23-річний Віталій Коротченко пішов на «нуль» уперше і востанє

Війна прийшла в дім Коротченків із Авдіївки з болем і го­рем, сльозами і втратою, залишивши на все життя незагой­ну кроваву рану в серці. На війні загинув їхній меншенький Віталій. І померкло сонце, і затьмарилися зорі... Віталію було лишень 23 роки. І назавжди залишиться стільки. Клята вій­на забрала молодого, сповненого сил і надій хлопця. Йому б ще жити і жити
І коли хтось думає, що війна там, на сході краї­ни, то помиляється. Війна не десь, вона поруч: у бу­динках наших земляків, у кого рідні на війні боро­нять суверенітет і неза­лежність України, у кого забрала останню на­дію - сина, у кого - чо­ловіка, батька. Зухвало, не питаючись, входить вона в оселі, забираю­чи найдорожче, знищує безповоротно все, роз­биваючи мрії і сподіван­ня. З усіх сіл Коропської і Понорницької громад Авдіївка має найбільше загиблих на війні. Шість Героїв знайшли вічний спочинок на рідній землі.



Серед них - зовсім моло­ді хлопці, які і життя не бачили, які ще і сім‘я сво­го не посіяли на цій землі, у яких усе ще було попе­реду, але їх уже немає, їх убила росія. Недожили, недолюбили, дітей не на­родили, внуків не дочека­лися. Уже ніколи їхні го­рем вбиті батьки не при­горнуть нащадків роду свого, бо вони не народяться. Коли гинуть ось такі мо­лоді - особливо важко. Дивишся на світлину - ну справжні діти ще. А їх уже немає. Вони - лише в пам’яті! Хіба це справедливо? Але у війни немає спра­ведливості, ні честі, ні совісті, ні здорового глузду. Там - на кожному кроці без­жальна смерть. І кому як пощастить. Віталію Коротченку не пощастило. Це був його перший вихід «на нуль». І останній.

БУВ ТАКИМ, ЩО І МУХИ НЕ ЗОБИДИТЬ

Наша розмова з мамою Віталія Світланою Федорівною та батьком Віктором Івановичем. Цікавлюся, яким він був, наш захисник, чиє ім’я навічно записано у книгу Пам’яті українського народу. Бо люди мають знати своїх Героїв.

- Воювати він не рвався. Але не боявся. Він у нас був таким, що і мухи не зо- бидить, куди ж йому воювати, - каже мама. - Він ніколи ні з ким не сварився, ні на кого голос не підвищував, ні з ким не дрався - ні на вулиці, ні у школі. Двоє у нас синів, а такі різні. Якщо старший Женя бідовий, то Віталик спокійний. Ми його постійно жаліли, роботою ніякою домашньою не навантажували. Ми хоч і в селі живемо, а гектари не садимо, самі справлялися. Він у нас таким ма­леньким завжди був, а в одинадцятому класі витягнуло до метра вісімдесяти. У школі, коли ходив до перших класів, йому добре давалася математика, його навіть звали «математиком». А потім розлінився, навчання не цікавило. Його душа лежала до волейболу, футболу. А по тенісу рівних йому не було, ніхто не міг перемогти, у всіх вигравав. Може, ще і тому, що був лівшою, а змагав­ся із правшами. їздив на всілякі змагання, мав нагороди. У нього було багато друзів. Навіть коли у відпустку приходив, йшов до школи. Питаємо: «Чого туди йти?». Каже: «Поспілкуватися».

- Він чотири роки у школі всі призові місця з тенісу вигравав, - додає батько Віктор Іванович. - Возив його і на змагання у Сосницю. Мав син перспективи, але треба було возити за сорок кілометрів на заняття, а такої можливості у нас не було. Він був у нас не домашньою дитиною, у нього було багато друзів! Ми купили хату напроти нашої на всяк випадок, то Віталик називав ту хату дачею і організував там такий собі клуб, де зустрічалися з друзями. Поганого нічого не робили, у комп’ютері сиділи, спілкувалися.

ПІСЛЯ СЛУЖБИ В АРМІЇ - НА ВІЙНУ

Після закінчення школи Віталій пішов навчатися на зварювальника. Батьки хотіли, аби син мав вищу освіту, але він сказав: «Хватить із вас одного, Женю вивчили, а толку... Я ледве рік відучився на зварювальника».
І пішов працювати в АТБ охоронником.

А 20 листопада 2020 року призвали Віталія в армію. Ніде правди діти, сьо­годні багато таких, хто уникає служби в армії, ховаючись від військкомату як і де тільки можна. Але Віталій хотів служити. І коли батьки казали: «А може, усе- таки не підеш», відповідав: «У мене старший брат служив, і я піду».

- Коли у 2014 році починалася війна, ми думали, що він ще малий, поки ви­росте, і війна скінчиться. Але вона захватила його і знищила, - каже мама Світлана Федорівна.

Проходив Віталій строкову службу півтора року. Якби мав вищу освіту, то - рік, а так - півтора року солдатської муштри на Дніпропетровщині. 19 травня 2022 року мала б бути демобілізація. Це якби росія не пішла проти України широкомасштабним вторгненням. А оскільки в Україні розгорілася страшенна війна, строковиків додому не відпустили, вони продовжували службу.

- Спершу ми не дозволяли Віталію підписувати контракт, - каже мама Світлана Федорівна. - Бо вистачить з нас одного воїна, Женя з 2016 року в армії, у нього вже другий контракт. Віталій був такого спокійного характеру, що йому на війні було б непросто і нам жалко було його. Але одного дня він все-таки підписав контракт. Було це у липні 2023 року. У нього був поганий зір - далеко не бачив, усе розпливалося. Ми йому в армію й окуляри відсилали, та він їх не носив. Коли проходив лікарську комісію, сказали, якби був мир­ний час, то визнали обмежено придатним, а у військовий час він придатний до служби і його поганий зір ролі не грає. Обіцяли, що служитиме на складі. Так спершу і було.

Коли телефонував додому, то завжди казав, що у нього все добре, і бать­кам від того також було добре. І навіть особисте життя почало складувати­ся. Познайомився з дівчиною, разом і мешкали, будували плани на майбутнє, коли закінчиться війна. А напередодні нового року перевели його у 92-гу штур­мову бригаду. З місяці навчань - і на фронт. У саме пекло. У війську він був гранатометником, воював поблизу селища Дружківка Бахмутського району.



ІЗ ЗАВДАННЯ НЕ ПОВЕРНУВСЯ

-Телефонував мені двічі на день: уранці і ввечері, а іноді і вдень. Ми постій­но були на зв’язку. На завдання, на самий нуль, він не ходив. А потім зателе­фонував відразу всім: і мені, і тату, і брату. Повідомив, що хтось там відмовив­ся йти «на нуль», то він згодився. Напевне, толком і не знав, що це таке - той нуль. Казав, що речі вже свої спакував у рюкзак і що три дні не виходитиме на зв’язок. А на четвертий день ми вже забили тривогу. Ніякої вісточки від сина не було.

- Він був найменшим серед тих, з ким разом мешкав там, отож чоловіки його жаліли, оберігали. На передову не посилали. Віталик спостерігав за монітора­ми, які виявляли дрони та все, що літає, - каже Віктор Іванович. - Він у нас завж­ди був дуже відповідальним. І коли навчався, і коли робив, і коли у армію при­звали. Де б не був, а мамі телефонував постійно, мені рідше, коли треба було на чоловічі теми погово­рити. А це всіх обдзво­нив. Казав, що оскільки у нього поганий зір, то йти­ме на завдання всереди­ні групи, щоб орієнтува­тися у пітьмі на руку того, хто попереду. Він пішов на завдання 14 березня, а наступного дня його не стало.

У батьків не було ні­чиїх номерів, куди те­лефонувати у разі чого. Віталик не повідомив. А тому Женя по своїх кана­лах став пробивати, де його брат. А вже ввечері отримав повідомлення: «Співчуваємо. Тіло витягли».

Та у Сосницькому вій­ськкоматі нічого про за­гибель воїна не знали. Потім повідомили бать­кам, що Віталій безві­сти зниклий. Женя став з‘ясовувати: як зниклий, коли його винесли з бою. Згодом повідомили: дійс­но, Віталій двохсотий. А потім нові турботи - звідки його забирати, де тіло. Тут уже долучився Понорницький селищний голова. Із селищної ради надали машину, а забирав полеглого на війні Героя рідний брат Євгеній, йому з такого гіркого приводу на­дали десятиденну відпустку додому. Їздив аж у Дніпро. Віталій і Женя не бачи­лися аж довгі три роки, то служба в армії, то відпустки не співпадали. Хто ж міг подумати, що побачення буде ось таким.

Загинув Віталій біля селища Іванівське на Донеччині. З різницею у рік саме там віддав своє життя за Батьківщину односелець, молодий хлопець Роман Чепурний. Вони не були друзями за мирного життя, Роман був однокласни­ком брата.

- Чи розповідав Віталій що про війну?
- Практично нічого. Говорили на різні мирні теми. Завжди цікавився, як ми тут поживаємо. Але казав, що виносив і двохсотих, і трьохсотих. Він якось так спокійно про все розповідав, а ми так спокійно все це сприймали. Бо думали, що нас подібне не зачепить, бо ж не може такого трапитися з нашим сином. А помилялися, - каже Світлана Федорівна. - Женя казав йому: «Якщо ти бої­шся, то не йди». Бо Віталик ще зовсім дитина, необтесаний, досвіду військо­вого не має. Він нічого не сказав, що йому страшно. Пішов. Ми і досі не зна­ємо, що там трапилося. Але там дрони літають, вони все бачать, спробуй від них вбережися.

ХІБА НЕ ХОТІЛОСЯ Б...

Відлетіла у світ інший душа молодого воїна, поповнивши небесне воїнство. Його війна закінчилася, забравши найдорожче - життя, обірвавши мрії і пла­ни. Хіба не хотілося йому бути щасливим. Хіба не хотілося жити під мирним небом, де поряд кохана дівчина, найрідніші люди - мама, тато, Женька. Хіба не хотілося.

Казав, коли ще служив в армії, що після демобілізації приїде до Києва, там деньок погуляє, а потім купить парадну форму, та і явиться у ній в Авдіївку Так йому хотілося, аби батьки гордилися своїм сином, аби люди бачили, що він в армії служив, не те, що інші. А ще мріяв навчитися водити автомобіль та от­римати права. У його віці вже всі хлопці і з правами, і з автомобілем, а у нього немає. Батьки обіцяли, що, коли відслужить армію і повернеться додому, до­поможуть втілити його мрії у життя. Та не судилося.

- Добре, що хоч тіло ми бачили, могли попрощатися, - каже мати Героя. - Дитя ще. І не побоялося, пішло на війну. Контракт підписало. А он які мужлани ховаються від мобілізації. Аж і йшли б своє багатство захищати, свої будинки, свої гектари. Дитя не злякалося, а вони бояться. Усі ми хочемо перемоги, а як її отримати, коли ми всі ховаємося, боїмося. Хто нам подарує ту перемогу? її треба відвойовувати. Та аби ще ті, хто при владі, не крали.

Смерть сина дуже підкосила батьків. Бо хоч і був Віталій на війні, та про най­гірше і не думалося. Віддавши землі одного сина, батько і мати тепер у молит­вах про свого старшенького Женю. Йому 29 років. Зараз воює на Харківському напрямку.

Джерело: “Вісті Сосниччини”, Людмила Ковальчук

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.