Тетяна Макась з Городні вже ніколи не почує такого жаданого: «Здрастуй, мамо! Я прийшов»

Чомусь ці слова про нещасну чайку завжди спливають у голові, коли зустрічаюсь з материнським горем. Воно не має країв, те бездонне озеро горя. У тому озері, зітканому з безкінечних гірких сліз, закарбована, як у темниці, душа – ні вдихнути, ні видихнути. Дивишся в очі матері – бездонні й чорні, як глибока ніч, і бачиш у зіницях, як та душа, розкраяна на рвані шматки, намагається зібратись докупи і знайти хоч якесь знеболювальне від тих нелюдських мук. Нема таких ліків, за тисячі років людство не винайшло і, мабуть, не винайде ніколи, доки існуватиме світ. Бо немає більшого горя, ніж втратити власну дитину, особливо коли вона єдина…



12 травня, у День матері, у світі мільйони жінок приймали вітання від своїх синів і дочок. Тетяна Макась з Городні, як і тисячі нещасних матерів України, вже ніколи не почує такого жаданого: «Здрастуй, мамо! Я прийшов». ЇЇ двадцятирчіний син Богдан, по суті ще хлопчик, а для мами дитина, склав голову у важких боях на Луганщині. На випаленій і висушеній, спустошеній землі Донбасу, далеко від рідної домівки. Тепер її стежка до сина лежить через міський цвинтар, над яким все більше й більше з’являється на могилах жовто-блакитних прапорів. Ціле містечко Героїв, які вже ніколи не прийдуть до рідної домівки, лише пеститимуть найрідніших світлими поглядами з вкарбованих у граніт світлин…

Так скалалась доля, що Богдан ріс єдиним сином і єдиним онуком у своєї мами й бабусі Ольги Григорівни Довгаль. У затишному будиночку по вулиці Петра Пиниці хлопчик підростав, оточений турботою двох найрідніших жінок. Він змалечку, каже мама, був напрочуд самостійним. Ніколи не скаржився ні на що і завжди сам приймав рішення, які стосувались будь-якого аспекту його життя.

– Богдан любив заняття спортом, – каже згорьована мама Таня. Невисока, дрібненька, схожа сама на дівчинку, вона ще важко вловлює нитку розмови, бо занадто малу часу прийшло відтоді, коли сина-Героя привезли додому на щиті. Хоча для такого горя нема часового виміру, і воно не зникне й не зменшиться – може лише десь зачаїтись в глибині душі, раз по раз виринаючи звідти з новою силою.



Разом з друзями Богдан займався самовихованням, слідуючи здоровому способу життя. Намагався раціонально навантажувати організм фізичними вправами, дотримуватись правильного харчування. І про його наполегливість у будь-чому, за що брався, свідчать світлини ще з мирного часу – загартоване й треноване молоде тіло, яке буває лише в тих, хто регулярно займається своєю фізичною формою. Коли після закінчення міської гімназії №2 хлопчина задався питанням куди йому вступати, мама, знаючи, що порад Богдан не сприймає, а робить ставку тільки на власний вибір, ненав’язливо порадила: «Обирай таку професію, де потрібна чоловіча сила». Богдан подав документи до Харківського університету пожежної безпеки. Але, рік провчившись, сказав, що це не зовсім те, чого він очікував. І сказав, що хоче служити в армії.

Другий рік студентства був ознаменованим сумним нашестям коронавірусу, тож Богдан навчався онлайн. А після зимової сесії і взагалі полишив навчання. Він мало що розповідав рідним, сказав тільки: «Це не моє. Я хочу займатись іншою справою. А така робота і навчання несумісні». Мабуть, він таки б у пошуках себе добився того, чого хотів, і розповів би мамі й бабусі вже по факту (чоловіки ж бо пустих слів на вітер не кидають), але почалось повномасштабне.

Після звільнення Чернігівщини Богдан пішов у місцевий військкомат. Ні мамині, ні бабусині вмовляння не допомогли. Але в установі хлопчину розвернули: мовляв, малий ще. По віку не підходиш воювати. Тож він почав шукати через інтернет інші можливості потрапити у військо. І написав запит до штурмової бригади «Азов». Звідти теж спочатку отримав відмову. Тож, було, вже згодився на пропозицію тихо радіючої мами попрацювати на «Новій пошті» – щоб не сидіти вдома, доки щось зміниться. Вже й стажування пройшов. Ось-ось повинен був приступити до роботи. Але пролунав дзвінок від «Азову»: «Якщо ви не передумали, ми вас чекаємо».



Богдан поїхав у Київ у березні 2023 року для проходження медкомісії та подальшого підписання контракту. На сльози матері й бабусі тихо, але твердо сказав: «Я все одно піду». Наприкінці травня вже пройшов складний відбір і підписав контракт.

– Казав мені: «Деякі хлопці не витримували навантаження й відмовлялись далі брати участь у відборі. Ганяли нас жорстко. Це не на скамейці сидіти. Це ж «Азов»!», – каже Тетяна. – Якесь там злагодження вони потім проходили у Львівській області. А восени була перевірка боєздатності підрозділу, в ході яких тих, хто пройшов іспити і підписав контракт, кинули в зону бойових дій, під Авдіївку. Там були гарячі бої. Я у відчаї казала: що ж ти наробив, навіщо ти так добивався того, щоб потрапити у пекло? А він тільки: «Мам, уже нічого назад не вернеш».

Богдан ніколи не скаржився на те, що важко. І ніколи не розповідав де саме він знаходиться. Лише по ярликах на рідких посилках, коли хлопчина пересилав додому для заміни зимовий чи літній одяг, рідні приблизно могли здогадуватись в якому районі знаходиться його підрозділ.

Не зізнався мамі й про своє поранення. Місяць лежав у шпиталі, й про це знали тільки друзі. Їм він суворо заборонив розповідати про те, що з ним сталося. Таня лише нещодавно про це дізналась, коли на домашню адресу надійшли якісь папери. Як виявилось, уламки пошкодили Богдану коліно, стопу та плече, плюс додалась сильна контузія. Тепер Тетяна зрозуміла, у яку таку «відпустку» приїжджав восени додому її син – то була реабілітація після поранення.
– Після тієї «відпустки» Богдан повернувся до свого підрозділу, – каже Тетяна. – Їх перекидали по фронтах Донеччини. А цього року в січні несподівано приїхав у справжню відпустку. У мене 12 січня був день народження, а тут і сюрприз – на порозі синок з букетом. Як завжди, нічого не казав і не попереджав про свій приїзд. Про бої нічого не розповідав, як я не питала. Казав коротко: «Не можна». А на запитання чи важко, відповів: «Важко. Це ж армія».
10 лютого у Богдана був день народження. Йому виповнювалось 20 років. Мама з бабусею, незважаючи на його постійні заперечення, що, мовляв, нічого не треба, зібрали йому посилку зі смаколиками. Богдан попередив, що виходить на завдання і зв’язку не буде кілька днів. З 8 лютого телефон мовчав. А через тиждень з телефону побратима він написав, що все гаразд, але ще певний час зв’язку не буде. Через кілька днів Тетяні подзвонили зі шпиталю в Харківській області й повідомили, що її син поранений і знаходиться на лікуванні. Натомість подарунку хлопчина знову отримав уламки ворожих снарядів у ногу. Їх чомусь не зразу змогли вийняти, тому лікування було тривалим, воїн ще довго не міг ставати на ногу. Тому його знову відпустили на реабілітацію до кінця березня.

– Як зняли шви, Богдан одразу почав знову з хлопцями ходити на стадіон, – каже Тетяна. – Казав, не можна втрачати форму, щоб легше було пристосовуватись до умов на війні. Як закінчився строк реабілітації, син знову зібрався й поїхав – казав, тиждень буде на навчаннях. Коли навчання завершились, знову разом з побратимами пішов у бій. Зв’язку не було чотири дні, потім тиждень вони відпочивали в резерві і знову заступили на чотири дні. Більше ми його не чули. Натомість прийшла чорна звістка з військкомату, що нашого Богдана більше нема.



Юнак загинув біля селища Нововодяне на Луганщині. Після сповіщення про гибель сина Тетяна хапалась за соломинку в надії, що це помилка. Вона набрала одного з побратимів Богдана. Але той перебував у шпиталі й нічого не міг пояснити. Натомість дав номер командира. Від нього нещасна мати дізналась, що її хлопчик під час виконання бойового завдання був важко поранений у спину. Його напарнику теж добряче дісталось, але основний удар на себе прийняв Богдан. Після поранення він одразу втратив свідомість. Побратими намагались його якнайшвидше доставити до лікарні, але втрата крові була занадто великою.

– Він просто стік кров’ю, – плачучи, каже Таня. – Я як отримала звістку, була на роботі. Колеги мене відвезли додому. Я хотіла піти до своєї мами, щоб розповісти їй страшну вістку. Але не змогла навіть піднятися… Сказала по телефону… Як вона кричала… ЇЇ крик досі чую в свідомості. То кричить наша страшна реальність…

У Городні з Богданом Макасем, хлопчиком –Героєм, прощались 25 квітня. Він міг не йти воювати. Чому він це зробив? Мама каже – він не хотів ніколи бути як усі. Завжди мав свою думку і обирав свій, власний шлях. Шлях Богдана назавжди лишиться в історії Городнянщини й України як шлях Героя. Хлопчика, який попри юний вік був сформованим дорослим чоловіком, котрий не вагаючись став на захист країни від окупантів і своєю спиною закрив усіх нас від непоправного. Минатимуть дні й роки, зростатимуть нові покоління, право на життя для яких вибороювали такі хлопчики, як Богдан. Змінюватимуться весни й зими, плин історії та уклад життя. Лише пам'ять наша буде вічною, незмінною. І горе матері, яка, як та чаєчка, що втратила чаєнят, безсило битиметься крильми при битій дорозі… Не забути. І не пробачити…

Джерело: "Новини Городнянщини", Світлана Томаш

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.