Письменниця Світлана Пшенічна про жіноче щастя, борг перед онуками і український Крим

Світлана Пшенічна - дуже цікава особистість. По-перше, у неї цікаве прізвище, яким має завдячува­ти паспортистці, що колись помилилась, вписавши у корінь слова українську «і». По-друге, у жінки одразу три малі батьківщини: Миколаївка у тимчасово оку­пованому Криму, Ясинувата на тимчасово окупова­ній Донеччині і Прилуки на вільній території України. По-третє, Світлана Пшенічна - письменниця. Причо­му, доволі плодовита. Наразі закінчує шосту книжку, хоча писати почала порівняно недавно, після народ­ження онуків. Але - про все по порядку.



«ЗДАЄТЬСЯ, Я ЗАВЖДИ ВМІЛА ЧИТАТИ»

Дитинство, юність і певний період дорос­лого життя Світлана Пшенічна провела у селищі Миколаївка у Криму. Це найближча точка від Сімферополя до Чорного моря - всього 40 кілометрів. За легендою, насе­лений пункт у 1858 році заснували матроси- учасники Кримської війни на чолі з Андрієм Бобирем - уродженцем Чернігівщини, до речі.

У школі Світлана була відмінницею і зраз­ковою піонеркою. На все життя запам’ятала, як дівчинкою восьми-дев’яти років побачи­ла, як баран з величезними рогами жував квіти, покладені до пам’ятника Леніну біля селищного будинку культури. Жодної се­кунди не роздумуючи, худенька школярка з наплічником кинулась відганяти тварину. «А він як розвернувся на мене - і давай мене кидати! - згадує письменниця. - Кілька разів звалив з ніг, аж поки з будинку культури не вийшли люди і його не відігнали. А у мене навіть думки не було зробити по-іншому. Настільки нам, піонерам, любов до Батьків­щини вбивали у голови!»

Щоліта Світлану відправляли у піонер­ський табір. Але більше за море дівчинку цікавила бібліотека. Там брала книжки з вір­шами всіх підряд авторів. Кого саме, наразі не згадає, але спогад з дитинства про чи­тання віршів на морі завжди з нею.
Також згадує, що любов до книжок при­щеплював їй вітчим. Так само, як і до ша­хів та шашок. «Ми не були багатіями, але у нас все було, - каже жінка. - Жили великою сім’єю: бабуся, дідусь, мама, вітчим, нас четверо дітей (я була другою). Незважаю­чи на життя у квартирах, у нас були го­роди і господарство. Багато працювали».

Про маму Любов Павлівну жінка згадує, намагаючись не заплакати. Її давно немає. ««Мамі було 45, і я зараз вже старша за неї, - розповідає. - Вона прожила складне жит­тя у боротьбі за своє жіноче щастя. А коли її ховали, зібралось дуже багато людей. Її і досі згадують добрим словом: дуже щира, йшла всім на допомогу, віддавала останнє, але була дуже нещасна, як жінка».

Хто навчив її читанню, письменниця нара­зі і не пригадає. Каже: «Здається, я завжди вміла читати». А ще каже, що поталанило мати старшого на два роки брата, який ро­бив домашні завдання, а дівчинка за ним повторювала. І вже до школи знала на­пам’ять всі вірші, які йому задавали.

«СВОЮ ЛЮДИНУ ЗНАЙШЛА В ІНТЕРНЕТІ»

Вищу освіту Світлана Пшенічна здобу­вала у Сімферополі. Вчилась на вчителя математики. Коли вийшла заміж, завагітніла і у 1994 році народила доньку Ірину, пере­велась у приватний вуз на економічний фа­культет. «Перевестись допомагала мама, - згадує. - Вона ж допомагала сплачувати за освіту. А коли померла, все зупинилось».

Так, не довчившись, жінка змушена була йти працювати. Свою педагогічну кар’єру починала вихователькою у єдиному на всю Миколаївку дитсадку. «Пішла працювати у дитсадок, бо дитинку треба було туди віддавати, - каже. - А можливо це було у двох випадках: або якщо працюєш у ньому, або - у місцевому пансіонаті «Енергетик».

Після дитсадка Світлану покликали ви­кладати математику у школі. Там пропра­цювала три роки. Коли звільнялась, дуже плакала за дітьми. У житті тоді, згадує, був складний період. І у моральному, і у фінан­совому плані. Але життя йшло своїм ходом: через 10 років після доньки на світ з’явився син. Аби вижити, жінка влітку здавала жит­ло на морі курортникам, а взимку була кон­сультантом «Mary Kay». А ще читала багато цікавих книжок, зустрічала багато цікавих людей, ходила на лекції з духовної практи­ки. І продовжувала шукати свою людину. Знайшла її в інтернеті на сайті знайомств.

«На моє оголошення відгукнув­ся чоловік з Ясинуватої під Доне­цьком, - пригадує письменниця. - Написав, що я йому сподобалась. Трохи ніяковів, що у нас різниця у віці - він старший на 9 років. Але ж це не важливо! Приїхав знайо­митись, повіз мене у Ялту, допо­міг зняти у Сімферополі кварти­ру. Там жила, поки донька закін­чувала школу, а син - дитсадок. Після того донька вступила у Севастопольську банківську ака­демію, куди хотіла, а ми з сином поїхали на Донбас».
Обранця Світлани звати Ва­силь. Він — ІТ-спеціаліст.



«ВІДЧУЛА СЕБЕ ЩАСЛИВОЮ ЖІНКОЮ»

На Донбас Світлана Пшенічна переїхала у 2011 році. Донька ще залишалась у Криму, там вчи­лась.
«Не смійтесь, але я вважала, що скоро помру, - згадує жінка.

- Бо настало нормальне жит­тя, і я відчула себе щасливою жінкою. Думала, для чого вже жити, коли я досягла всього. Я
- щаслива, правда! Немає на що поскаржитись. Немає що розпо­вісти подружкам, бо у них там якісь проблеми, а у мене немає. Чоловік сказав: «Насолоджуйся життям».

Працювала тоді Світлана у хар­ківській компанії з виробництва біодобавок, керувала філією у Донецьку. З Ясинуватої туди їха­ти 10 хвилин. Платили добре. Як каже жінка, більше, ніж звикла до цього заробляти. Жили у квар­тирі, приглядали будинок для придбання. Мріяли про подорожі Україною. Через три роки подоро­жувати, але не з власної волі, все ж довелось.

«БУЛО СТРАШНО БАЧИТИ, ЯК МІСТО ВМИРАЄ»

«Коли після Майдану поча­лись події у Криму, чоловік казав: «Боже, як мені шкода Україну! Її ж роздирають, - згадує письменни­ця. - І я зрозуміла, що він любить Україну, а я люблю його і Украї­ну через нього. І ми проводили просвітницьку роботу. До мене на роботу багато людей при­ходило. Я з ними спілкувалась. Чоловік у себе на роботі розмов­ляв. Ми пояснювали людям, чому треба бути українцями, показу­вали, де, як ми вважаємо, правда. Намагались не те, щоб переко­нати, а з іншого боку дати мож­ливість подивитись на пробле­му. Бо вони вже на той момент дивились російське телебачен­ня. І навіть друзі казали: у росії - класна армія, тому ми хочемо під росію. Саме друзів тоді ми не змогли переконати, а от чужих людей - так. До нас дійсно при­слухались».

Але окупація поступово йшла. На роботу Світлана їздила цен­тральною вулицею, де, як і в ін­ших містах, на перших поверхах багатоповерхівок займались біз­несом, а вище жили люди. І от на перших поверхах щодня почали з'являтись нові вивіски «Оренда». Бізнес виїжджав. «Було страшно бачити, як місто вмирає, - згадує письменниця. - Потім почались барикади. Потім був перший штурм аеропорту. З дев’ятого поверху, де ми жили, видно Ав- діївку, коксохім, видно аеропорт. Ми бачили, як на аеропорт за­ходили наші літаки. Потім біля нього згоріло «Метро». Потім ми їхали і бачили вантажівки з трупами».

Трупи з'явились після першої сутички з сепаратистами. Тоді вони зайняли позиції, поставили блокпости. їх намагались вибити, але не змогли.

«Було страшно і зрозуміло, що треба їхати, - пригадує жінка. - Але не зрозуміло, куди і чим. Все відбувалось поступово. По доро­зі на роботу був пост ДАІ. Сьо­годні їдеш - на ньому український прапор висить, наступного ран­ку - «днрівський». Потім коли по дорозі з роботи стояла у пробці, заїхала колона, але не українська. Там були «камази», у яких сиділи бородаті озброєні чоловіки і їх було багато».

«Були і проукраїнські мітинги, - продовжує Світлана Пшеніч­на. - Чисельні мітинги. І жер­тви, на жаль, були. Якось їхала у маршрутці, а навпроти мене сидів дядько, пив пиво і голосно розповідав про те, як «вчора на мітингу замочили хохла». Я тоді не розуміла, як це небезпечно... Хоча, якби і розуміла, все одно б так зробила. Це, як у дитин­стві з бараном. Тож я зробила дядьку зауваження і попросила водія, аби його висадив, бо він п’є пиво і верзе казна-що! Досі пам’я­таю цей запах пива і неприємну морду, яка розповідає про вбиту людину з українським прапором. Тоді на мітинги виходили люди, які хоч чогось досягли у жит­ті, хоч трохи щасливі, хоч щось розуміли і жили не одним лише шлунком. Вони вийшли з україн­ськими прапорами, а потім всі стали вПо».

«ЇДЕШ ДО СЕБЕ ДОДОМУ, АЛЕ ЦЕ - ВЖЕ НЕ ТВІЙ ДІМ»

Внутрішньо переміщеними осо­бами стала і родина Світлани. Сталось це після виборів прези­дента у травні 2014 року. «Вони у нас вже не проводились, - продов­жує письменниця. - Не відкрили дільниці, бо було небезпечно. Це так дивно було. Думаєш, як мо­жуть вибори і не проводитись».

Їхати вирішили спочатку у Ми­колаївку, бо там залишилась квартира. Поїхали Світлана, син і свекруха. Чоловік залишився, бо ще була робота. «Ми йому заготовок наробили і поїхали, - згадує жінка. - Їхали потягом - тоді ще вони були. По дорозі, коли чули багато пострілів, по­тяг зупинявся. Було страшно. Коли заїхали у Крим, було гидко, бо там вже не було українських прапорів. Це важко сприймалось, коли їдеш додому, але це - вже не твій дім».

Невдовзі родина об'єдналась - приїхали чоловік з котом. Все літо шукали, куди виїхати. Василь шукав роботу, бо вважає своїм обов'язком піклуватись про сім'ю, а вже після того - житло. Напри­кінці літа все склалось.

«РОДЮЧА ЗЕМЛЯ, ВСЕ ЗЕЛЕНЕ, НАШ ПРАПОР - РІДНА УКРАЇНА!»

Чоловікові запропонували ро­боту у Броварах, у його сфері, і навіть допомогли знайти житло. 24 серпня разом з Днем Неза­лежності відзначили день народ­ження доньки і поїхали. Дівчина залишилась, бо за тиждень мала їхати у Львів, куди перевелась у схожий вуз.

З Криму виїжджали через Армянськ. По дорозі заїхали у Саки зробити щеплення коту, бо без нього не пропускали. «У Криму тоді все якесь жовте було, все мертве, - пригадує жінка. - А коли виїхали: родюча земля, все зелене, наш прапор - рідна Укра­їна!»

У Броварах жили шість років. Працювали у Києві, їздили щодня. Світлана Пшенічна і досі працює у тій самій аграрній компанії ме­неджером з персоналу. Але в Київ вже можна не їздити - після здо­буття репутації їй з чоловіком доз­волити працювати віддалено. У Прилуках купили житло. Письмен­ниця згадує, коли шукали, де його придбати, щойно в'їхавши у місто на Удаї, зрозуміли, що хочуть жити саме тут. Купували за кош­ти від продажу квартири у Криму. Хоч не за справжню вартість, але житло там все ж вдалось продати.

«ЩОБ ПОЛЮБИТИ МОРЕ, ТРЕБА БУЛО ЙОГО ВТРАТИТИ»

Крим письменниці, зізнається, болить і досі. Каже, що мріє по­вернутись в український Крим, на море, пройти рідним селищем і подивитись в очі подругам, які після 24 лютого минулого року на­віть не зателефонували, не спи­тали, як вона.
Море, каже, полюбила, коли поїхала звідти. «Коли ти живеш коло нього, ти його і не бачиш, - каже Світлана. - Коли влітку працюєш, на нього і не ходиш. Щоб полюбити море, треба було його втратити».

А того літа 2014 року Крим, згадує, був ворожим: «Вже не можна було сказати зайвого, просто спілкуватись з людьми. Не знаєш, що можна сказати, а що ні, бо вони проти тебе, бо ти українка».

«ПОДУМАЛА, А ЩО БУДУ ОНУКАМ РОЗПОВІДАТИ»

Писати Світлана Пшенічна по­чала у 2016 році, коли народи­лись і трохи підросли онуки. їх у них з чоловіком на двох - троє.
І її, і його доньки проживають у Німеччині. У доньки письменни­ці Ірини - двоє діток, у доньки її чоловіка Саші - одна. Бабусею і дідусем подружжя стало майже одночасно.

На той момент працювала у контакт-центрі, весь час на теле­фоні, і робота її трішки втомила. «Раптом подумала, а що буду онукам розповідати, - пригадує.

- Будуть вважати, що я - бабка стара, нічого не бачила, нічого не знаю, нічого не досягла. У цей час ми вирвались з чоловіком і сином у Хохітву на Київщині. Він знайшов місце, де здавали буди­ночок у лісі біля річки Рось. Так сталось, що у ці дні - понеділок, вівторок, середу - там нікого, крім нас трьох, не було. Все було наше: ліс, три ставки, річка! І я зверталась там до Всесвіту, аби підказав, направив, дав від­повіді, що мені робити у цьому житті. Невдовзі відповіді пішли у вигляді книжок».

Перша книжка була написана російською, згодом письменниця її переклала українською. З другою
- те саме. Після того пише лише українською. «Для мене україн­ська мова - це те, у що треба за­кохатись, - зізнається. - Коли за­кохуєшся, починаєш розмовляти, то вже ніколи не скажеш, що ро­сійська - це круто. Українською по-іншому висловлюються думки, інше походження слів, мова мело­дійніша. Українська просто кра­сива! Не перестаю дивуватись, коли відкриваю для себе якусь фразу, яку з дитинства знала російською, а українською вона передана влучніше».
Перша її книжка називалась «Вчора і завтра не буває». Її по­тайки власним коштом видав чоловік. Потім з неї була створе­на електронна книжка, яка трива­лий час продавалась в інтернеті. «Коротко кажучи, це книжка про те, як ми з чоловіком познайоми­лись, - розповідає письменниця. - Там так і написано: «На основі реальних подій». Лише щось додалось, щось прибралось».

Друга книжка «По дорозі до го­ловного. Моменти» - про жінку, яка зазнала насильства, і все жит­тя шукала людину, яка це скоїла. А коли знайшла, виявилось, це та людина, за яку вона зібралась за­між. Книжка друкувалась власним коштом, але гроші письменниця назбирала з допомогою передпродажу. Колеги на роботі, яких у великій компанії багато, знайомі і друзі погодились оплатити при­мірник майбутньої книги і, як каже жінка, сумлінно чекали, поки вона вийде. Зізнається, що для неї це були і підтримка, і успіх одночас­но.

Про третю книжку розповідати поки що не можна, бо вона наразі перебуває на літературному кон­курсі.
Четверту книжку «Валіза на коліщатках» надрукувало видав­ництво «Кондор». Там також по­радили розділити рукопис на дві частини. Так з'явились «Тонкощі вибору» і «Наслідки вибору». Об­кладинки до книжок малювала донька письменниці, яка свого часу закінчила художню школу у Сімферополі.

Коли почалась повномасштабна війна, Світлана Пшенічна саме закінчувала свою п'яту книгу. Піс­ля 24 лютого писати, зізнається, взагалі нічого не могла. Коли все ж дописала, розіслала по видав­ництвах. Чекає відповіді. І закін­чує шосту.
«Хочу, щоб мене читали, щоб купували книжки, - зізнається письменниця. - І щоб не крити­кували, не говорили нічого пога­ного. Хоча розумію, що так не буває».

Андрій Бейник, “Прилуччина та Прилучаночка”

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.