«Живим додому не чекайте», - ці слова сказав рідним Юрій Ященко вже після першого бою

29 вересня минулого року Радичів зустрічав свого Героя. Слізьми, печаллю і лютою ненавистю до агресора, який напав на миролюбну країну і змусив українців стати на її захист, покласти тисячі життів на вівтар перемоги. На російсько-українській війні загинув молодий чоловік - Юрій Ященко. Йому навіки залишиться 41. Повниться небесне військо своїми Героями. Високою ціною, життями українців, здобувається перемога над ворогом. Кров’ю пишеться історія незалежності України. Ніколи не пробачимо, ніколи не забудемо.



Доровольцем, не чекаючи повістки

Юрій був простим сільським хлопцем. Трудолюбивий, спокійний, людяний. У шкільні роки навчався у «льотці» - так у народі називають Чернігівський ліцей з підвищеною військово-фізичною підготовкою. Потім - у пенітенціарній академії в Чернігові. На роботу направили хлопця на Сумщину, в один із закладів, де утримуються ув’язнені. Рік пропрацював та і покинув ту службу, зрозумів, що не його то все. Відтоді - робота в охоронній структурі вахтовим методом. Два тижні в охороні, два – вдома. А проживав із батьками – не склалося його сімейне життя. Коли почалося широкомасштабне вторгнення, не стало і роботи. Не сидіти ж вдома, коли у країні війна. Не чекаючи повістки, у лютому минулого року вирішив Юрій піти до військкомату. Добровольцем. Стояв на блокпостах на території колишнього Коропського району. А у квітні – на війну, у саме пекло.

- Їх відразу відправили у Слов’янськ. Я так розумію, ніякої «учебки» не було, - каже сестра Інна, яка з братом була погодками. – Нам ніколи нічого не розповідав про свою службу, хоча телефонував часто і мені, і батькам. Не говірким він був. Хоча ми з ним за все життя телефоном стільки не розмовляли, як останні місяці, коли він був на війні. Але погані відчуття, тривога за братом не відпускали ні на хвилину.

Хто каже, що вірити снам не варто, бо звідки твій мозок може знати, що трапиться у майбутньому. Може, воно і так. Але чомусь ті сни часто збуваються. Ще коли Юрій стояв на блокпостах, наснився Інні сон. Дідусь по батьковій лінії, бабуся – по материній, вже покійні, і Юрій. Ніби вони в одній хаті. Не їхній, чужій. Там зараз ніхто не живе. У дворі викопана яма, а в ній – Юра. Обличчя чомусь чорне. Захвилювалася сестра, телефонує додому, аби дізнатися, чи все у родині гаразд, чи з Юрком нічого не трапилося. А батько каже, що забрали вже його на війну. До чого був той сон, тільки тоді, коли Юрія привезли «на щиті» додому, зрозуміла. Хоронили його у відкритій домовині, слава Богу, могли хоч попрощатися з рідною людиною. Але обличчя у нього було чорним. Напевне, крововилив стався. Ось тоді і кажуть: не вір снам.

Приїздив у відпустку, щоб попрощатися. Навіки

- Один раз ходив у бій під Словянськом, то живий залишився, - каже мама Героя Тетяна Федорівна. - Так переживав за своїх хлопців, казав, десятьох везли додому. Чи вони всіх позбирали, чи кого і не найшли, цього я толком і не знаю. Він був у штурмовій бригаді, помічником кулеметника. Додому хотів, у відпустку. Говорив, якщо не вдасться приїхати, то вже ніколи додому і не приїде, більш і не побачимося. Але приїхав. Десять днів побув. Він саме у Житомирській області на «учебці» був.

Чого так - спочатку Словянськ, тоді «учебка», батьки і зараз не розуміють. Але раділи, що син вдома, живий. Та відпустка так швидко минула. Батькам про війну нічого не розповідав, тільки за побратимами все побивався, яких виносив із поля бою загиблими. А з дому їхати ніяк не хотілося. Та коли прощався, сказав: «Ви мене не ждіть живого. Я звідти не вернуся». А мама у сльози: «Ну що ти таке кажеш, сину, нехай тебе минають всі ворожі кулі, а Бог оберігає». А Юрій у відповідь: «Ви нічого не знаєте, ви нічого не розумієте. Звідти не повертаються, звідти привозять…»

Він завжди був скупий на емоції, відкрито не проявляв своєї любові до рідних, хіба що турботою, допомогою. А коли повертався на війну з відпустки, так міцно-міцно всіх обіймав. І маму, і тата, і рідненьку єдину сестричку Інну. Прощався. Навіки. Відчував, більше не повернеться, більше не побачаться. Ті обійми – останні.
Біль і сльози стали незмінними супутниками рідних. Їхній найближчий і такий любимий – у самому пеклі. Бо після відпустки, вже у серпні, перекинули під Волноваху.

- Знаю, що харчування у них було добре, жили у покинутих будинках, а на завдання ходили – «на нуль». Та ми про це не знали, бо нічого не розповідав. Казав тільки, що вже не вернеться звідти, - плаче Інна.







У тому пеклі повірив у Бога

7 вересня у Юрія був день народження. 41 рік. Інна саме готувала посилку з гостинцями, аби зі своїми побратимами посмакували домашнім, смачненьким. Купила новий дорогий телефон. Саме була у селі, бо проживає у Чернігові, то поїхали у Рихлівський монастир. Просила Святого Миколая, аби молив Бога за їхнього рідного воїна. Накупляла хрестиків, іконок. Посилкою все і відправила. Але коли розмовляла з братом по відеозв’язку, у батьків такої можливості не було, то телефони кнопкові, то бачила на грудях тільки металеву бляху. Питала: «Що то в тебе на грудях, чого хрестиків не вдягаєш?» Відповів: «То жетон. Як загину, по ньому опізнають. Тут не хрестик треба носити, а жетон». Напевне, не вірив він ні в Бога, ні в що, коли смерть підстерігала на кожному кроці кожного, не дивлячись, з хрестиком ти чи ні. А останній раз бачилися і розмовляли 18 вересня. Інна помітила, що на грудях вже висів хрестик з Рихліського монастиря. Значить, повірив. Бачачи, що твориться, хапався за останню соломинку, шукав захисту у Бога.

І відтоді Юрій на зв’язок не виходив. Тиждень чекали, хвилювалися, плакали, але все ж надіялися. Телефонували у військкомат, до воїнів-односельців, які могли щось знати, скрізь-скрізь, та ніхто нічого не відав. А 25 числа з військкомату привезли Ященкам сповіщення про загибель сина. Загинув Юрій 23 вересня. А 29 вересня його всім селом проводжали у останню дорогу.

Прикривав відступ своїх хлопців

Яким був останній день Юрія Ященка, місяць не було нічого відомо. А потім зателефонував командир, бо треба було переслати речі загиблого. Тоді розповів, як все було.

- Бій був. Хлопці - в окопах. Їм надійшов приказ трішки відступити, бо ворог став оточувати і вибивати наших зі своїх позицій. Наш Юра ж кулеметник, то, казав командир, він ще старався відстрілюватися, прикривав відступ своїх хлопців. Був сильний вибух, його контузило. Коли привели до тями, стали перебігати до другого окопу. Спочатку казали, нібито у нього влучив снайпер, а як там було, то ми толком і не знаємо, - розповідає мама. - Командир говорив, що нам ще повезло, що вдалося так швидко його тіло забрати. А міг би залишитися там. Ми розуміємо, що його немає і не буде, але привезли його додому цілого, не закритого у домовині. Могли його побачити, попрощатися. Боже-Боже…

- Два дні тіла загиблих не могли винести. Юра не один поліг у тому бою, а його побратими з того оточення вийшли тільки через місяць, - додає Інна.

Без сина як без рук

Яким він був, наш Герой, котрий віддав найдорожче – своє життя на тій страшній війні за всіх нас з вами?

- Спокійний, не говіркий, не конфліктний. Був безвідмовний, щедрий. Гроші у нього не затримувалися, то розпозичає, то роздасть, то щось накупує. Він був такою людиною, з якою не можливо було полаятися. Якщо і сердився, то не менше хвилинки, не більше, він практично не міг ображатися, - розповідає про брата сестра і все плаче. – А ще він любив малювати. І фотографії гарні робив, нам багато висилав. Командир, коли треба були які світлини, то з його телефону брав. Але його не повернули нам з речами воїна. Напевне, втратив у бою. А в ньому - все його життя за останні місяці.

- Ми тепер, як без рук залишилися. Мені 63 роки, а чоловіку – 65. Обоє інваліди. І в мене операція, і в нього – на серці, після чого групу дали. Уже і господарства все менше і менше в дворі. Корову давно звели. Тримали свиней, курей, качок. Син все-все допомагав. Тепер і землі нам не треба, - каже мама Героя Тетяна Федорівна.

- А дрова у вас хоч є? – запитую.

- Юра стільки заготовив, що ще на дві зими вистачить. Та і з громади привезли машину дров. У нас газ. Субсидій трохи отримуємо. Але будинок вельми великий, не вистачає грошей, доводиться топити. Колись будували велику оселю, думали, всі разом житимемо, діти у Юри будуть. Та не дав Бог нам онуків. А тепер з дідом самі по хаті «бігаємо».

Цікавлюся, чи отримала родина виплати від держави за загиблого сина. Ні, не отримали, кажуть у військкоматі, ще треба почекати.

- Та нам нічого і не треба. Аби пенсію більшу дали. Бо отримуємо з чоловіком мінімальну – по дві сімсот гривень. Важко жити на такі гроші, без синової підтримки. І здоров’я немає.

- Ми щиро вдячні побратимам Юрія, що не залишили його на полі бою, винесли відразу, ризикуючи своїм життям. Хочеться їм чимось віддячити. Ми у родині прийняли рішення, що коли отримаємо виплати від держави, то придбаємо їм чи автівку, чи дрон, що скажуть, у чому є потреба, - каже Інна.

Не стало у Ященків сина – Героя, чиє ім’я навічно закарбоване у пам’яті, історії, наших серцях. Його вбила росія, яка несе нам смерть, розруху. І море горя, яке оселяється навічно у родинах українців. З ним і жити довіку. Плакати і сумувати. У розмові з сестрою загиблого останні солова були: «Сум, біль і ненависть…». Ніколи не пробачимо, ніколи не забудемо.

PS: Вже після публікації матеріалу у газеті помер батько Героя Федір Михайлович.

Джерело: газета "Нові горизонти", Людмила Ковальчук

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.