Прилучанка Тетяна Шеремок створила в своїй садибі оазис зеленого туризму

Прилучанка Тетяна Шеремок - гарний досвідчений педагог, голова громадської організації «Бджолярі Прилуччини», господиня етнопасіки «ДиВоМЕД». Бджола­ми вона займається вже 13 років. Невтомна працівниця з творчою і романтичною ду­шею, Тетяна пішла далі звичайної пасіки і турботи про цих Божих комах - вона створила в своїй садибі оазис зеленого туризму.



Її пасіка «ДиВоМЕД» стала етнографічно-культур­ним, туристичним та екологічним центром. На екскурсії до неї приїздять дорослі і діти, прилучани та кияни, художники і журналісти, книголюби, люди з обмежени­ми можливостями - великими групами і маленькими компаніями...
Будь-хто може зателефонувати господині і замови­ти тур вихідного дня з дегустацією меду, лікувальним сеансом апітерапії. Під час екскурсії можна послухати про властивості глини і щось зліпити з неї, дізнатися все про мед та життя бджолиної родини, взяти участь у фотосесії, одягнувшись в домоткану сорочку, яку носи­ли наші бабусі, прийняти лікувальний сеанс в айпі-хатинці...

Садиба розташована в живописному яру, в якому кожно­му дереву і рослині знайшлося достойне місце. Вас радо зустрічають шляхетні клени, старожил садиби - величезний кизил з червоними ягодами, берест, ясени з візерунчатими стволами, оздобленими, наче мережкою. Біля кожного де­рева хочеться постояти, обійняти його, набратися спокою, доброти.
Насправді, цей її дивовижний яр - місце життєдайної сили і енергії. Він зачаровує своєю зеленню, лагідною тишею та медовими пахощами цілющих лікарських рослин. Серед цього різнотрав’я є материнка, ехінацея і мальва, деревій та цикорій, барвінок, лаванда, меліса й м’ята, чорнобривці та топінамбур...

Пані Тетяна працює в тісному тандемі з Сухополов’янською ОТГ та лицієм № 5 імені В. А. Затолокіна (до речі, саме ліцеїсти розмалювали в селі зупинку в стилі бджіль­ництва).

З початку літа на гостинах у неї побували діти села Смош з батьками та бабусями від 14 до 70 років - 30 чоловік. Ра­зом з секретарем Сухополов’янської ОТГ Ольгою Євтушенко, яка частенько буває тут, вони ліпили з глини, робили свічки, дегустували трав’яний чай з медом. Ознайомилися з життям цього дивовижного місця також учні міських шкіл №№ 1,3, 6, 7 та декілька дорослих груп - прихильників зе­леного туризму.

Особливо задоволеними завжди залишаються саме діти, для яких пасіка «ДиВоМЕД» стає справжнім відкриттям чу­дес, що були до цього заховані для них. Вони з насолодою смакують водою з колодязя (а вона тут дивовижно смачна), створюють свої шедеври з глини, слухають розповіді про життя цих маленьких примхливих істот і навіть виявляють бажання жити тут, у бджолиному царстві, поряд із цими та­ємничими працелюбними істотами.

Наприкінці липня особливими гостями етнопасіки стали сторожили села Смош, знані майстрині-вишивальниці Га­лина Семенівна Нагорна і Олександра Архипівна Кашуба. Рушники, вишиті їх руками хрестиком, гладдю (та ще з ме­режками!), прикрашають експозицію декоративної виставки пасіки. А також - Ольга Костирко, Галина Шадрина, полтав­чанки Тамара Хлистун та Наталя Лещенко.

Тут, на маціївській землі, жили їх прадіди, батьки, дехто з них народився на ній, провів свої дитинство і юність.
Екскурсія почалася з огляду виставки кращих зразків української кераміки. Пані Тетяна зібрала вироби майстрів з Олешні та Мени Чернігівської області, з Опішні та Косово. Гостям було цікаво дізнатися, що село Опішня (Полтавська область) та містечко Косово (Івано-Франківська) - самобут­ні осередки традиційного українського гончарства. Для ви­робів майстри беруть місцеві глини. В Опішні виготовляють із глини сірого кольору, яка вже після випалювання стає світло-жовтою. У передмістях Косова використовують чер­вону глину - «червінку» та «побілу», що йде на оздоблення виробів...

Потім гості із захопленням переглянули виставку картин, старовинного українського одягу, розкішних рушників. А ще - взяли участь в майстер-класі по виготовленню воскових свічок, дізналися про лікувальні властивості всіх продуктів бджільництва, отримали в подарунок фотобуклети про істо­рію та знаних людей Маціївки.

Пані Тетяна, яка не має родинних зв’язків з селом, а пов’язана з ним лише своєю пасікою, зізналася, що встигла полюбити «Маціївські Карпати», алею вікових ялин, цілюще життєдайне повітря цих місць.

Її бджолам припав цей куточок Землі до душі, й вона сама почувається тут спокійною, одухотвореною, із задоволен­ням займається справами, які обрало її серце.

До речі, етнографічний музей при пасіці створений ча­стково за власний кошт Тетяни, частково - на благодійних засадах.

Люди, що побували тут або почули про «ДиВоМЕД», поспішають віддячити їй за жертовну працю, подарувати, залишити щось особливе, родинне на згадку про своїх пра­щурів. Олександра Архипівна передала багато домотканих вишитих рушників, а її подружка -Галина Семенівна, крім рушників, нещодавно презентувала цьому невеличкому музею корито, рубель, велику макітру і глечик, якому 100 років.

Господар Валківської етносадиби «Зайці» Сергій Заєць - старовинну автентичну праску. Декілька цікавих експона­тів та килим подарувала родина з Прилук Ніни та Івана Дідусенків, які після знайомства з господинею перетворилися на її друзів та помічників.

Сухополов’янська ОТГ презентувала криницю, стилізо­вану під старовину. Представики ОТГ кожну весну беруть участь в суботниках, допомагають облаштувати, облагоро­дити після зими таку велику територію етнопасіки.

В найближчий час планується приїзд всіх бібліотекарів ОТГ, і під час зустрічі з ними буде виготовлена та продегустована одна старовинна українська страва (поки що назва страви тримається в секреті). А пані Тетяна сподіва­ється, що до зустрічі експозиція поповниться ще й скринею та прядкою - архетипами української народної культури.

Цікавих експонатів зібрано багато, але ж зберігати їх май­же немає де. Приміщення тісні, потребують ремонту, а це потребує великих коштів. Це проблема, яка хвилює і триво­жить пані Тетяну і яку вона вирішити самостійно не може.

Після оглядин, господиня, як завжди, запросила гостей до столу. Цього разу вона приготувала для них «холод­ний борщ по-маціївськи» (минулого разу, коли я гостювала на пасіці, гостей частували смачним зеленим борщем з ягодами). А ще був духмяний трав’яний чай, мед та варення з бузини.

А розмовам не було кінця! Ті, хто старіші, згадували воєн­ні і післявоєнні роки (під час Другої світової на війні загину­ло 100 односельців), голодомор. Як вони, діти, у 1947 році бігали до колгоспних кагатів, щоб видовбати з них мерзлу, напівгнилу картоплю.

Як їх мами одним мініатюрним шматочком сала годували родину 3-4 дні - його вистачало і щоб картоплю посмажити, і щоб засмажку для борщу зробити.


Як на дерев’яній ложці кожного члена родини була видов­бана чи квітка, чи звірятко, щоб кожен знав свою. Як ложки спочатку відпарювали в укропі від зварених качанів кукуру­дзи, а вже потім мили. Як по-особливому їх бабусі вміли засолити «гурки».

Про те, що в «кожному» живому дворі села завжди повно квітів, і кожне деревце тут тобі рідне й дороге.

На жаль, нині в Маціївці мешкає десь 42 чоловіки. Та ще пасічники та дачники з’їзджаються сюди на літо. Багато хто виїхав, пішов «у велике життя» одразу після школи, є й такі, що недавно переїхали в сусідні, більші села.
Але ж тут минули їх дитинство, юність. Вони пишаються тим, що їх виростила маціївська земля, вони й досі її лю­блять, хоч дехто давно змінив адреси.

Генетична пам’ять покликала їх сьогодні сюди. І наша за­гальна біда, ім’я якій - війна. В цей складний час головне - знайти своїх і тримати один одного за руки.

Саме напередодні цієї зустрічі ніч для прилучан і меш­канців приміських сіл була особливо важкою (деталі не по­трібні, бо кожен розуміє, про що мова).

Але ми - є, ми - будемо, ми тримаємо один одного за руки. І Земля крутиться не під страшні звуки ракет і дронів, що летять і несуть смерть, а під музику бджіл...

Лілія Черненко, “Трудова слава”

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.