Світлана Ліман пропрацювала директоркою школи 35 років

«Учитель творить Людину... У Його руках - найбільша з усіх цінностей світу..» - так говорив В. Сухомлинський.

Учитель - це людина, якій ми довіряємо своїх дітей, свою надію, своє майбутнє. Він повинен бути яскравою особистістю, носієм загальнолюдських цінностей, джере­лом глибоких і різноманітних знань.

2 вересня цього року черговий раз відкриває двері для здобувачів освіти Конятинська загальноосвітня школа І-ІІ ступенів. В черговий раз привітною і щирою посмішкою зустрічатиме їх директорка школи Світлана Дмитрівна Ліман. Цього дня виповниться 35 років, як вона обійня­ла цю посаду. За ці роки Світлана Дмитрівна стала му­дрим керівником і наставником, завжди любила свою ро­боту і виконувала її якісно, поважає своїх колег і праців­ників, є прекрасним вчителем української мови і літера­тури, завжди розуміє і надихає своїх учнів, є відкритою для спілкування, вміє знайти підхід і мотивувати до нав­чання і розкриття потенціалу кожного вихованця.

Її життєве покликання - учитель, і всі свої трудові роки вона творила Людину, сіяла зерна розумного, доброго і віч­ного, які проростали з часом в дитячих серцях і головах.

Народилася Світлана Ліман у селі Хлоп'яники, тоді ще Сосницького району, 7 листопада 1960 року. Розповідає, що цікавилася у батьків, чому дали ім'я Світлана. Батько розповідав їй, що в листопаді вже дні короткі, а ночі довгі, світла мало, тому з її народженням батьки вирішили, що донечка принесла світло і в їх життя, і в їх оселю, а зна­чить, повинна носити ім'я — Світланка.

Про своє дитинство Світлана Дмитрівна має щонай­кращі спогади. Це були мирні і щасливі роки. Не було в ті часи інтернету і телефонів, але однолітки мали живе спілкування, ігри, різні цікаві захоплення. Під час навчан­ня в середніх класах школи, літні канікули проходили не тільки в розвагах, а і у праці. Тоді працювали заготівель­ні контори, які приймали лікарські рослини. Діти збира­ли липовий цвіт, корінь калгану, звіробій і інші рослини, висушували їх і здавали. За це платили гроші і кожна ко­пійчина не була потрачена абияк. Все складалось в одну суму, щоб прикупити собі необхідні речі перед школою.

Ще в селі працювала грибоварня. Дітей у ті роки було багато в школі, і дівчина разом з друзями ходила по гри­би, збирала маслята і піддубники і здавали, за що теж мали свої коштти.

Потім перед навчальним роком батьки їхали з дітьми в Понорницю на базар купувати необхідні речі. Одяг і взут­тя купувались батьками, а от олівці, альбоми, пластилін, зошити - все це могли купити діти за свої зароблені гро­ші. Світлана Дмитрівна згадує, що це було для неї при­ємно - використовувати власноруч зароблене в потріб­них цілях.

А вже десь у 8 та 9 класах літні роботи були іншими. Тут вже учнів залучали до більш дорослих робіт: тягали копички сіна, возили зерно і віяли на колгоспному точ­ку. З посмішкою Світлана Дмитрівна згадує, як хотіло­ся возити зерно з поля від комбайна. Щоб захватить цю роботу, треба було домовитись з бригадиром ще звечо­ра. Особливо хотілося працювати в нічну зміну. Це вже якось було цікавіше і діти почували себе більш доросли­ми. «Їдемо з поля на зерні, такі засмаглі, веселі, повітря свіже, зерно під спиною тепле - і ніякої втоми», - згадує Світлана Ліман.

Літні канікули проходили в праці, але про це не шкоду­вали, бо виховувались в атмосфері, де було розуміння, що батьків треба поважати і допомагати їм. Ходили в ліс по ягоди, крім цього вдома мали з братом свої обов'яз­ки: поприбирати в хаті, помити посуд, попрати. В селі річ­ки не було, а тільки ставки. Зранку брали речі і господар­ське мило. Поперуть, порозвішують на кущах і повисушу­ють, а ще й самі викупаються, а ввечері чисті і з випрани­ми речами повертаються додому.

Найбільш теплі спогади про Новорічне свято. Світлана Дмитрівна згадує, як тато завжди приносив невелику ялинку, і вони всі разом її прикрашали. Знизу вішали но­ворічні прикраси мама і тато і дозволяли допомагати і їм з братом. А зверху тато вішав цукерки і печиво, говоря­чи, що це буде сюрприз, коли будуть розбирати ялинку. Та діти є діти, і, звичайно, ті сюрпризи з'їдалися раніше... Але ці миті, коли разом вся родина, всі веселі і радісні в передчутті новорічного дива — це те, що запам’ятовується назавжди.

«Тільки з роками, - говорить Світлана Дмитрівна, - усвідомлюю, що щастя - це живі батьки, здорова роди­на, дитячий сміх у хаті, отой запах татової ялинки і то­дішні ялинкові прикраси». Вона й зараз зберігає ялинко­ві прикраси в себе вдома, показувала їх синам і внукам, як згадку про дитинство, про батьків, про те далеке тихе сімейне життя.

Навчання в школі проходило легко. На вибір профе­сії повпливала вчителька української мови і літератури Марія Федорівна Снігур, дуже гарна людина з таким кра­сивим прізвищем. «Марія Федорівна настільки любила свій предмет, що ввесь наш клас закохала в нього», - згадує Світлана. Учні слухали і ловили кожне її слово. А Світлані вчителька часто говорила, що бачить в ній теж майбутнього вчителя рідної мови, бо вона гарно знала предмет, любили писати твори.
Якось вчителька сказала дітям, що Ніжинський педа­гогічний інститутім. М.Гоголя проводить день відкритих дверей і запропонувала Світлані поїхати і взяти участь у конкурсі робіт, що там проходив в цей час. Дівчина за­горілася бажанням випробувати свої знання і сили і ска­зала вдома про це татові. Тато одразу ж підтримав ба­жання доньки і вони поїхали до Ніжина. Це була перша така далека поїздка від дому і це додавало ще більшої цікавості до досягнення мети. В цьому конкурсі знавців рідної мови Світлана здобула перемогу, і їй за це пода­рували приз - великий орфографічний словник україн­ської мови. Це був для неї безцінний подарунок, якому вона була дуже рада, зберігає його й досі, і завжди про­тягом всіх років використовує у роботі. Після конкурсу ви­кладач інституту сказала Світлані: «Ви вже майже сту­дентка, бо гарно знаєте рідну мову, відмінно пишете тво­ри, здобули перемогу у конкурсі - отже ми вас чекаємо.»

Дівчина слухала і не могла повірити, що мрії так швид­ко почали втілюватися в реальність, що вона проста ді­вчина з села, а зразу заслужила таку подяку і матиме на­году навчатися в інституті, де здобували знання видатні люди, такі як М.Гоголь, Є.Гребінка, Л.Глібов та інші.

Навчальний заклад здавна був престижним і тепер відкривав свої двері для навчання Світлані. І тому, піс­ля закінчення середньої школи у дівчини не змінилося рі­шення у виборі професії, вона точно знала, що буде вчи­телем, і, закінчивши навчання із золотою медаллю, по­їхала вступати на філологічний факультет Ніжинського педінституту.

Перед нею було завдання: скласти іспит з української мови та літератури на відмінно, і за цієї умови вона зра­зу стає студенткою вузу. Поступати Світлана приїха­ла з татом і, побачивши величезну кількість абітурієнтів під інститутом, спершу злякалась, думаючи, що не змо­же скласти іспити. Тато помітив хвилювання дочки і ска­зав: «Не бійся, ти в мене краща». Світлана Дмитрівна згадує, що ці татові слова ніби на крилах підняли її і по­несли до аудиторії, де проходив вступний іспит Взяла бі­лет і відмовилась зразу від підготовки, пішла відповідати. Знала все на відмінно, тому викладачі спиняли її на відповідях, бо бачили, що знань достатньо. На третє питан­ня мала прочитати щось напам'ять. Світлана дуже лю­била «Лілею» Т.Г Шевченка, тому з радістю читала її ви­кладачам. А ще з більшою радістю по закінченні почула; «Дякуємо, ви студентка». Емоції переповнювали серце дівчини і, водночас, їй ще не вірилося, що мрія збулась, і все вилилося в щирі сльози. Батько, побачивши донь­ку заплаканою, став втішати і розпитувати, що сталося, думаючи, що вона не склала іспиту. Та трохи заспокоїв­шись, дівчина повідомила йому те, що батько так хотів почути: «Я студентка».

Жила Світлана у гуртожитку, навчання давалось лег­ко і в радість, і інститут закінчила із червоним дипломом.
Під час навчання, взимку 1981 року, вийшла заміж за коханого чоловіка, і з того часу все життя проходять ра­зом і в горі, і в радості.

26 червня 1982 року отримала диплом, а 17 липня цьо­го ж року народився у молодій родині їх первісток - сино­чок Віталик. Тепер Світлана переїхала жити до чоловіка в село Конятин, що на березі Зачарованої Десни. Тут її чекало постійне місце проживання. Світлана Дмитрівна у розмові згадала, як читала твір О.П.Довженка і тоді ще не розуміла, чому він називає річку зачарованою.

В її Хлоп'яниках, де народилась і виросла, були тільки ставки і про красу Десни тоді ще не знала. А тепер, поба­чивши ці луки, береги, кручі, зрозуміла, що Довженко не міг не описати цю красу, серед якої жив, і серед якої жи­вемо і ми.
ЇЇ трудова діяльність почалася в Конятинській школі вчителем української мови і літератури. Робота подоба­лась і була до душі. Потім перевели на посаду заступ­ника, а невдовзі запропонували бути директором школи. Не відмовилась, і ось уже 2 вересня виповниться 35 ро­ків, як очолює свій колектив.

Раніше дітей у школі було багато, класи всі були на­повнені. Учительську роботу Світлана Дмитрівна поєд­нувала із домом. Народився і другий синок - Славик, ба­гато домашніх клопотів, свій час треба було розподіляти всім порівну: чоловіку, дітям, роботі. І в неї на все виста­чало його. Вдома була гарною господинею, дружиною і мамою, а на роботі - мудрим керівником і чудовим учи­телем.

«На кожний урок ішла, як на свято, - говорить Світлана Дмитрівна, - бо хотіла, щоб усі діти полюбили цей пред­мет, як люблю його я. Доносила знання до дітей не тіль­ки книжними словами, а й так , як це я розуміла, як відчу­вала - і тому не пам'ятаю, щоб було таке, що діти мене не слухали, вони тягнулися до мене, а я до них», - зга­дує вчителька.
Світлана Дмитрівна з гордістю говорить про те, що життя ніколи не було сумним і одноманітним. Хоч вона і керівник закладу, але за всі трудові роки є ініціатором безлічі цікавих виховних заходів: вечорниці, посиденьки, КВК, новорічні й інші свята. Свого часу я теж працювала в цьому гарному колективі і була на багатьох із цих захо­дів, на які ми разом складали сценарії.

Тоді ще не було інтернету і вчителі допомагали дітям готувати різні конкурси, сценки, п'єси, а ті, хто мав твор­чі здібності до писання, повністю складали сценарії всіх свят. Це були веселі, дружні, цікаві заходи, дітей не по­трібно було заставляти щось учити через силу, вони самі активно вливалися в позаурочне виховне життя школи.
Проводилось багато конкурсів, олімпіад з української мови та літератури, і учні Світлани Дмитрівни неодноразо­во займали і займають призові місця на районному рівні.

Дітей поганих не буває. Всі вони гарні і розумні, тіль­ки треба знайти до них підхід. Кажуть, що теперішні діти не такі. Але Світлана Дмитрівна вважає, що діти завжди однаково розумні і добрі, тільки треба вміти розуміти їх. «Вчителем не може бути та людина, яка не розуміє світ дитинства», - говорить Світлана Ліман. Прийшовши до школи працювати, вчитель повинен розуміти, що тут ін­ший світ - світ дитини. Де потрібно розуміти психіку кож­ного, знати, що коли треба і важливо сказати, а коли тре­ба промовчати, бо так, як і в дорослих, так і в дітей є гар­ний настрій, а є поганий настрій, є якісь проблеми, з яки­ми діти стикаються вдома...

Тому вчитель, зайшовши до класу, повинен бачити, в яко­му емоційному стані прийшла дитина до школи. І якщо в неї на очах бринить сльоза, то, звичайно, таку дитину не мож­на визивати до дошки, чи вимагати з неї розказати якийсь матеріал. Дитячий світ особливий і вчитель повинен розумі­ти це вже з першого погляду, до кожної дитини треба знайти свій ключик - і тільки ним відімкнеш її серце. Комусь вдається його знайти, а комусь - ні, тоді ті люди залишають вчитель­ську професію.

Такої думки про роботу в школі притримується Світлана Дмитрівна. Та її не злякали труднощі в навчанні дітей, бо вона мріяла про цю професію і завжди старається знаходити ті заповітні ключики до сердечок своїх вихованців.
Багаторічний досвід роботи показав, що шкільна родина ста­ла дійсно частинкою її самої. З нею розділено не одну перемо­гу, радість, досягнення, а, мож­ливо, й поразку. Кінець навчаль­ного року завжди був для учнів і вчителів довгожданим періодом. Хотілося скоріше літніх кані­кул, відпочити, піти у відпустку. Але тільки розпочинався сер­пень, десь у підсвідомості вже виникало бажання дочекати­ся вересня і скоріше піти знову на роботу. Без цього вже не уявлялося життя. Цікаво було побачити, які прийдуть першо­класники, чи підросли діти за літо, почути веселий гамір і сміх на шкільному подвір'ї. Не одне покоління учнів мало нагоду бути на цікавих уроках Світлани Дмитрівни. «Навчала бать­ків, тепер навчаю їхніх дітей, і продовжую далі працювати», - сміється щиро директорка школи. Вона дякує колективу за розуміння і підтримку завжди і в усьому.

На жаль, настали такі часи, що школа стала маленькою, малокомплектною. Але колектив працює з усією віддачею для тих діток, які є наразі. Проводяться різні виховні заходи, ярмарки на підтримку ЗСУ.

Світлана Дмитрівна говорить: «Я щаслива, що життя пода­рувало мені гарну професію, гарний колектив, де немає сва­рок і чвар, а пам'ятається тільки добре, має вищу категорію та звання вчитель-методист і нагороджена нагрудним знаком «Відмінник освіти України», маю багато нагород і грамот не тільки районного, а й обласного і міністерського рівня. А якщо є нагороди, то думаю, що життя проживаю недаремно, відда­ла школі все, що змогла».
Вона бачить своє щастя не тільки в родині, в дітях, в ону­ках, яких має двоє, а й у тому, що завжди йде на роботу з ра­дістю і задоволенням, і це теж є частинкою її великого щастя.

Життя міняється. Реформи торкаються і освітньої сфери, з'являються різні нові технології, але ніколи ніщо не замінить живого слова вчителя і спілкування його з учнем. Дитина по­винна бачити очі педагога, відчувати його емоційно, бачити його підтримку при потребі - такої думки вчителька з багато­річним досвідом роботи. Діти повинні бути з однолітками, що­денно спілкуватися, і це дає їм змогу долати певні труднощі, і це дає більші результати в успішності учнів, ніж навчання дистанційно. Жаль, що теперішня ситуація вносить свої ко­рективи в шкільне життя, війна змінила його розклад і ритм, та маємо надію, що дочекаємось перемоги, і мир прийде в кожну українську оселю.

«Я жодного разу не пожаліла, що вибрала цю професію», - повторюється Світлана Дмитрівна, - і якщо спитати б мене, чи змогла б вибрати іншу, повернувшись назад, то відповіла б, що ні». Вона навчає дітей і бачить результати своєї праці. Так, вони не відразу видно. Це майстер зробить свій вибір і зразу бачить його, а вчитель починає сіяти зерна знань у ма­ленькі голови і сердечка першокласників, а проростать поч­нуть вони після закінчення школи, а то й значно пізніше.

Світлана Дмитрівна завжди була і є активною у громадсько­му житті села і району. Багато років підряд вибиралася депу­татом сільської ради, а також 3 скликання підряд була депута­том і районної ради. В ті часи, коли ще була місцева сільська рада , близько 15 років очо­лювала обрядову комісію реє­страції актів цивільного шлюбу. Раніше в селі було багато моло­ді, і весілля були частими, тому Світлана Дмитрівна і не пам'я­тає точну кількість пар, які під її напутнє урочисте слово ставали на рушничок щастя. Реєстрації проходили у вихідні дні, але вона не рахувалася зі своїм особистим часом, бо вважала свою цю роботу потрібною і особливою. Адже, що може бути приємніше, як дивитися в щасливі очі закоханих і урочисто підтвердити, що вони стають сім'єю. Не замислюючись мож­на сказати, що Світлана Дмитрівна серце своє віддала дітям і була і є берегинею двох родин: своєї сім'ї і сім'ї шкільної.
А ще Світлана Дмитрівна має свої улюблені захоплення поза роботою. Вона любить квіти. Висіває їх, пересаджує, до­глядає, а вже ж, як зацвітають - ото радість! Кожну квіточ­ку любить по-своєму, бо в кожній - своя неповторна краса.
Особливу радість приносить вирощування помідорів. Все починається з першої зернини: спочатку висіває в парник, ви­рощує розсаду, висаджує. Кожен етап цієї роботи радує ре­зультатами. А потім все літо поливає, обробляє, поки не при­йде пора дозрівання. Так, не легка робота, але ж приємна, коли доходиш і доводиш її до кінцевого результату. Всяка ро­бота спориться, коли попадає в роботящі руки.

Світлана Дмитрівна - учасниця колективу «Кумасеньки» Конятинського сільського будинку культури. У вільний від ро­боти час ходить на репетиції по підготовці концертів, з яки­ми колектив виступає на різні свята, на ярмарки, і збирають значні кошти на допомогу ЗСУ Складає сценарії для прове­дення концертів святкових, бо має у цьому досвід.

Прийміть щирі вітання, шановна Світлано Дмитрівно, з та­ким чудовим ювілеєм Вашої трудової керівної діяльності. Тільки мудра і працелюбна людина може стільки років три­мати штурвал такого великого корабля, що пливе в далеку країну знань, при цьому бути гарним вчителем, доброю коле­гою, співрозмовником, господинею великої шкільної родини. Ваш професіоналізм дав змогу відкрити всі ваші таланти, до­сягти успіху і створити не одну Людину. Поваги Вам від ко­лег, батьків, учнів. Хай ще довго звучить дитячий сміх у сті­нах вашої школи, а шкільний дзвінок кожного ранку кличе діт­лахів за парти.

Джерело: “Вісті Сосниччини”, Тетяна Кохан

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.