Сержант Тетяна Дорошенко: «Були б живі! Решту здобудемо, відбудуємо, зробимо»

Важко писати про Героїв, але не писати - то є гріх. Важко, бо коли Твій Герой у камуфляжі - Твоя Под­руга і ти знаєш, скільки разів вона майже прощалася з життям, скількох має загиблих побратимів зі свого підрозділу і земляків, які не поверну­лися із бою... Коли кожен спогад - то сльози, коли кожне слово - болить, коли перед очима кровопролитні бої довжиною в безкінечні роки. Важко писати тому, хто не був поруч. Ми, ті хто живе завдяки нашим захисни­кам у спокійних містах, - не завжди можемо відчути те, що відчуває воїн, у якого кожен нерв, як натягнута струна. Тому я вклоняюся мужно­сті і терплячості воїнів, їх вірності і незламності, дякую усім, хто взяв до рук зброю і захищає Україну.



Сержанта Тетяну Дорошен­ко знають, здається, всі ічнянці. Знають, поважають і люблять. Її бойовий шлях роз­почався у 2017 році у складі 14 ОМБр ім. князя Романа Великого. Вона з побрати­мами захищала від російсь­ких окупантів Луганщину. Усі три з половиною роки вою­вала на «нулі», відбиваючи атаки російських ДРГ-груп та стримуючи навалу російсь­ких військ. У 2021 році «Ляля» вирішила перейти на служ­бу у 72 бригаду ім. Чорних Запорожців. Незадовго до повномасштабного наступу рф Тетяна Дорошенко стала бойовим медиком однієї з рот 2 батальйону 72 ОМБр. Далі було 24 лютого 2022 року і це найстрашніші спогади у всіх нас.

Бійців 72-ки «з коліс» кинули на захист столиці. Тані випа­ло захищати крайній рубіж, взявши який ворог зміг би зайти в столицю. Під с. Мощуном було пекло. Ворог використовував усі види озброєнь, нама­гаючись випалити наші війська і зламати оборону. Постійні обстріли з артилерії, танків, мінометів. Розстрілювали із удар­них гелікоптерів і ці атаки були найстраш­ніші та приносили нам багато втрат... Зв’язку майже не було, лише інколи Таня проривалася, щоб сказати, що жива, але загинули молоді офіцери Андрій і Ан­тон, впали в бою медики Ніна і Ангеліна, медик Славік (позивний «Адольф»), командири взводів, старшина роти. З основного складу роти живими залиши­лося небагато. Сама Таня прощалася і не знала чи повернеться. Її побратими вважали загиблою, та слава Богу вона вижила, мала контузію, але полікувалася і повернулася в стрій вже головним ме­диком своєї роти. (Вижила одна вона з чотирьох медиків).

Я не маю права називати цифри втрат, але більшість захисників, побратимів Тані, загинули тоді при обороні Києва. Тетяна Дорошенко є лицаркою ордену «За мужність» ІІІ ступеня за порятова­не місто і Україну (нагороджена в травні 2022 року).
Далі, із червня 2022 року по теперіш­ній час, Тетяна Дорошенко була на за­хисті Бахмуту та поблизу Вугледару. Під Бахмутом деякий час перебувала в ото­ченні та була внесена в списки безвісти зниклих... Що було там, можливо колись сержант Дорошенко зможе розповісти. Але - під Бахмутом повторилося пекло Мощуна, знову в живих залишилося небагато хлопців.

В інтернеті ми всі бачимо жахливі ка­дри обстрілів, боїв, атак і руїн. А як зна­ходитися там в епіцентрі всього цього. Немає слів, щоб описати той жах, який переживають воїни, а вони ще при цьому підтримують нас, щоб ми вірили в пере­могу і не панікували. Як би не було тяжко, Таня завжди закінчує розмову словами - «Все буде добре», і доки так говорять захисники - наша віра міцна і наша нація непереможна.

Ще Тетяна Дорошенко часто повторює, що війна почалася у 2014 році, а повномасштабний наступ 24 лютого 2022. Військові розуміли, що наступ буде, лише суспільство вірило в казки з телеві­зора. Дуже боляче, коли мама загиблого побратима присилає фото з його могили і спільну фотографію з побратимами на його письмовому столі в квартирі. Бо­ляче, коли дружина загиблого побрати­ма розповідає про його донечку, як вона ходить до портрета тата на Алеї слави і показує, яке їй мама платтячко купила або які новини в садочку. Доця дуже ма­ленька тому не знає, що таке живий тато і як спокійно в його міцних руках. (Тато громадянин Білорусі, загинув за Україну, щоб його дитина жила у вільній країні). А частина громадян і далі не розуміє чи забула, що таке орди рашистів, що Пе­ремога буде ой як не скоро, що десь
гинуть солдати, десь вони залишаються інвалідами.

Зараз там, на східному фронті (та й на інших напрямках), ніде немає тилу. Будь де може прилетіти. Росіяни переважають в артилерії і авіації, стріляють за­бороненими фосфорними снарядами, закидують дронами і йдуть важкі бої, не припиняючись. Багато загиблих, нам не вистачає зброї, машин, укриттів, меди­каментів і в цих нелюдських умовах армія протистоїть московським загарбникам 10-й рік. Це все за рахунок наших мужніх захисників, їхньої самопожертви, їхнього здоров’я та ціною їх відсутності у сім’ї, біля своїх діток, дружин та батьків. Коли ми говоримо про армію зараз, то всі ро­зуміють - доки військові воюють, доти іс­нує Українська Держава. Тому ми щодня дякуємо захисникам за кожен новий день і кожну хвилину життя. Наш обов’язок - допомагати армії здобути перемогу, а ще - питати потреби і намагатись закрити їх, бо тільки разом можливо бути незлам­ним народом і перемагати.

Слава нашим Героям. Пам’ятаймо зав­жди, якою ціною нам дається свобода. І Тільки завдяки вам тримається Україна.

Джерело: газета “Трудова слава” Олеся Реута

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.