Лікарі сказали Миколі Ткаченку, що був поранений при штурмі під Бахмутом, що воїн народився у бронежилеті

Микола Ткаченко, якому 48 років, отримав медаль «За поранення» - «За жертву крові в боях за волю України». Вручили воїнові відзнаку 29 серпня, в День пам’яті захисників, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України та в роковини Іловайської тра­гедії, в Ічні, біля каплички, де відбувся меморіальний захід «Спалені соняхи Іловайська». Саме тут зібралися ічнянці - керівництво громади, роди­ни загиблих воїнів, щоби вшанувати пам’ять захисників, які віддали життя за мир і спокій на рідній землі.

- Пане Миколо, як для вас розпочалося повномасштабне вторгнення?
- Війна застала мене вдома, в Ічні, і я 24 лю­того поїхав у військкомат. Але мене не одра­зу призвали, повістку отримав лише восени - у жовтні. Спочатку служив у нашому військкоматі, ми охороняли різні об’єкти. Потім військово­службовців почали відправляти з військкомату в частини. Навесні, в квітні 2023 року, я прибув у 58-му бригаду, прослужив там два місяці - були у Серебнянському лісництві, на межі Донецької та Луганської областей. Називають це місце «ліс чудес». Фактично - на нулі. Наше завдання було - не пропустити росіян далі.

Потім мене перевели у 17-ту танкову бригаду, де був штурмовиком. Під Бахмутом, там є таке село Берховка, біля водосховища. Коли ми піш­ли на штурм (який тривав кілька днів), мене тяж­ко поранило в перший день штурму. Це сталося 9 червня минулого року. Наразі мене з фронту списали через непридатність, бо у моєму тілі ще близько 50 осколків. І це після багатьох операцій. Як сказав лікар, що мене лікував: «Ти народився у бронежилеті...»

- Ким ви працювали до війни?
- Я коли служив в армії, опанував там роботу пожежника. І згодом «на гражданці», після демо­білізації, пішов у пожежну частину, де працював довгий час. Але потім знайшов роботу на будів­ництві, також працював і сам на себе.

Коли відправляли на фронт, особливої під­готовки не було, бо я йшов на війну зі служби у військкоматі. Стріляти я вмів, бо служив у армії. Але одне - стріляти по мішенях, зовсім інше - на фронті. Хоча швидко звикаєш до всього.

- Розкажіть про той час, коли ви воювали...
- Війна - це пекло. Мало тих, кому не страшно на війні. Шкода, багато наших хлопців загинуло. Мені пощастило... Вже коли я лежав у госпіталі, рідні хлопців, із якими був поруч, дзвонили мені, розшукували їх. Що я міг сказати?.. Батальйон наш розбили. Багато моїх товаришів також були тяжко поранені, втратили кінцівки, багато хто за­гинув.

Артилерія там не замовкає ні на хвилину. Коли ми були в Серебнянському лісництві, туди по 4-5 ракет прилітало щодня. І зараз так само. Тільки тоді, коли там був я, не було так багато дронів-камікадзе. Нині вже й ми озброєні дронами.

- Який епізод вам найбільше врізався в пам’ять?
- Поля, всіяні трупами - із обох боків... Доступ до них практично неможливий.

- У вас вистачало продовольства, медика­ментів?
- Так, із цим проблем не відчували. А от зброї і боєприпасів було мало. Екіпірування ж отримали надійне.

- До вибухів звикнути не­можливо?
- Звикнути можна до всь­ого, так само й до вибухів. Згодом починаєш розумі­ти, в якій бік летить, чи вар­то ховатися або можна пе­речекати без укриття.

- Яке воно, військове братство?
- Це те, без чого ніяк. До­помагали одне одному пос­тійно. Виручали. Розуміли, що сьогодні людина коло тебе, а завтра її може не бути на цьому світі. Коли мене поранило, мене ж ви­несли з поля бою... І я вчас­но потрапив до рук лікарів. Інакше все було би пога­но... Дуже вдячний побра­тимам та медикам.



- Де вас лікували?
- У Харківській області, потім у Кременчуку. Там мене підлатали. Зробили шість чи сім операцій, зго­дом відправили додому. Коли був у шпиталі, до мене щотижня приїжджали мої рідні - дружина Вероніка, брат Володимир. Мама, Клавдія Іллівна, чекала вдо­ма. У нас дві доньки, у стар­шої Юлії вже своя родина, є син, мій онук Данилко. Його батько також воює. А менша донька Дарина нав­чається в училищі.

- Яке у вас відчуття цієї війни?
- Ми переможемо. Але, на мій погляд, мають відбути­ся й важливі зміни у владі...

- Ви зараз працюєте?
- Наскільки дозволяє здо­ров’я... Інвалідність поки що не отримав, усе в процесі.

- Яку відзнаку вам вру­чили 29 серпня біля ка­плички?
- Медаль «За поранення» - «За жертву крові в боях за волю України».

- Думаю, що ваша мрія, така ж, як у всіх україн­ців...
- Так, щоби війна закінчи­лася якнайшвидше нашою Перемогою та Миром.


Джерело: “Трудова слава”, Людмила ЗАБАРОВСЬКА Віра СОЛОДКА

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.