Ніна Галаган: «Щастя у простих речах»

Центр дитячої та юнацької творчості у Талалаївці — місце, де діти в позаурочний час займаються у різних, залежно від вподобань, гуртках під керівництвом викладачів, які допомагають розвивати їх творчі задатки, здібнос­ті й обдарування. А під час війни саме тут діти зна­ходять ще й таку потрібну психологічну підтримку. Адже важливо відчувати себе потрібним, у безпеці і комфорті. Вже вісім років очолює заклад Ніна Іванів­на Галаган. Відповідальна, комунікативна, творча, цілеспрямована, вимоглива до себе і до тих, хто пра­цює поруч — так відгукуються про неї колеги, бать­ки. Про особливості роботи закладу у воєнний час, про сьогодення, про майбутні плани, — веду розмову з Ніною Іванівною.



— У дитинстві любила читати, а тому улюбленою була гра у бібліотеку. По­добалося видавати книжку, записувати у формуляр, ставити власний підпис. Та бібліотекарем не стала. У школі непогано знала ма­тематику, думала вчитися на бухгалтера. Не збулося, все-таки відігра­ла свою роль любов до книги.

Після закінчення у 1996 році Талалаївської школи я стала студенткою ніжинського державного уні­верситету імені Миколи Го­голя. Обрала філологічний факультет, спеціальність — українська мова і література, художня культура. Класний керівник, вчитель української мови та літератури ніна Миколаївна Лещенко наго­лошувала мені, що вибрана спеціальність нелегка — до­ведеться багато читати. Та про свій вибір я ніколи не по­шкодувала, дуже багато про­читала книг. Саме, знання із книг ставали мені у пригоді в роботі. Мабуть зіграли роль гени мого дідуся Петра, який у далекому 1937 році закін­чив Харківський технікум журналістики. Є один цікавий факт з його біографії — він навчався разом із відомим українським письменником Олесем Гончаром.

Після закінчення універ­ситету повернулася додому. Два роки пропрацювала у районному будинку культури. Із 2006 року працюю у Центрі дитячої та юнацької творчос­ті. Спочатку вела гурток ви­шивки, потім і театральний, зараз керую роботою центру.

Сьогодні у ЦДЮТ пра­цює 13 гуртків трьох профі­лів (художньо-естетичний, туристсько-краєзнавчий, науково-технічний) і 1 гурток гуманітарного профілю, під­готовка дошкільнят. Заняття в гуртках проводять 8 постій­них працівників і 2 сумісни­ки. Наш колектив дружний, спрацьований. Кожна люди­на на своєму місці. Труднощі в роботі є, як і в кожного. Хо­тілося б більшої уваги з боку держави до позашкільних закладів. Під час війни і ми, вчителі, і батьки зрозуміли, наскільки нашим дітям по­трібні заняття в гуртках. Це не тільки проведення вільно­го часу, а й можливість через танок, пісню, виготовлення виробу виразити своє став­лення до подій сьогодення, всіляко допомогти нашим захисникам.

Національно-патріотич­ний напрям у роботі був і є в пріоритеті. Як приклад — останній благодійний захід, присвячений вшануванню пам'яті українського компо­зитора, поета, виконавця Во­лодимира Івасюка. Приємно відзначити спільну роботу Центру ДЮТ, Талалаївських будинку культури, школи мистецтв і Великобубнівської дитячої музичної школи. До речі, ми з учасниками хорео­графічного гуртка пригадали, як у 2018 році брали участь у Всеукраїнському конкурсі, що проходив у Львові і відві­дали тоді Личаківське кладо­вище. Побували на могилах І. Франка, С. Крушельницької, В. Івасюка.

— Часом звучить три­вога під час занять. Як убезпечуєте дітей? Чи є практичний психолог? Го­ворите чи уникаєте роз­мов з дітьми про війну?
— Щодо безпеки, то у нас тісна співпраця з батька­ми. Створені групи у Вайбері, через які ми оперативно зв'язуємося. Один із батьків постійно чергує під час за­нять. Якщо сигнал тривоги, то повідомляємо батьків і вони забирають своїх діток. навчальний матеріал пізні­ше доопрацьовується або надається дистанційно.

Керівники гуртків і є психологи. Вони добре зна­ють про що і з якими дітьми можна говорити. Адже діти розповідають про все: про домашніх улюбленців, про свої успіхи, досягнення, пе­реживання. Ми намагаємося не акцентувати їхню увагу на темі війни, бо вона надто болісна. Адже у багатьох ді­тей батьки на війні. Ми роз­мовляємо з ними, говоримо, що наші ЗСУ молодці, що росія — це ворог, якого ми обов'язково здолаємо. По­яснюємо, що коли ми прово­димо благодійні заходи, то це маленький внесок у нашу Перемогу. з початком війни одна наша учениця виїха­ла у Польщу, але ми з нею продовжуємо контактувати.

І коли вона приїздила влітку додому, то брала участь у наших благодійних заходах, співала, танцювала.

— Пам’ятаєте 24 лю­того? Чим воно найбіль­ше запам’яталося?
— Коли мені подзвони­ли і сказали, що розпоча­лася війна, не повірила. у голові не вкладалося, що росія віроломно вдерлася на нашу землю. Телевізор, телефон... Певно, як і всі, стежила за новинами з на­дією. у перші ж дні почали зникати продукти у магази­нах. Хліб ділила на кусочки, щоб на довше вистачило. Переживала за доньку, за її стан здоров'я, адже в неї діабет. На той час у нас був запас інсуліну, але тест-сму- жок для визначення цукру у крові було мало, їх економи­ли. Вчила доньку довіряти своєму самопочуттю. Відпо­відальність, можу сказати, навіть страх відчувала перед невідомістю. Тривожна ва­ліза була зібрана. Подруга з Хмельницького пропонувала переїхати до неї. Я планува­ла вивезти до неї хоч свою Світланку, але донька навід­різ відмовилася.

— Ви одні з перших по­чали волонтерити. Як усе почалося?
— уже в березні 2022 року ми розпочали волон­терську діяльність. Марина, дружина Руслана Ломоноса, нашого земляка, який з пер­ших днів війни став на захист україни, звернулася з прохан­ням допомогти нашим хлоп­цям — зробити маскувальні сітки. Діти, дорослі приходи­ли в Центр, усі були зайняті і намагалися якнайшвидше виконати замовлення. Розу­міли, як це потрібно нашим захисникам, а ще спільна робота відволікала від три­вожних думок. Із часом до Марини зверталися військо­ві, говорили, що їм потрібно, а ми гуртом у найкоротший час намагалися зібрати необ­хідне. Мабуть пам'ятаєте, як влітку 2022-го з'явилися пер­ші дитячі блокпости. зібрані кошти діти передавали мені, саме на них був куплений перший тепловізор. Пізніше Центр ДЮТ неодноразово був організатором і учасни­ком благодійних заходів.

— Що допомагає ви­тримати труднощі, спра­витися з хвилюванням?
— За крайні 20 років пережила багато болючих втрат, пішли з життя рідні, близькі люди. Важко було це сприйняти, усвідомити. Знаходила в собі сили жити, працювати, ра­діти простим речам. Так і сьо­годні. Улюблена робота, можливість приноси­ти користь і щастя в простих речах — усе це і допомагає. У цей надскладний період ми зрозуміли, що найдорожче, найцінніше — це здоров'я, життя.

— Віримо, що наша перемога обов’язково на­стане. Яким Ви бачите Центр у майбутньому?
— Хочу, щоб працювали нові гуртки, такі як кулінар­ний, конструювання, швейної справи. Адже набуті навички пригодяться дітям у житті. Також хочу, щоб наш колек­тив поповнювався молодими фахівцями, які б подавали нові ідеї в роботі. Є бажання прикрасити прилеглу терито­рію оригінальними клумба­ми. Разом із дітьми продума­ти дизайн і гуртом зробити. Є ще декілька ідей, що можна зробити для окраси селища. Багато хочеться зробити ко­рисного. Люблю Талалаївку, хочу щоб вона була кра­щою. Зараз робимо все для Перемоги, після закінчення війни — все для відбудови, відродження.

Цими днями Ніна Іва­нівна зустріла своє 45-річчя. Вітаємо і бажаємо їй творчих успіхів, сил, енер­гії, щоб друзі, колеги ото­чували щирим розумінням та підтримкою, а омріяне здійснилося.

Джерело: газета “Трибуна Хлібороба”, Інна Половко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.