Олексій Булка - один з героїв війни і фільму

Проєкт із національно-патріотичного ви­ховання учнівської молоді «Зв'язок поколінь» «Українсько­го об'єднання учасни­ків бойових дій та во­лонтерів АТО у м. Киє­ві та Київській облас­ті» спільно із «Just ТV» створив черговий до­кументальний фільм під назвою «Козелеччина — край романти­ків». 22 березня йо­го презентували в селі Білейки та в Козельці. У фільмі перепліта­ються минуле (історія графського роду Розумовських, що пішов із Лемешів і просла­вив рідну Козелеччину) та сьогодення цьо­го краю, передане у трьох історіях наших захисників.



Автор ідеї створення фільму — Ігор Причина, ре­жисер і оператор — Андрій Непосєдов автор і сцена­рист — Василь Куртяк. Їм неабияк допомогла депутат Козелецької селищної ради, волонтерка й активістка Іри­на Санченко.

- Як місцева, я познайо­мила творчу команду з кра­єзнавцями, представника­ми музею і бібліотеки, зве­ла з родичами загиблого Олексія Булки та з Богда­ном Піцом і Надією Драпогуз (Онищук), які стали ге­роями фільму.

Сьогодні розповідає­мо про полеглого оборонця, якому 15 квітня цього ро­ку мало б виповнитися ли­ше 37.

ДЯДЬКО — ЯК СТАРШИЙ БРАТ

У Білейках перед пре­зентацією і переглядом філь­му в ліцеї відкрили меморі­альну дошку на честь його загиблого випускника 2004 року, уродженця сусідньо­го села Тарасів Олексія Булки. У Білейківському лі­цеї нині вчителює одна з йо­го сестер — Галина Булка. А всіх їх у родині було п'ятеро.

— Дядько Олег (нині по­кійний), мій тато Борис, тіт­ки Наталія і Галина та Льоша, наймолодший, — пере­лічує рідних племінник Олек­сія Василь Булка. — У нас із Льошею різниця — усього три роки, ми з ним росли пліч-о-пліч. Так вийшло, що мої батьки мусили мене ма­леньким залишити в бабу­сі і дідуся. Пізніше забрали до себе в Київ, але я плакав там, а Льоша — в Тарасові. Ми настільки сумували один за одним, що батьки повер­нули мене назад у село.

Я завжди сприймав Льо­шу як рідного старшого бра­та, як наставника. Він скрізь брав мене із собою, завжди захищав, навчав мене всьо­го. Ми разом робили ремонт у будинку, лазню, альтанку тощо. Льоша із самого ди­тинства обожнював виділя­тися з натовпу (був стиля­гою, приносив моду в школу) і був нереально креативною людиною. Навмисне збирав, здавалося б, непотріб, аби з нього створити щось ціка­ве й неординарне. Наприклад, змайстрував люстру зі старої верейки (ніхто на­віть не здогадувався, із чого вона), іншу люстру — зі ста­рої прядки, стіл — із саней, гойдалку — із коліс від во­за. Льоша зрозумів, що йо­му подобається робити ме­блі під старовину, почав це вивчати. Возив свої вироби у Бровари та Київ. Ми створи­ли свій сайт, де публікували Льошині роботи.



Про його вміння люди ді­знавалися й через сарафан­не радіо, замовляли то гой­далку, то колодязь тощо. Я називав його совою, бо він міг цілі ночі проводити за роботою в гаражі. Тепер чи­мало Льошиних творінь є не лише в нас дома, а й у сусід­ніх селах.

Він багато працював на будівництвах, їздив на заро­бітки в Польщу і країни Балтії. Вдома обладнав гараж, аби фарбувати автомобілі. Іще багато чого планував, але так і не встиг втілити...

— Льоша хотів піти слу­жити ще після 2014-го. Я відмовляв, адже він не про­ходив строкової служби, не мав відповідних навичок. Після вторгнення я помічав: Льоша ніби відчував якусь провину, що сам не на пере­довій, не з хлопцями, з яки­ми був у теробороні села. І в листопаді 2022 року за по­вісткою пішов служити. По­зивний обрав собі Буш. Ду­же давно, коли ми ще в школу ходили, у нас був великий чорний пес із такою клич­кою. Мабуть, на його честь.

Навчання Льоша про­ходив як водій вантажно­го автомобіля, але після за­кінчення його кинули в зону бойових дій (Діброва, Ча­сів Яр, Бахмут) помічни­ком на САУ «Гвоздика». Він мав просто подавати сна­ряди. Проте снаряди закін­чились, і Льошу перевели в піхотинці. У перших боях він себе добре зарекоменду­вав. Так було завжди: за що б не брався, усе робив якіс­но. І на позиціях з усіх сил намагався не підвести по­братимів. Його виділив ко­мандир, і Льошу перевели у 80-ту десантно-штурмову бригаду. Він прослужив там усього місяць...

13 лютого 2023-го че­рез інсульт не стало мами Олексія, Віри Пантеліївни.

— Чомусь його не хоті­ли відпускати на похорон. Ми навіть трохи відтермінували поховання бабусі, щоб дочекатися Льоші. Він таки відпросився, встиг. Уже тут дізнався, що його підрозділ сильно розбили, загинули побратими і командир.

— Ми були тоді шоковані тим, що мама начебто сво­єю смертю вберегла від за­гибелі сина. І були впевнені, що тепер він точно житиме... — розповідає у фільмі клас­на керівниця Олексія Любов Бригииець.

На жаль, не судилося. 10 березня 2023 року Олексій загинув у Бахмуті.

— Коли після чергово­го бойового виходу Льоша не вийшов на зв'язок, я по­чав обдзвонювати його по­братимів (буквально за кіль­ка тижнів до того попросив у Льоші їхні контакти). Один хлопець сказав: бачив, як від прильоту снаряда Льоша за­знав смертельних поранень, другим контузило вже са­мого цього хлопця. Коли йо­го евакуйовували, тіла Льоші забрати не змогли. Та через кілька днів хлопці все ж таки повернулися по нього. Я над­звичайно вдячний їм, що, по­при смертельний ризик, во­ни змогли евакуювати його тіло. Із різницею в місяць ми поховали Льошу біля мами.



Тепер уже родичі гово­рили про інший збіг:
— Бабуся ніби дала нам змогу востаннє побачити Льошу. Приїхавши на її по­хорон, він із нами певний час побув. Інакше ми б його так і не побачили.
Мені Льоші страшенно не вистачає, ми були дуже близькі! І дідуся підкосила вже третя смерть (найстар­ший син, дружина, наймо­лодший син), його здоров'я відчутно похитнулося...

Ця болюча, непоправна для Василя Федоровича і всієї родини Булок втрата за­смутила і всіх, хто знав Олек­сія, особливо сільських ді­тей, вони його обожнювали.

— Малеча біля нього кру­тилася постійно. Він дня­ми й ночами щось майстру­вав, і діти до Льоші приходи­ли в гараж, на гойдалку. Він умів знаходити з ними спіль­ну мову.



— А найтісніший зв'язок у нього був із похресницею — донечкою його найкра­щого друга дитинства, — ка­же сестра Олексія Галина.
— Коли Даша (їй 10 років) приходила до нас у гості, во­ни з Льошею казали: «Не за­важайте нам». Зачиняли­ся в кімнаті і годинами про щось фантазували, вигаду­вали цікаві історії. Дивля­чись фільм, Даша дуже пла­кала і говорила:«Як же я скучаю за хресним!»

А ще пригадую, як сусід­ський хлопчик Ярослав, ко­ли був маленьким, прийшов і питає: «Льоша ще спить? Можна я піду до нього в кім­нату й тихенько посиджу по­ряд, почекаю, поки він вста­не?» Я дозволила. Минула година — не виходять. Зази­раю в кімнату - сидить Ярос­лав, дивиться на сплячого Льошу й чухає йому бороду. Це було так зворушливо...
Скоро в Олексія могли б з'явитися і власні діти, якби не клята війна! Він уже чоти­ри роки був у парі.

— Льоша сильно хотів ді­тей. І все до того йшло. Ми разом винаймали житло в Козельці. Він мені освідчив­ся, коли приїжджав прощати­ся з мамою. А поїхав — і біль­ше я його не бачила, — гово­рить 24-річна Інна Фільова. — Льоша дуже любив свою домівку, сім'ю, хотів у рідно­му селі дім збудувати. Він не був призначений для війни. Ніколи зброї в руках не три­мав. Хоча, отримавши пові­стку на блокпості, протягом тижня зібрався і пішов. Жод­ного разу не говорив, що йо­му страшно, не скаржився. Про те, що пережив, мені не розказував, а я не розпиту­вала, щоб не завдати болю.



Льоша навчив мене всього: фарбувати стіни, мі­няти колеса в автомобілі. Я майже весь час проводила з ним. Він ішов у гараж — і я слідом. Ми разом їздили на заробітки в Польщу. Мене ніхто не розумів так, як Льо­ша. Він мені замінював усіх близьких і друзів. Такої іде­альної людини в моєму хоті більше не буде!..

— Спогадів про нашо­го Льошку купа, — завершує розповідь рідних про Героя 52-річна Наталія Булка.

— Я була йому і за сестру, і за маму (вона батат працюва­ла, а я ходила вже до 10 кла­су, тому догляд за наймен­шим та його виховання були на мені). Тож і сумую за ним за двох... Єдине, що мене ті­шить, — пам'ять про Льошу залишиться не тільки в на­ших серцях, а й у фільмі та вашій публікації.



Джерело: газета “Гарт”, Аліна Ковальова

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.