GOROD.cn.ua

У Городищі киянка Антоніна Личик об’єднала небайдужих сільчан, щоб плести сітки для фронту

 

На сітки - великий попит

Уже більше року, як у Городищі пле­туть сітки та відправляють їх на фронт. А об'єднала небайдужих сільчан киянка Антоніна Олександрівна Личик, яка корінням з цього мальовничого села поблизу Десни. Узимку вона - в Києві, а літує в Городищі. Повномасштабне вторгнення рашистів в Україну застало жінку у столиці. Розпові­дає, що першого ж дня кияни об'єдналися для допомоги захисникам. Пекли, варили, годували хлопців на блокпостах, які тоді розміщувалися по всьому Києву. А коли можна було виїхати з міста, у травні при­їхала у село, каже, була здивована. Усе тихо. Ніхто нічого для фронту не робить. На той час зять Антоніни Олександрівни воював, то спитала, що потребують во­їни, чим краще у тилу займатися. Каже, хлопцям постійно треба сітки, які не витримують обстрілів: то горять, то на шмаття розриваються. Отож із старостою Оболоння узгодили питання приміщення. Оболонець Олександр Солоха виготовив станок. І почали працювати. Спершу плели сітки у будинку культури, а тоді перейшли у колишнє приміщення пошти. Сплели вже 38 сіток. Перші чотири відправили на Чернігів, потім на Семенівку, Харків, на білоруський кордон, на схід... Коли відправляють поштою, коли передають волонтерами, які мають прямі зв'язки з військовими.

- Воїни дуже потребують цих сіток. У Києві, коли волонтери готують відправку на передову і є замовлення, а сіток не мають, їздять волонтерськими центрами, шукають у кого є в наявності. Усі діляться, бо немає різниці, до кого ці сітки поїдуть, головне, що на фронт, захистять когось. Ми спочатку плели сітки невеликі за роз­міром - три на шість метрів, а тепер маємо замовлення на великі сітки - шість на вісім з половиною метрів, - розповідає Антоніна Олександрівна.
- Прохання до волонтерів, які займаються плетінням сіток: на фронті треба великі сітки, якими можна накрити техніку з колесами. Бо коли сітка маленька, то з дронів видно колеса, вона не захис­тить ні техніку, ні наших хлопців. Спершу купували рибацькі сітки, тепер замовляє­мо метражем, у кілограмах. Шукаємо, де дешевше. Ось нещодавно закупили сіток на шість тисяч гривень.

- Де берете кошти?
- Поставили банку у магазині, люди по­троху кидають туди гроші. Але з початку року зібрали тільки 600 гривень. Люди неактивні, та і грошей у багатьох немає. А тому, здебільшого, за власні кошти і купуємо. Щомісяця скидаємося. А ось Олександр Васильович Ляшенко з Придеснянського постійно донатить по тисячі гривень. Отримує невелику пенсію, але десь підзаробить і передає нам гроші на купівлю сіток. Я дякую кожному, хто зробив свій внесок, за кожну гривню.

Хочеться хоч на краплинку допомогти воїнам

Цікавимося, хто ж ті патріотки, котрі щодня, як на роботу, ідуть плести сітки? Їх небагато. Це найактивніші - Антоніна Олександрівна Гавриленко, Світлана Григорівна Колотурська та Людмила Олександрівна Дзюба. Ці жінки кидають вдома всю сільську роботу, яку, здається, ніколи не переробити, і йдуть у волонтер­ський центр. Узимку приходило більше людей, улітку - менше. Спершу, як почали працювати, ходили щодня, і у суботу та неділю, працювали по чотири години, а з весни зробили вихідні дні. Але, щоб там не було, а з другої до четвертої години дня з понеділка по п'ятницю жінки збираються за плетінням сіток. А взимку ще шили труси, в'язали шкарпетки, робили свічки.

- Кожен день по чотири години ходили плести сітки дітки Ваня та Неля Антоні. Таня Степко з Оболоння до нас приходила, а донька її за свої кошти дві сітки купила. Наталія Петрівна Антоненко і сітки плела, і труси шила. Більше шістдесяти трусів по­шила Валентина Михайлівна Мезко з Придеснянського. Ніна Павлівна Пилін також шила білизну. 73-річна переселенка з Запоріжжя Ольга Михайлівна також ходить до нас і зараз, - розповідають волонтерки.



Антоніна Олександрівна ЛИЧИК та Тамара Борисівна НАЛИВАЙКО



Антоніна Олександрівна ГАВРИЛЕНКО, Світлана Григорівна КОЛОТУРСЬКА та Людмила Олександрівна ДЗЮБА

- Повитрушували зі скринь тканини, що підходили, та і нашили більше сотні трусів. Більше півсотні шкарпеток спле­ли, а потім військові відбій дали. Бо теплі шкарпетки їм на передовій не треба, у них немає можливості перевзутися, а тому носять термошкарпетки, які гріють, - роз­повідає Антоніна Олександрівна. - Зараз запит на сітки. І то - на великі. Волонтери з Києва допомогли з тканиною спанбонд, яка не промокає, сітки виходять легенькі. Тримаємо зв'язок із Надею Гавриленко, яка родом з Оболоння, вона у Києві волонтерить і нам допомагає.

- А перші сітки ми не плели, а в'язали вузликами. Різали на стрічки одяг. Йшло у хід усе: і штани, і колготки, - долучається до розмови одна з активних волонтерок Антоніна Олександрівна Гавриленко. - Як не важко, а плели. Бо хлопці потребують захисту. Головне, що ми робимо це від душі, не рахуємося з часом. Городи, ха­зяйство почекають, а ми дві години у день присвячуємо допомозі нашим захисникам.

І з хорошим настроєм. Знаємо, що хоч на краплинку допомагаємо хлопцям. Може, когось вона захистить чи техніку збереже. Бо це життя наших захисників. Хочеться, щоб усі вони повернулися додому живими і здоровими.

Не всі однаково відчувають війну

До речі, у багатьох городищенських волонтерок рідні воюють, отож для них під­тримка українських воїнів - святе діло. Бо
їхня душа - там - на фронті. Наприклад, у Людмили Олександрівни Дзюби син у ЗСУ. Двічі був на бахмутському напрямку, зараз на білоруському кордоні. Має серйозне поранення.

- Він два тижні побув під бомбарду­ванням у Чернігові, тоді приїхав у село та і пішов у тероборону, - розповідає жінка. - А потім - на Бухмут. Отримав серйозне поранення. А після госпіталю - знову на передову. Зараз на кордоні, але там також неспокійно. Звісно, душа болить. Та я ки­даю всю домашню роботу, хоча маю трьох корів, та щодня вже рік іду сюди. Нехай і невеликий внесок, але наша сітка, спле­тена з любов'ю до наших синів, збереже життя чиєїсь дитини.

- Де знаходите час?
- Кинула все, не загребене, не заме­тене, та і пішла. А що робити, треба до­помагати. Чекаємо на перемогу. А дома колись поробимо.

- Он і у Світлани Колотурської зять воює, перші сітки у його частину поїха­ли. У мене також воював зять, але після поранення його комісували. І він разом з донькою займається волонтерством, - розповідає Антоніна Олександрівна Ли- чик. - Отож наші сітки йдуть відразу тим, хто їх потребує, а не залежуються десь. Я скажу, що війну відчувають більше ті, хто під бомбардуванням побув або у кого рідні на фронті. Багато людей у селі ніде не працює, має досить часу, але чомусь не йде плести сітки. Дехто говорить: «Я на Любичку, так мене називають у селі, працю­вати не буду». Та не на мене працювати, а на Збройні Сили України. У нас один ворог і одні Збройні Сили.

- Коли йде війна, вважаю, кожен має робити свій внесок у перемогу. Хто чим може. Ми тут дивуємося: люди сидять, ніде не працюють, чому б не допомогти. Сьогодні також кожна копійка важлива, бо сітки - «задоволення» не з дешевих, але здали на одну сітку і думають: усе. А треба і друга, і тридцять п'ята. Війна ще не закінчилася. Допомога армії має бути загальною справою, - долучається до розмови бориспільчанка Тамара Борисівна Наливайко, яка родом із Понорниці, а вліт­ку мешкає у Городищі. - Мені дивно, коли багато людей живе, ніби у нас війни немає.

Коли, зробивши світлини для газети, залишали городищенський волонтерський центр, зайшла Ольга Михайлівна, житель­ка Запоріжжя, яка вже рік мешкає у селі і ходить плести сітки. Фотографуватися категорично відмовилася, та і прізвища її не випитали.

- Головне, - каже, - щоб мир скоріше настав і я змогла поїхати у своє рідне За­поріжжя.

Антоніна Олександрівна наостанок- впевнено додає:
- Плестимемо сітки, поки війна не закінчиться. Працюватимемо тут до пере­моги. А вона обов'язково буде.

Джерело: “Нові горизонти”, Людмила Ковальчук

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: сітки, волонтер, фронт