Інна Василенко: «Війна триває, і ми не маємо права втомлюватися»

«Бачу ціль – не бачу перешкод», – життєве кредо жительки села Ковчин Інни Василенко, яка разом з однодумцями ще в лютому 2022 року пекла хліб та готувала сир, які потім розвозили військовим, що боронили тоді Чернігівщину. І вже після того, як росіян вигнали з області, вона створила благодійний фонд «Живиця» і разом з друзями почала допомагати армії. Адже те, що в нас тихо, не означає, що війна скінчилася, – не втомлюється повторювати жінка.

Свою волонтерську роботу Інна Василенко разом з подругами почала 25 лютого 2022 року, тоді коли на Чернігівську землю сунула російська орда. Тоді, коли сотні чернігівців евакуйовувалися з палаючого від вибухів Чернігова, тоді, коли мужні воїни боронили рідний край, жителі Ковчина стали їм надійним тилом.



Інна Василенко (у центрі) з ковчинськими волонтерками

«Як тільки рашисти ступили на нашу землю, ми з дівчатами вирішили допомагати військовим, – згадує події дворічної давнини пані Інна. – Ми почали з того, що вирішили готувати сир сулугуні і пекти хліб для наших хлопців. За час бойових дій на Чернігівщині ми з ними виготовили і відвезли хлопцям ними 25 тонн сиру сулугуні».

Сир дівчата робили на території і в приміщенні місцевого приватного підприємця, який до повномасштабного вторгнення займався виготовленням крафтових сирів на Куликівщині.

«Наш місцевий підприємець, грузин за національністю, саме під час початку повномасштабного вторгнення був у Києві. Він там теж готував хлопцям їжу, брав участь в обороні міста. Тому нас підтримав і надав своє приміщення й усе обладнання в безкоштовне користування. Також він віддав свою автівку, щоб ми могли розвозити ту їжу до хлопців на позиції», – говорить жінка.

Молоко люди давали безкоштовно

Молоко для виготовлення сулугуні дівчата збирали щоденно у місцевого населення, незважаючи на постійні звуки вибухів і ворожі літаки, які літали над головою. Сідали на легковушку, яка лишилася від фермера-грузина, і їхали.

«Молоко нам надавали жителі не лише Ковчина, а й різних сіл Куликівської громади абсолютно безкоштовно, – розповідає пані Інна. – Ми просто кинули клич, що будемо робити сир, і для цього потрібне молоко, але платити за нього змоги не було. І люди відгукнулися. Бажаючих було дуже багато, люди віддавали, навіть не задумуючись. Іноді і відмовляти приходилося декому, бо не встигали стільки продукту переробити. Хоча сама робота в цеху кипіла безперестану. Всі домашні турботи, які є в селі, були відсунуті на другий план. Головне – робота на допомогу, виготовити якнайбільше, щоб нагодувати хлопців».

Сир дівчата розвозили самі або ж передавали через волонтерів військовим, які стояли на обороні Чернігова, Сумщини і Київщини.

Хліб пекли 12 господинь

Окрім виготовлення сиру, Інна Василенко організувала випікання хліба, якого на той момент вже майже ніде не було. Знайшла господинь, які погодилися цим займатися, та продукти. І діло закипіло. За день випікали 120 буханок хліба і везли його до військових. І так щоденно, поки рашистів не вигнали з Чернігівщини.

«Коли ми дізналися, що на території нашої громади є військові, ми вирішили ще й пекти хліб для них. Я обдзвонила знайомих, кого знала, і спитала, чи згодні випікати для військових, – розповідає Інна. – Люди погодилися, і ми почали пекти хліб. Відвозили його тільки військовим. Всього над цим працювали 12 господинь у Ковчині. А продукцію для цього (борошно та дріжджі) надавало СФГ «Колос». Загалом, якщо борошна вистачало, то саме з дріжджами була велика проблема. І наші господині робили закваску, а на ній потім пекли хліб. Рецептів не було, вигадували самі, примудрялися. Словом, як у кого виходило, так і пекли. Може, він і не виходив такий, як має бути, але на той час то був найсмачніший хліб в моєму житті. Я особисто ніколи не забуду момент, коли ми привезли хліб військовим, а тоді вже десь тиждень вони не бачили хліба. І один хлопчина взяв його до рук і поцілував. Цей момент у пам’яті назавжди».

Робота продовжується, бо війна триває

Коли російські окупаційні війська відійшли з Чернігівщини, ковчинські дівчата продовжили свою волонтерську діяльність. Адже те, що в нас стало тихо, не означає, що війна скінчилася. І щоб вона знову не прийшла на Чернігівщину, всі люди в тилу мають допомагати армії стільки, скільки буде потрібно, – переконана Інна Василенко. Тому жінка вирішила створити благодійний фонд, який назвала «Живиця».

«Ми намагаємося допомогти всім, хто до нас звертався, організовували збори коштів. Звісно це не великі суми, не машини, але ми робили і робимо те, що в наших силах, – продовжує жінка. – Збираємо по селах продукти і передаємо на Київ, і там вже дівчата-волонтери з «Кулінарної роти» роблять нам із них сухпайки, а ми їх переправляємо військовим.

Кожен день приносить якісь корективи в наше життя. Нові події, нові сюрпризи, нові знайомства. Загалом за цей час в мене з’явилося дуже багато однодумців і нових друзів. А деякі взагалі відійшли на другий план або й зовсім зникли з мого життя».

Сьогодні телефон пані Інни знають у багатьох підрозділах на різних напрямках. Хлопці передають його одне одному, бо знають: коли не подзвониш і не попросиш про допомогу – тут відразу відгукуються. Сама волонтерка говорить, що допомагають всім без винятку, якщо це в їхніх силах, і не має значення, звідки підрозділ. Ну і, звичайно, постійно допомагають своїм, тобто тим підрозділам, де служать жителі Куликівщини.

«Я розумію, що зараз багато запитів на дрони та автівки, але в нас не такий великий фонд, щоб збирати на такі речі. Проте ми збираємо на щось менше, але щоб для кожного. Найбільше запитів зараз надходить на турнікети, грілки та маскувальні сітки. Минулого року ми за тиждень назбирали на 1500 грілок для ніг. Зараз 550 грілок в мене і 500 їде з Німеччини, будемо хлопцям відправляти, – говорить Інна. – Ми не купуємо грілки дешеві в Україні, бо це гроші на вітер. Вони більше двох годин не тримають тепло. Я все перевіряю. Ми беремо в Польщі. Хлопець із нашого села дуже з цим допомагає, він там працює. Допомагає коштами і закупляє нам грілки. Потім передає автобусом безкоштовно.

Ну а наші люди шкарпетки в’яжуть, плетуть маскувальні сітки, путають нитки, заливають окопні свічки, виготовляють пояси під бронік. До речі, пояси ці дуже популярні. По-перше, він гріє, а по-друге, діє як амортизатор. Хлопці кажуть, що бронік тоді не стукає по спині.

Фішкою ковчинців стали туби суміші з меду, імбиру та лимона. Ця суміш – протизапальна та противірусна. Ми дуже сподіваємось, що завдяки їй наші захисники не будуть хворіти. Ще одне ноу-хау – окопні свічки з шишками заміть ґнота. Ну і звичайно смаколики, куди ж без них. Наші господині постійно щось смачненьке хлопцям готують, коли посилки відправляємо».

Села допомагають всім

По селах Куликівської громади вже створилися свої маленькі волонтерські осередки, які плетуть маскувальні сітки, в’яжуть шкарпетки, готують їжу, шиють спідню білизну, заливають окопні свічки. І все це через благодійний фонд «Живиця» Інни Василенко передають хлопцям на передову.

«Ми всі працюємо на перемогу. Кожен по-своєму, хто як вміє. Хтось збирає на машину, дрон, хтось плете сітки, хтось збирає продукти, хтось донатить. Хтось їздить усюди, де можна, щоб хоч чимось допомогти нашим захисникам, щоб хоч щось десь дістати необхідне, але всі разом ми стараємося наблизити перемогу. На жаль, є люди, яким байдуже, в яких немає війни, хтось втомився, комусь набридло. Дуже сподіваюсь, що їх все-таки небагато. Та ми маємо думати про хлопців, які там на передовій. Тож треба згуртовуватися, відкинути втому і допомагати. Хто як може, – говорить пані Інна. – І я вдячна, що багато жителів Куликівщини приєднуються до допомоги військовим. Я просто пишу пости в Фейсбуку, і дуже багато людей відгукується. Хто чим може, тим і допомагає: хто продуктами, хто коштами, хто своєю роботою. Адже насправді всі ці благодійні фонди ніщо не значать без людей, які допомагають. Коли людина пише, що хоче допомогти, то я обов’язково до неї їду і питаю, як саме вони хочуть допомагати, бо способів насправді багато. Було б бажання. Не обов’язково скидати тисячі гривень, можна просто прийти і сплести сітку або залити пару окопних свічок – і це теж величезна допомога. І сьогодні багато сіл на Куликівщині роблять неймовірні речі. Люди згуртовуються і працюють на перемогу.

Дроздівчани – просто бомба. Коли вони виявили бажання допомогти, я до них поїхала і була шокована тим, скільки їх було. І те, що вони зараз роблять, – це неоціненно. В Орлівці також волонтерський осередок, люди теж допомагають. Дрімайлівський, Виблівський старостат, в Салтиковій Дівиці староста Аліна Лисиця завжди йде назустріч. Ну і Ковчин, звичайно, – з перших днів і до сьогодні.

Джерело: газета "Чернігівщина", Марія Пучинець

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.