжджав дорогою в Сіверськ, де ми з піротех­ніками знешкоджували нерозірвану півтонну бомбу. Більше у своєму селі не був.

ЧЕРНІГІВ

Із 5 квітня 2024 року Олександр Стор’єв — перший заступник начальника Головно­го управління ДСНС України у Чернігівській області. Через 12 днів після його вступу на посаду, 17 квітня, росіяни завдали по нашому місту три удари «Іскандерами». За офіційни­ми даними, загинуло 18 людей, зазнали по­ранень 78, із них четверо дітей.

— Ми із заступником з реагування їхали на нараду, доїхали до площі і тут — бабах! Ми вискочили з машини, ще раз — бабах! Я кажу: «Приліт». Він: «Та ні, мабуть, ППО». — «Ні, — го­ворю, — я знаю...» І ще раз — бабах! Ми поба­чили, як піднімається дим. Поїхали не на нара­ду, а зразу на місце прильоту (поблизу Черні­гівської райлікарні, університету «Чернігівська політехніка». — Авт.). Прибули найпершими. Побачили, що є жертви, руйнування, горить машина... Я телефоном доповів про все керів­нику. Ми викликали додаткові сили й засоби, а далі почалася робота, до якої я звик: розвід­ка, деблокування, розбирання завалів, поря­тунок людей...

Під час нашої розмови в Олександра раз по раз дзвонить телефон. Хоч і неділя, йому доповідають з тих чи інших питань.

— Так було завжди ще в Бахмуті й Торецьку, — каже Світлана. — Навіть вихідними він постійно на телефоні або на роботі.

— У Чернігові на посаді заступника началь­ника в мене більш кабінетна робота, але я ви­їжджаю і на місця. Не цураюсь «працювати ру­ками», коли потрібно, долучаюся. Мені важко переключитися на графік із вихідними. Постій­но згадую Торецьк. За понад два роки, які я працював день-ніч, ніч-день не спавши і не їв­ши, пережив, мабуть, більше, ніж за все попе­реднє життя. До речі, той мій підрозділ у черв­ні цього року з Торецька вивели, а за тиждень у його будівлю прилетіла ракета. Вчасно хлоп­ці вийшли!..

Відходити від пережитого Олександро­ві допомагає родина, яка нарешті поряд — у серпні Світлана з дітьми перебралася сюди.

— У Чернігові ми ніколи не були, тут—жод­ного знайомого. Від рідних далеко. Але тут ми нарешті всі разом, — говорить вона.
У Чернігові Ваня й Аня пішли до школи (ра­ніше навчалися онлайн).

— Бахмут вони періодично згадують. Я ка­жу дітям правду: що нашого будинку і всього, що в ньому було, вже немає. Дітям трішки лег­ше з цим змиритися, ніж нам, дорослим. Вони швидко адаптуватися й до нового міста: зна­йшли собі друзів на дитячому майданчику біля будинку, у школі.

Я з переїздом у Чернігів змінила і діяль­ність — працюю в Навчально-методичному центрі цивільного захисту та безпеки жит­тєдіяльності Чернігівської області на поса­ді фахівця навчального кабінету. Це зовсім інша робота, більше з документами, я ще вни­каю в неї. Якщо чесно, трохи сумую за робо­тою диспетчера, особливо за бахмутським періодом.
Чи надовго Стор’єви в Чернігові, вони не знають.

— Повертатися нам нікуди, — говорить Світлана. — На Донеччині житла більше немає ні в нас, ні в моєї мами, ні в інших родичів. Ли­шилися тільки могили рідних: батько (помер у 2012 році) і бабуся (його мама) поховані в Бахмуті, дідусь — у Никифорівці. А чи вдасться хоч колись там побувати...

Поки що живемо тут. Із цією війною при­йшло переосмислення: матеріальне — не важ­ливе, найцінніше — це життя. Хоча чоловік по­стійно каже іншу фразу: «Обов’язок дорожчий за життя».

Джерело: газета “Гарт”, Аліна Ковальова

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.