Староста Крупичполя Юлія Чайка вважає, що головною проблемою села зараз є зменшення населення

- Пані Юліє, ви давно на посаді старости?
- З 10 грудня 2021 року. До цього у Крупичполі працюва­ла вчителем початкових кла­сів, де викладала й англійсь­ку мову.

- Ви були готові до нової роботи?
- Я завжди займала актив­ну життєву позицію, була де­путатом сільської ради. Тож мене знали. Після чергових виборів до влади прийшла нова команда, мені запро­понували цю посаду, і я ви­рішила спробувати. Хотілося н овацій, змін.

- Не жалкуєте?
- Ні. Хоча в той момент робота уявлялася зовсім ін­шою. Я думала, що староста більшу частину свого робо­чого часу проводить у кабі­неті. Насправді в кабінеті я буваю дуже мало.

- Скільки сіл входить до вашого округу?
- Крім Крупичполя, Сваричівка та Новий Поділ. Це мен­ші села, десь по 100 жителів. У селах старостату буваю часто, інколи й щодня. А за­галом, за необхідністю. Вони розташовані приблизно за 3 км від Крупичполя. Їжджу туди влітку на скутері, а взим­ку мене возить чоловік.

- Увас велика родина?
- Чоловік Ігор і двоє дітей. Донька Анжеліка, їй 17 років, студентка, а сину Руслану за­втра (10 вересня, - Ред.) - 9 років. Ігор - приватний під­приємець, тримає малень­кий продуктовий магазинчик.

- Він підтримує вас у ва­шій такій клопіткій роботі?
- Обов’язково, хоча інколи і говорить, що роботи в мене забагато.

- Крупичполе - велике село?
- Досить велике, свого часу вважалося розвиненим се­лом. У нас було два колгоспи. Зараз Крупичполе - центр старостинського округу, тут живе понад 460 людей. У селі є 11-річний ліцей, де на­вчається близько 50 дітей. В одному приміщенні розміщу­ється й дитячий садок, до якого наразі ходить 10 дітей. Небагато, але це дозволяє вихователям приділити увагу кожній дитині, й до садочка беруть з півтора року.

- Коли вас було призна­чено старостою, що було тоді та що змінилося за цей час? Передвоєнний рік і понад два роки війни...
- Найбільшою проблемою нашого села були аварійні дерева. Через їхнє падіння часто траплялися обриви лінії електропередач, люди сиділи без світла. Тож це найпер­ше, чим мені довелося зай­нятися. 10 грудня мене було призначено, а 18-го сталося дуже сильне обледеніння. Наступного дня, на день Свя­того Миколая, багато дерев упали, пообривали дроти. І моя кабінетна робота, що розпочалася 10 грудня, за­кінчилася. Діловод староста- ту, техпрацівниця і я разом із односельцями розтягували ці дерева зранку до ночі. Ми ж - одна команда! Також людей потрібно було згуртовувати, запрошувати до цієї роботи. Один день нам допоміг ко­мунгосп із Ічні, а загалом усе робили своїми силами.

Спиляти ці великі дерева, тополі, було двадцятирічною проблемою. Я звернулася до міської ради, і вона допо­могла вирішити це питання. Із Чернігова до нас приїхала бригада. Потім ми дерева роздали на дрова тим лю­дям, які допомагали. Відвез­ли частину до нашого дому престарілих, у якому пере­буває наразі 27 мешканців із усієї Ічнянської громади. Зараз його називають - Те­риторіальний центр денного стаціонару.



Директор школи з колективом допомагають заготовляти дрова

Після військових дій меш­канців у центрі побільшало - через різні обставини. У ньому молодий керівник - Ірина Володимирівна Сорокун, яка дуже переймається своїми підопічними. Залучає благодійників, доброчинців, волонтерів. Допомога є, і людям там затишно.

- Як працюється зараз?
- Основна робота завжди була з благоустрою. У сільсь­кій місцевості дуже велика увага завжди приділяється кладовищам. Щоб навести там лад, використовували різні методи: і викошували траву, і обробляли гербіци­дами.

Хотілось зробити зони від­починку. Налаштувати робо­ту Будинку культури, щоби забезпечити відпочинок мо­лоді. Це нам вдалося. В Бу­динку культури - прекрасний молодий художній керівник, Діана Миколаївна Сінченко працює уже рік. Завідувач­ка Будинку культури Надія Миколаївна Скляр - сучасна й активна керівниця. Вони вміють організувати дозвілля
- наприклад, готують до свят виступи, в яких використову­ють народні традиції. У нас було чудове дійство на Івана Купала, не забули й поста­вили скриньку для благодій­них пожертв для потреб ЗСу, тому що у нас виготовляють­ся маскувальні сітки, для яких ми купуємо тканину.

До речі, в цьому процесі бе­руть участь працівники пра­ктично всіх наших закладів та організацій. Також збираємо донати, надаємо адреснудо- помогу хлопцям, які воюють.
На початку війни було їм дуже тяжко з одягом, взуттям. Тож ми наших захисників взували та вдягали.

- Який медичний заклад у селі?
- Медична амбулаторія сі­мейної медицини. Там пра­цює лікар - Григорій Олек­сандрович Сальник. Він професійний лікар, котрий дуже переймається своїми пацієнтами. Його допомога була неоціненна в перші дні війни. 25 лютого, коли росія­ни були поруч, вони біля ма­газину, у центрі села, роз­стріляли родину, яка їхала назустріч в автівці. В машині було четверо людей, мама загинула одразу, а зять, донька і батько отримали по­ранення. Ми живемо у центрі села, за магазином якраз, тож мій чоловік із сусідом витягали цих людей із автівки, Григорій Олександрович надавав пораненим медичну допомогу. У той день окупан­ти ще спалили двох хлопців, розстріляли стареньку жін­ку. Григорій Олександрович, попри те, що росіяни їздили колонами нашими вулицями, нікому із односельців не від­мовляв у медичній допомозі. Консультував по телефону, приймав у амбулаторії.

Окупанти стріляли по бу­динках, палили їх. Найбіль­ше у нас постраждала сім’я Коваленків, у якій виховуєть­ся 8 дітей. Їхній будинок упритул розстріляли з танка. Дуже постраждала від дій во­рогів Сваричівка. А в Новому Подолі наші впіймали трьох російських розвідників, один із яких все знімав на відео. Потім ми його впізнали у пе­редачі, яку веде журналіст Золкін. Росіяни протягом мі­сяця їздили через Крупичпо- ле і Сваричівку, звісно, тво­рили лихо.

- Після відходу окупантів почали відновлювати село?
- Найперше, що ми зробили, почали шукати плівку, щоби закрити розтрощені вікна. Від дій агресорів дуже постра­ждав Будинок культури, там повибивали майже всі вікна. Просили плівку скрізь. Її нам передавали з міської ради, фермери. Хоч ми й розуміли, що треба жити далі, але пер­ший місяць ми перебували в режимі - нібито вороги десь поруч. Ми навіть не вірили, що вони пішли. Люди мало виходили на вулицю, більше спілкувалися по телефону. А потім поступово повернулися до звичного життя. Саме у цей період я познайомилася з ба­гатьма волонтерами і почала з ними співпрацювати. З деяки­ми ми підтримуємо зв’язок до цього часу.

Найбільша співпраця у нас була із благодійною органі­зацією «Стремління до ново­го» з Прилук. Вони букваль­но кожній людині привозили продуктові набори, а тим, хто найбільше постраждав, на­давали й іншу допомогу. Мені дуже хотілося зробити для ді­тей, які пережили це жахіття, свято. Тож знайшли волон­терів із Обухова, вони приї­хали у Крупичполе й організ­ували дітям дозвілля: ігри, мильні бульбашки, пригощали солодощами. Коли життя більш-менш повернулося в мирне русло, ми зрозуміли, що не можемо залишатися осторонь допомоги нашим хлопцям із ЗСУ.

- Пані Юліє, у вашому се­лі є якісь підприємства чи підприємці, які допомага­ють старостату?
- У нас працюють два агро- підприємства - ТОВ «АгроКім» і ТОВ «Ічнянське». Завдяки ним маємо розчищені дороги взимку. Коли щось потрібно, звертаємося. І підприємці нам не відмовляють.
Також у нас після військових дій виникла велика пробле­ма - укриття. Через його від­сутність діти не відвідували ні садочок, ні навчальний за­клад. Але в ліцеї - бойовий і працьовитий колектив, я на них покладаюся на 100%.

У 2022-му році ми дуже тяж­ко виживали. Якщо нам по­трібно було заготовити дрова, то наші вчителі виходили і за­готовляли дрова, щоби можна було натопити в приміщеннях школи й дитсадка. Загалом наші педагоги дуже допома­гають із благоустроєм.

Також ми були налаштовані на те, що наші діти мають на­вчатися очно. Шукали різні способи. Укриття у нас було тільки в Будинку культури. Ми доклали максимум зусиль, навели лад там, хоча це й не дуже близько від школи. Від­так ТОВ «Ічнянське» надало нам для навчання приміщен­ня контори, розташоване не­подалік укриття. За літо ми там зробили класи. І діти по­чали навчатись очно. Звісно, тимчасово. На той час у гро­маді було дві чи три школи, які навчалися очно.

Тепер ми, дякуючи мешкан­цям, батькам, благодійникам, відновили укриття біля ліцею. І діти уже навчаються там, а малюки ходять до дитсадка.

- Як відновлювали житло, що постраждало під час військових дій?
- Нам дуже допомогли різні благодійні організації. Тільки у Сваричівці було пошкодже­но 34 будинки. А загалом у старостаті - близько 150 по­мешкань. Десь - вікна, десь - стіна, десь - дах. У когось уза­галі будинку не було... Коли до нас приїхала благодійна організація ZOA і я з пред­ставником ходила в кожну хату, люди не вірили, що їм допоможуть. А благодійники виділили повністю кошти на заміну пошкодженого в бу­динках - дверей, вікон. Єди­не, що від нас затребували, - суворий контроль за кожну гривню, яка виділяється. Пот­рібно було надати фото, ві- део. Це був наш перший до­свід.

Потім до нас почали при­їжджати інші благодійники - Рокада, Acted. Вони нада­вали допомогу вже адресно. Рокада, наприклад, поспри­яла з відновленням дахів.

Для нас було досить наболі­лим питанням - навести лад у школі. Будівлі - 110 років. І вікнам 110 років, і партам 110 років. І це не перебіль­шення. Будівля помазана глиною, побілена - отака у нас школа. Під час військо­вих дій у неї було влучання, приміщення горіло.

Коли ми познайомилися з представниками благодій­ної організації Acted, вони розповіли нам про гранти. Але їхні гранти - для великих постраждалих шкіл, там, де навчається 1000 учнів. Проте коли вони обстежували нашу школу, приїжджав навіть їхній представник із Франції, по­бачили все на власні очі, то пішли нам назустріч і запро­понували мені взяти участь у грантовій програмі. Бла­годійники не вірили, що такі школи ще існують. Приїжд­жали до нас неодноразово, привозили своїх представ­ників. А потім нам повідоми­ли, що ми виграли цей грант. За його кошти ми поміняли 22 вікна на пластикові. А нам же хотілося ще й нові парти, стільці. І наша співпраця про­довжилася. І ми знову вигра­ли грант, отримали 12 план­шетів для роботи вчителів і 47 ноутбуків для роботи дітям. А тепер чекаємо, що протягом найближчого часу вони нада­дуть нам по 50 парт і стільців, столи для вчителів, столи для кухні, кухонний комбайн, мо­розильну камеру.

- Яка проблема вас сьо­годні найбільше вас тур­бує?
- На жаль, люди активно виїжджають, населення мен­шає. Тому ми дуже тісно співпрацюємо з тими сай­тами, які комунікують із пе­реселенцями та шукають для них житло. Ми пропонуємо, запрошуємо, щоби до нас приїжджали з дітками. Аби заселити цих людей, ми спіл­куємося із власниками, які не живуть у будинках. І часто разом з працівниками школи ми впорядковуємо будинки для ВПО. Минулого тижня готували обійстя для роди­ни майбутніх переселенців. Як правило, оселі досить занедбані. Тож ми наводи­мо там лад своїми силами. І чекаємо, хто до нас приїде. Для мене це справді болюче питання. Адже є закон, що почне діяти з 1 вересня 2025 року, в якому говориться: якщо в навчальному закладі менше від 45 учнів, державні субвенції не надаються. Для мене така позиція держави незрозуміла. Адже війна. І в нашому ліцеї навчаються діти, яких батьки вивезли за кордон, але вони хочуть от­римати нашу українську ос­віту онлайн.

Ще проблемою є дорога. Вона - державного значення. І була в проєкті відновлення. Але ми розуміємо, що поки війна не закінчиться, навряд чи її відремонтують.

Але у нас багато й інших клопотів. Працюємо, старає­мося. Вдячні всім, хто нам допомагає, особливо ЗСУ. Також - керівництву Ічнянсь­кої ТГ, яке підтримує в почи­наннях і роботі.
Віримо в Перемогу, в ща­сливу долю України й нашої рідної Ічнянщини.

Джерело: “Трудова слава”, Людмила ЗАБАРОВСЬКА Віра СОЛОДКА

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.