Людмила Панасецька прожила 25 років в Аргентині і повернулась на Менщину

За її біографією можна писати книгу, бо те, що їй довелося пережити за шістдесят три роки, те, що вона бачила, де бувала, з якими людьми зустрічалася, здається, для однієї людини аж занадто багато. Вона чудова оповідачка і під час бесіди аж світиться щирістю та бажанням поділитися тим, що знає, уміє. А вміє дуже ба­гато, бо все життя не перестає вчитися.
Це все про Людмилу Панасецьку. Багато хто з менян знає її, бо в Мені минули її дитячі та юнацькі роки. Зараз вона мешкає в Загорівці, але донедавна більш ніж двадцять років пані Людмила прожила в далекій Аргентині. Тому ми не могли оминути нагоди поговорити з нею і про заокеанські краї, і про життя загалом.



ДОНЬКА «ВОРОГА НАРОДУ»

Людмила народилася на Козелеччині, бо саме звідти, з села Кіпті, була родом її мама. Батьки якраз затіяли будівництво в Мені, де працювали, тому пригадує, що в ранньому дитинстві їй доводилося жити в бабусь-дідусів то в Кіптях, то на хуторі Гришівка, що на Борзнянщині (батьківщина батька).

- Мій тато Іван Панасецький до того, як оселитися в Мені, працював у будівельній організації в Чернігові, - розповідає пані Людмила. - Там, до речі, вони і по­знайомилися з мамою. Був дуже активним замолоду і завжди нетерпимим до несправедливості. За фахом він муляр, але розумівся і в інших будівельних роботах: міг і грубу змурувати, сам собі будинок спорудив. Загалом він у нас творча особистість: писав картини, йому за­мовляли вивіски на державні установи. У Мені багато хто його знав як художника-оформлювача в кінотеатрі, де він малював афіші. Мабуть, багато з того, що я вмію в житті, зокрема й потяг до творчості, я перейняла від нього. І підвищене почуття справедливості - це також у мене від нього.

Вона пригадує випадок із біографії свого батька, що трапився на початку 60-х років. Хоч ті роки і вважалися періодом так званої «хрущовської відлиги», але за будь- яке необережно промовлене слово в бік влади людей карали. Так було і з Іваном Панасецьким: за надпис «Долой хрущовську анархію! Да здравствует Мао Цзе- дун!» закритим судом у Чернігові його судили як «ворога народу». У мордовських таборах він пробув усі два роки, на які його засудили. Згодом навіть реабілітували і ви­платили грошову компенсацію, розмір якої був дуже смішним - вистачило лише на те, щоб купити кілограм м’яса. Але і зараз у свої 88 років він не шкодує, що так сталося. Каже, що там він познайомився з найкращи­ми людьми, бо серед його співкамерників було багато талановитих та інтелектуально обдарованих чоловіків. Казав, що були навіть секретарі обкомів партії.

НЕВПИННЕ БАЖАННЯ ВЧИТИСЯ НОВОГО

Людмила Панасецька в Мені закінчила школу імені Леніна. Її однокласники (до речі, з багатьма з них вона підтримує стосунки й до сьогодні) пам’ятають, що у шкільні роки з усім тим, де треба було щось намалювати, накреслити, сконструювати, - ніхто не міг впоратись краще, ніж вона.

- Я з раннього дитинства мала потяг до малювання, - пригадує Людмила. - А потім захопилася шиттям. Мабуть, на це вплинуло те, що любила спостерігати за роботою сусідки, Таїсії Шерстюк, як вона шила одяг. Мені вона віддавала якісь клапті, а я вже вдягала ляльок. З дитинства я все ж мріяла стати художницею, але не судилося - тоді багато що за дітей вирішували батьки.

Навички, отримані Людмилою, стали визначальними, коли довелося обирати подальший шлях після закінчен­ня школи, - вона вступає на навчання до Чернігова на швачку і протягом двох років опановує майстерність пошиття верхнього чоловічого одягу. Це не значить, що вона займалася лише чоловічим вбранням - їй легко давалися і легкі жіночі сукні, і дитячий одяг. Саме під час їх пошиття Людмила могла проявити видумку та креа- тивний підхід, дати волю фантазії - продемонструвати конструкторські здібності.

Вона б і далі рада була вдосконалювати свої знання в училищі, якби вдалося залишитися там навчатися ще на один рік, щоб оволодіти фахом закрійниці. Але кількість місць була обмежена і, хоч і мала непогані оцінки в ди­пломі швачки, потрапити на навчання не змогла. Перший запис у трудовій книжці їй зробили у швейній майстерні Менського побуткомбінату. Там відразу помітили здібну й відповідальну кравчиню. Вона більшість часу проводила на роботі: приходила на неї задовго до початку робочого дня і залишалася там після того, коли всі колеги розхо­дилися додому. їй навіть доручили ключі від майстерні.

Це був 1983 рік. Молоде подружжя Квітницьких, не знайшовши застосування своїм знанням, здобутим під час навчання, спочатку жило в Мені, де Людмила влаштувала­ся на роботу в зоопарк, а її чоловік - на залізницю. Вона пригадує, що не зовсім легко працювалося з тодішнім ке­рівником, засновником звіринця Геннадієм Полосьмаком. Довелося звільнитися і за рекомендацією родички вони поїхали влаштовувати своє життя до міста Прип’ять: Дмитро влаштувався упорядником поїздів на залізниці, а Людми­ла працювала художницею-оформлювачкою в дитячому садку. На той час у них уже зростав Дмитро-молодший.

- У районній газеті «Колгоспна правда» (одна з по­передніх назв видання «Наше слово» - ред.) прочитала оголошення про прийом на навчання до Липецької про­фесійно-технічної школи підготовки художників, - прига­дує Людмила. - Я тоді й гадки не мала, де розташований той Липецьк. Єдине, що розуміла, - що десь у росії. Але наважилася вступити. Щоб було не так страшно, то зро­била це зі своєю подругою з Волосківців. Вже коли діс­талися до того Липецька, подали документи, розпочали навчання, познайомилися між собою, то зрозуміли, що нас, українців, там було немало. З Чернігівської області серед однокурсників були хлопці та дівчата з Сосниччини, Городнянщини. Хоч навчальний заклад був ще порівняно і молодий, його матеріальна база перебувала на стадії фор­мування, але навчання виявилось цікавим та насиченим. Ми всі молоді, сповнені сил та енергії. Якщо більшість із моїх товаришів вступили одразу після закінчення школи, то я вже мала життєвий досвід.

Людмила Панасецька каже, що така вона вже за на­турою - їй постійно хотілося знати більше нового. Тому, навчаючись у Липецьку, вона одночасно стала студент­кою Заочного народного університету мистецтв у Москві.

ОБПЕЧЕНІ АТОМОМ

З Липецька додому Людмила повернулася вже з Дмитром. Він - уродженець Городнянщини, з Володимирівки.
- Хотіли розписатися ще там, у Росії, - розповідає вона.

- Але нам відмовили, посилаючись на те, що ми маємо немісцеву прописку. Тому зробили це в насу Мені. Відтоді я стала вже не Панасецькою, а Квітницькою.

Це був 1983 рік. Молоде подружжя Квітницьких, не знайшовши застосування своїм знанням, здобутим під час навчання, за рекомендацією родички поїхало влаштовувати своє життя до міста Прип’ять: Дмитро влаштувався упорядником поїздів на залізниці, а Людмила працювала художницею-оформлювачкою в дитячому садку. На той час у них уже зростав Дмитро-молодший.
- У садочку я значилася звичайною працівницею, - розповідає жінка. - Але займалася роботою, яка мені подобалася: розмальовувала майданчики, оформлюва­ла стіни, стенди, шила те, що необхідно було для органі­зації побуту та проведення навчально-виховної роботи. Жили ми у квартирі, яку отримали від роботи чоловіка на станції Янів. Щоб дістатися до роботи, мені треба було подолати шлях через усе місто. Але це не лякало мене. Прип’ять мені подобалася. Молодість надихала, а всі проблеми та випробування не здавались такими страшними. Подружжя тішилося, що через якийсь час вони мають ще раз стати батьками, і їм тоді зовсім байдуже було, хто це - хлопчик чи дівчинка.

Спокійне життя родини Квітницьких вмить зруйну­валося в ніч на 26 квітня 1986 року, коли вибухнув четвертий енергоблок Чорнобильської АЕС. Те, як він палав, Людмила спостерігала з дому - до нього від Янова майже 20 км. Дмитро ж у цей час перебував на роботі і лише через два дні їм повідомили про евакуацію. Тоді ніхто зовсім не розумів того, яку небезпеку причаїв, здавалось би, мирний атом.

- Взявши з собою лише мінімум речей, ми поїхали до моїх батьків, - пригадує Людмила. - Тоді ж не було мобільного зв’язку, то ми не могли повідомити рідним про те, де ми. Дуже налякалася за нас тоді Дімина мама: вона, як і більшість людей, про Чорнобильську аварію почула лише через декілька днів і одразу кинулася нас шукати. Навіть вирішила була поїхати з Володимирівки до Прип’яті. Звісно, що туди її ніхто не пустив. Коли дізналася, що проводиться евакуація з небезпечної зони, то при­їхала до Мени, і лише коли побачила нас, заспокоїлася.

Дмитро невдовзі знову поїхав на роботу. Вже не до Прип'яті, а до Фастова, куди його направило керівництво залізниці. Людмила ж залишалася в Мені. У липні вона народила Альону. У той час Квітницьких трохи лякало те, що в одну мить вони опинилися ні з чим - коли евакуювалися з Прип’яті, то не могли забрати з собою те, що встигли нажити. Хоч і прожили там деякий час, але не були прописані в Прип’яті, а отже, переживали, чи матимуть статус осіб, постраждалих від аварії, адже евакуйованим держава гарантувала соціальну захище­ність у вигляді житла, соціальних виплат.
- Ми спочатку дуже непокоїлися і були раді хоча б не­значній увазі, - розповідає Людмила. - Пригадую, як напередодні нового 1987 року наш тато привіз цілу сумку гуманітарноїдопомоги. Згодом ми змогли довести власний статус і отримали нове житло. Це була новенька квартира в новобудові у Фастові. Пам’ятаю, як перші місяці ми жили в абсолютно порожній квартирі, де з меблів були лише ліжка, а замість стола стояв великий ящик із речами. Зізнаюся, що за всі роки, які прожила у Фастові, я так чомусь і не змогла звикнути до нього. Здавалося б, що все вже було гаразд - і житло, і робота, і діти, хоч і хворобливі, але потроху ставали на ноги - але я сумувала за Прип’яттю.



Людмила Панасецька разом із татом - Іваном Максимовичем

Наприкінці 90-х років менянка Людмила Панасецька разом зі своєю родиною наважилася по­їхати з України до далекої Аргентини. Можливо, їхала тоді під впливом емоцій та розчарування, бо, як і багато хто, вважала, що десь там, подалі від батьківщини, життя виглядає гарнішим, барвистішим, безтурботнішим і заможнішим. Її не лякали тоді ні мовний бар’єр, ні багато інших перепон, що обов’язково мали трапитися за тисячі кілометрів.
Розраховувала спочатку, що їдуть на кілька років. Оформили для цього робочу візу. Але там, за океаном, Людмила затрималась на чверть століття. За ці роки вони з рідними пережили багато чого: зустрічі, знайомства, радощі, розчарування, втрати. На жаль, в Аргентині в Людмили Пана- сецької вже є рідні могили. Але там, на чужині, їй щораз снилися ті рідні місця, де вона ступала босими ногами по споришевій стежині, де минули її дитинство та юність.
За всі ці роки Людмила Панасецька декілька разів бувала на Батьківщині - приїздила нена­довго і знову поверталася до Південної Америки. На початку минулого літа вона оселилася на Менщині. Каже, що приїхала, щоб залишитися тут назавжди. Уже й дім придбала в Загорівці. Облаштовує оселю і мріє, щоб і її аргентинська рідня теж була в Україні. А ще прагне навчати українську дітвору всього того гарного, чого вдалося навчитися протягом життя.

ФАСТІВСЬКИЙ РИТМ

Життя тривало. За клопотами особливо ніколи було сумувати за минулим. По­троху облаштовувалися на новому місці, устатковували побут, старші ходили на роботу, а дітвора - в садочок. Дмитро-старший тоді працював уже провідником у пасажирських потягах, а Людмила, як і в Прип’яті, знову влаштувалася поміч­ницею вихователя в дитсадок. Невдовзі, правда, довелося звільнитися звідти.

- На роботу туди я ішла свідомо з думкою проте, що, оскільки маю маленьких дітей, мені б це було дуже зручно: і я при роботі, і діти поряд. Але не все було так, як гадалося: мені не можна влаштувати дітей до того садочка, де працювала, бо мешкали ми в іншому мікрорайоні. Через це кожного дня мені доводилося двічі переживати квест - відвести дітей в один садок, піти на роботу в інший, забрати дітей із садочка.

Чорнобиль дуже вдарив по здоров’ю всіх членів її родини: хворіли дорослі й діти. Людмила пригадує, як після робо­чого дня в дитсадку страждала від голов­ного болю. А вдома ж була родина, яка її потребувала. Тим більше, що тоді вже до себе, у Фастів, довелося забрати і до­глядати стареньких чоловікових батьків.

- Діма, чоловік, теж почувався недо­бре, - говорить Людмила. - Тоді, у перші дні після аварії на ЧАЕС, він, як тільки відвіз мене з сином до Мени, одразу повернувся на станцію Янів, де разом зі своїми колегами перебував ще два тижні, поки її не закрили. Доза опро­мінення, отримана тоді, підірвала і їхнє здоров’я: багато хто помер невдовзі, а Діма тримався. Після цього він вже став працювати провідником у Фастові. Життя його було поділене на рейси. Крім того, він ще й вступив на заочне навчання до залізничного технікуму. Такий ритм життя з додачею до нього інших проблем десь трохи вибив чоловіка з колії - він почав зловживати спиртним. Врешті ми навіть офіційно розлучилися і я повернула влас­не дівоче прізвище - відтоді із Квітниць­кої знову стала Панасецькою.

Розлучилися, але продовжували жити під одним дахом. Як-не-як, а в них було двоє чудових дітей. Людмила сприймає за честь, що, незважаючи на сімейні негаразди, вона з повагою ставилася до своїх свекрів і доглядала їх до останнього дня - вони поховані у Фастові.

Після дитячого садка Людмилу запро­сили на роботу до Будинку творчості, де вона п’ять років займалася з дітьми, які відвідували гурток з моделювання одягу. Ті декілька років вона пригадує з неаби­яким трепетом.

- Ми з моїми вихованцями займалися справжньою творчістю, - каже вона. - Кожна сукня мала якусь особливу родзинку, через що вона не була схожою на інші. Ми влаштовували демонстрації одягу, на які запрошували фастівців. До речі, багато з фастівських модниць були моїми клієнтка­ми, яких я обшивала в позаробочий час.

Щоб створити домашній затишок, Людмила розривалася між роботою, родиною і дачею (її придбали вже тоді, коли забрали з Городнянщини свекрів).

ДО АРГЕНТИНИ

Зарплатні та виплат, які отримували члени родини як такі, що постраждали від наслідків аварії на ЧАЕС, не вистачало,
щоб забезпечити гідне життя. Тим більше, якщо брати до уваги умови 90-х років. Багато коштів доводилося витрачати на придбання ліків та заходи з відновлення організму. Особливо непокоїло Людмилу здоров’я дітей - вони підростали, але мали хворобливий вигляд. Влада наче і демонструвала те, що опікується цією категорією громадян (безкоштовні ліки, відпочинок у санаторіях), але коли до­ходило до справи, то виявлялося, що не все так було насправді.

- У мене часто опускалися руки, коли я спостерігала прояв несправедливості і те, коли задеклароване державою розходи­лося з тим, як було насправді, - ділиться Людмила Панасецька. - Тодішній поспіх у 1986-му призвів до того, що чоловік, наприклад, ніяк не зміг довести свого статусу як учасник ліквідації аварії, бо документи, якими засвідчувалася доза опромінення, дивним чином загубилися. У мене накопичувалася дедалі більша об­раза і я наважилася на виїзд за кордон.

- Я зовсім не шкодую про те, що зро­била, бо тоді думала більше не про себе, а про дітей, - пояснює те рішення пані Людмила. - Дімі-молодшому було майже 15 років, а Альоні - 11. Хоч із чоловіком і були розлучені, але він поїхав з нами, бо не міг кинути дітей. Та й без його дозволу я б не змогла їх вивезти.

Людмила Панасецька каже, що ілюзій на те, що на них в Аргентині посиплеться манна з небес, вона не виношувала, а усвідомлювала, що буде нелегко. Ніхто з них тоді зовсім не знав іспанської мови (окрім завчених окремих загальних фраз), але їм довелося здолати і це.

- Чоловік, правда, так і не зміг (а може, і не схотів!) займатися вивченням чужої мови, - говорить жінка. - По завершенню дворічного терміну ми продовжили візу. Діма влаштовувався весь час лише на ту роботу, яка не потребувала особли­вих комунікаційних навичок: працював у піцерії посудомийником, на складі засобів побутової хімії. На жаль, він не зміг також здолати залежності, через що ми продовжували жити порізно, хоч я не могла кинути його напризволяще. Навіть тоді, коли він, цілком втративши здоров’я, не міг пересуватися і обслуговувати себе, ми з дітьми до останнього були з ним - до­глядали, спілкувалися (хоч він вже майже і не говорив), я співала йому українських пісень, які він так любив.

Людмила каже, що їй завжди щастить на зустрічі та знайомства. Так сталось і в Аргентині. Переважно це були ті, хто приїхав туди з пострадянських країн та освоївся раніше, або ж нащадки людей з попередніх хвиль еміграції. Саме ці знайомі і надавали першу допомогу в пошуку житла, роботи, улаштуванні дітей до школи.

- Той, хто думає, що все так легко там здобувається, глибоко помиляється, - го­ворить пані Людмила. - Комусь щастить більше, а комусь навпаки. Хтось здобуває нове, а хтось втрачаєте, що й мав. Голо­вне - мати мету і бажання. До Аргентини я їхала, маючи одну мету, але завдяки цій країні навчилася багато чого нового для себе. Там є для цього можливості. Я не відмовлялася від різних видів роботи - шила, мила, доглядала, прибирала, - але водночас не минала нагоди удосконалити те, до чого мала потяг.

Як людина творча, Людмила Панасець­ка у Буенос-Айресі (столиці Аргентини), де й мешкала, змогла не лише удосконалити свої кравецькі, конструкторські та художні навички, а й, відвідуючи майстер-класи, зуміла опанувати мистецтво вітражу, скульптури, гончарства:

- Там є можливість відвідувати такі за­няття безкоштовно. Правда, матеріали та обладнання для цього треба мати власні. Вчилася не лише для себе, а й для того, щоб ділитися знаннями з іншими. Так, мене запросили до приватної школи, де навча­ються діти вихідців переважно із росії. Хтось з українців може звинуватити мене за це. Але хочу запевнити, що ці росіяни - саме з тих, хто в Аргентині знайшов прихисток від переслідувань путінського режиму.

АРГЕНТИНСЬКІ УКРАЇНЦІ І УКРАЇНСЬКІ АРГЕНТИНЦІ

Мабуть, потяг до майстровитості та закоханості у світ прекрасного Людмила Панасецька змогла передати з молоком власним дітям: ще навчаючись у школі, Дмитро та Альона відвідували заняття, на яких навчилися грати на скрипці, форте­піано, гітарі (до речі, і Дмитро-старший був чудовим гітаристом). Коли син згодом шукав себе в житті, то зупинився на юве­лірній справі.

На жаль, вона втратила і Дмитра-молодшого: у 39-річному віці він раптово по­мер. Лікарі сказали, що відірвався тромб. Без батька залишився кароокий, схожий на красуню маму-аргентинку Марселю син Іван. Йому зараз вже одинадцять. За час перебування в Аргентині цілком осво­їлася і донька Альона. Разом з чоловіком Гастоном вони виховують доньку - шести­річну Вікторію. Онуки - чи не найбільша втіха для бабусі. Якщо Вікторія говорить трьома мовами (іспанською, російською і українською), то Іван лише іспанською, адже його Марселя виховувала пере­важно вже сама.

- Ми всі дружні, - розповідає пані Людмила. - Колишню невістку я благо­словила на другий шлюб - вона молода, вродлива і заслуговує на право бути щасливою. Ми часто спілкуємося, а Іван та Вікторія дуже люблять одне одного, як брат і сестра. Коли гостювали в мене, то основною розвагою для них було малю­вання та ліплення. А як же інакше може бути? Помітно ж, чиї гени мають.

Найближчі родичі Людмили Панасець­кої - батьки, сестра, племінниця - також перебралися до Аргентини. Там маму намагалися врятувати від онкології. На жаль, безуспішно: вона померла 5 років тому, а після кремації, через пів року, її прах пані Людмила привезла в Україну і захоронила в рідних для неньки Кіптях.

- Моя родина там, за океаном, - гово­рить вона. - Але мені всю чверть століття снився віщий сон, за яким я розуміла, що колись маю повернутися в Україну назавжди: я стою на березі океану і дивлюся за його обрій. Прокинувшись, пояснювала той сон тим, що саме за тим обрієм - Україна, до якої я повернуся.

І справді, цього літа той віщий сон збув­ся. Пані Людмила повернулася додому, на Менщину. Перше, що вона почала робити, - шукати підходящу оселю, яка б стала справжнім гніздечком для її родини. З-поміж чотирьох пропозицій у Загорівці обрала одну. Над облаштуванням її зараз клопочеться і мріє про чудовий садок, про те, що колись, якщо не назавжди, то в гості до неї приїдуть з Аргентини її найрідніші і дехто з них відкриє для себе Україну. А ще в задумках Людмили Пана­сецької є бажання продовжувати заняття з дітьми тут, в Україні, щоб те, що вміє сама, передавати їм.

Джерело: газета “Наше слово”, Віталій Сергійко, фото з архіву Людмили Панасецької

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.