Мешканка Чернігова: На сьомий чи восьмий день зателефонував знайомий, сказав: «Олю, бери ручку, пиши на дітях ім'я та прізвище»

Ольга Шедько розповіла, як її родина пережила перші тижні війни і як змінила ставлення до білорусів за ці півтора роки – від ненависті до повного розуміння ситуації.

Наша співрозмовниця – багатодітна мама з Чернігова. Ольга зізнається: після 2014 року розуміла, що російське повномасштабне вторгнення в Україну – справа часу. Проте 23 лютого 2022 року вона відмовилася збирати «тривожну валізу» на вимогу подруги і не вірила, що вже завтра прокинеться від вибухів.



Ольга зі своєю молодшою ​​дочкою

Наступні три тижні були справжнім пеклом для родини Шедько. З трьома дітьми, молодшою ​​з яких на той момент було всього шість місяців, подружжя було змушене евакуюватися, жити і переміщатися під обстрілами, дивитися, як горить рідна земля і молитися, щоб залишитися живим. Від спогадів тих тижнів у Ольги одразу накочуються сльози.

— Я добре пам'ятаю той день (24 лютого — С.). О четвертій ранку прокинулася від того, що почула вибух. Думаю, може, здається? Кажу чоловікові: "Я чую вибухи". Він відповів, що це вітер. Але коли я пішла робити дочці суміш, почула другий вибух. Чоловік поліз в інтернет — там тиша, — згадує Ольга про те, як її родина пережила перший день повномасштабного російського вторгнення в Україну.

Я побачила, що моя сестра, яка мешкає біля аеропорту в Борисполі, у мережі. Зателефонувала їй, вона сказала, що їх бомбять. Так я зрозуміла, що почалася війна. Потім зателефонував брат, він живе в Польщі, і сказав: "У вас війна, повномасштабне вторгнення".

Сім'я одразу вирішила запастись бензином. Чоловікові Ольги вдалося набрати повний бак до їхньої машини та ще додатково до каністри. Ольга згадує, що поїхати одразу на заправку було гарною ідеєю. За якийсь час там була вже велика черга, ввели обмеження у вигляді 20 літрів бензину на людину.

— Чоловік повернувся, я почала збирати речі. Що брати, я не знала. Виїжджати з України ми не планували, не думали, що буде затяжна війна. Вирішили поїхати в приватний сектор, подалі від центру Чернігова, але виявилося, що безпечніше було б сидіти в центрі, оскільки там був бомбосховищ і не був такий жах, як там, куди ми поїхали.

Потрібно було закупитись продуктами, але їх уже практично не було – люди повигрібали все. Почалася паніка. Ми взяли те, що залишилося – хліб, крупи. Біля аптеки люди стояли спокійні, там я купила суміш та памперси.

Були ті, хто ще не розумів, що почалася війна. Я побачила, як подруга відправляє дочку до школи. Дзвоню їй і говорю: «Ксюша, війна почалася». А вона: "Як, війна?".

Її всю затрясло. І мене також. Старший син був більш-менш спокійний, а середня дочка почала істерику, не могла її заспокоїти. Незабаром я не змогла ні їсти, ні пити — у горлі стояла грудка, бо вибухи стали постійними, заїхали танки…

Коли родина приїхала до приватного сектору разом із друзями, почалися обстріли.

— Постійно літали літаки, не затихаючи на годину. Літак летів дуже низько: спочатку робив коло, озирався, а з другого кола кидав бомби. Ми захотіли поїхати назад до центру Чернігова, але це було ризиковано.

Ми не мали підвалу, але був цокольний поверх. На другий день у нас вилетіли вікна. Щодня були обстріли, згорів сусідній дачний будинок. Потім нас обстріляли касетними ракетами — убило сусіда та сусідку, розкуркувало чиїсь машини. То був жах: було мінус двадцять, але вся земля горіла.



Діти Ольги ховаються від бомб та обстрілів. Усі фото з особистого архіву героїні

Ми не спали майже весь час. На сьомий чи восьмий день зателефонував знайомий, сказав: «Олю, бери ручку, пиши на дітях ім'я та прізвище». Я спитала: «Це все?». Він відповів: "Так, це все". (Плаче).

Діти кричали, хапали мене: «Мамо, врятуй, ми не хочемо вмирати». А я розумію, що нічого зробити не можу. Ми всі чекали смерті. Куди не подзвоню, щоб спитати, як виїхати, усі відповідали: ніяк. Кордон з Білоруссю закритий, інакше – все в окупації.



Так мешканці Чернігова заряджали свої телефони

Коли була вода та світло, нам вдавалося митися. Потім не було ні світла, ні води, закінчувалася їжа. Воду брали з річки біля яру поряд або в бочці, але тільки якщо вона була не замерзла. Коли ситуація погіршилася, варили їжу на твердопаливному казані: у нас була маленька каструлька, ділили їжу на маленькі порції і засовували каструльку в котел, щоби годувати хоча б дітей.

Сама я близько тижня не їла: просто не хотілося. Та й думала, що все одно помру, смисл із цієї їжі, нехай їдять діти.

Ми сиділи до останнього, до найсильнішого обстрілу. Уламки були в будинку, ми намагалися закрити дітей собою. Я молилася, щоб не повідривало руки, ноги, бо на допомогу ніхто не приїжджав. Наша сусідка, яка вийшла вранці погодувати курей, загинула від касетного обстрілу — на городі разом із курочками. Ми допомогли замотати її в ковдру, спустити, а потім її родичі ховали її біля будинку.

Якоїсь миті, згадує жінка, було затишшя — буквально на годину. У цей момент ніби внутрішній голос сказав Ользі, що шлях відкритий. І вони разом із друзями вирішили їхати з цього будинку.

— До центру Чернігова нас не пустили, бо був постійний авіаналіт. Діти сказали: «Виїжджайте за місто, але це 50 на 50, доїдете чи ні». Коли ми виїжджали, діти вже добу нічого не їли та не пили. Молодша донька просто спала, мабуть, від безсилля.



На машине семьи была табличка с надписью «Діти»

Вдалося виїхати, але потім нас зупинили на трасі і сказали шукати нічліг, бо наближався час комендантської години, під час якої їхати не можна. Я зателефонувала батькові, у нього в селі поряд була знайома, вони домовилися, що вона нам допоможе.

Поки чекали татову знайому, довкола горіли будинки. Вона з чоловіком під'їхала до нас машиною, їхній будинок був крайнім — у селі нікого не було, бо всі виїхали. Вони показали нам льох, де ми можемо переночувати, поставили свічки. У цей момент я побачила літак, що кидав бомби на сусіднє село. То був жах. Потім ця жінка дзвонить і каже: Зайшли росіяни, ми в окупації, ви вже не виїдете.

Цієї ночі ми не спали. Нам радили не їхати, бо розстріляють. Але сенсу залишатися не було — це теж був ризик, тож ми вирішили їхати далі.

Слава Богу, змогли виїхати, тому що вже за годину жінка, яка прихистила нас, написала смс, що вдома цього більше немає. Цього ж дня це село взяли повністю. Знайомі батько з чоловіком залишилися в селі, але їх не чіпали.

Там були буряти. За їхніми розповідями все залежало від командира. У цьому селі був адекватний командир, у Ягідному — ні, там катували та вбивали людей, там загинули мої знайомі.

— Ви мали можливість знати про обстановку в інших регіонах України? Чи все гаразд із близькими.

— Поки був телевізор та світло, ми могли щось дивитися. Переписувалися із родичами та друзями повідомленнями «я живий». Коли світла і зв'язку не стало, ніхто не знав, хто живий, а хто ні, бо обстріл був постійний.

Був взагалі один момент: я не знаю, чим вони вдарили, бо всі нафтобази вже підірвали, але ми подумали, що це ядерна бомба.

— Ви не військова, але апелюєте назви ракет: касетні, балістичні…

— Звичайно, спочатку ми не знали всіх цих назв. Я виходила на веранду, вона була на пагорбі. Бачила, як на нас летіли літаки з боку Білорусі. У Чернігові особливо техніки не було — наші хлопці захищали і не пропускали російських військових майже голими руками.

Пам'ятаю, як уперше почула балістику — це неймовірний свист, вибух. Спочатку, звичайно, ніхто не знав, що це — це потім ми навчилися розрізняти, а коли поїхали, читали, вивчали.

— Що ви відчували, коли бачили, що ракети летіли із білоруської території?

— Я говорю, як є. Спочатку була ненависть, така сама, як до росіян. Тоді я думала: ну як? Дуже важко було зрозуміти, що Лукашенко дозволив обстрілювати Україну. Це дуже страшно.

До повномасштабного вторгнення ми добре ставилися до білорусів: вони приїжджали до Чернігова на ринки, у нас продавалися дуже смачні білоруські продукти. Ми добре ладнали, не як із росіянами після 2014 року.

Але у перші дні війни була ненависть.

Про 2020 рік у Білорусі ми не знали. Це потім ми зрозуміли, що у Чернігові багато білорусів, вони пережили те саме, що й ми. І тут, у Варшаві, я спілкуюсь із білорусами, знаю, що вони пережили, від яких репресій поїхали.

Коли родині вдалося виїхати із окупованого села, знайомі порадили їм їхати до Рівного. Дорога туди зайняла понад добу.

— За нами їхали машини, була велика черга. Дорогою мені зателефонував знайомий військовий і сказав не повертати на Житомирську трасу, бо там розстрілюють машини. Довелося їхати в об'їзд.

Було дуже страшно. Психіка була підірвана. Поля, якими ми їхали, «переглядалися» росіянами, вони обстрілювали колони машин. Дехто, хто їхав за нами, загинув. Це була справа випадку – пощастить чи ні.

Коли ми виїжджали, був авіаналіт. У старшої дитини розпочалася істерика. Діти бачили трупи. Я молилася, щоб діти залишилися живими.

У Рівному родину Ольги зустріли волонтери. Їх поселили у будівлі лікарні.

— Нас погодували, дали памперси, зубні щітки, суміш. Ми помилися. Мої батьки тим часом були у Чернігові — вони сказали, що там будуть до кінця. Але знайомі військові порадили вмовити батьків виїхати, була інформація, що потім це буде важче, оскільки росіяни збираються підірвати міст у Чернігові.

Нам удалося умовити батьків, і вони змогли виїхати.

У Рівному ми пробули дві доби. Потім мій брат, який мешкає у Польщі, сказав, що тут допомагають українцям і запропонував виїхати. Ми домовилися із чоловіком: якщо його не випустять, усією сім'єю залишимось у Західній Україні. Якщо ми разом, то до кінця. Його випустили, бо у нас троє дітей та одна дитина з інвалідністю.

Я пам'ятаю, як дивилася на маму і думала, що бачу її востаннє. (Плаче). Грошей у нас із собою не було — у день від'їзду чоловік мав отримати зарплату, але люди, котрі виплачували гроші, вже поїхали. Батько дістав дві тисячі гривень зі своєї пенсії і дав нам, сказав: «Їдьте».

Коли ми приїхали до Польщі, перші дні спали одягнені — здавалося, що війна почнеться і тут. Ми жили біля аеропорту, і коли злітали літаки, починалася істерика — ніби тебе це переслідує.

Спершу нас зустрів мій брат, а потім забрала родина поляків: вони знімають офісний центр для роботи, де обладнали поверх для допомоги українцям. Там був душ, кухня, туалет, два дивани. Вони принесли нам пральну машину, плиту, холодильник.

Я була шокована добродушністю людей, бо я взагалі не знала, як ми будемо. Принесли нам їжу, речі, дали грошей. Допомагали друзі. Чоловік завдяки братові на третій день уже вийшов на роботу. Поляки навіть здивувалися: так швидко? Але розслаблятись не було часу.

Сьогодні Ольга із чоловіком та дітьми живуть у Варшаві. Чоловік працює, двоє старших дітей пішли до школи, а сама жінка доглядає молодшу доньку, яку зараз два роки — у Польщі у дівчинки виявили проблеми зі здоров'ям, наразі сім'я оформлює їй інвалідність.

Ольга не може назвати своє життя спокійним, незважаючи на те, що перебуває у безпеці:

— Відлуння пережитих перших тижнів війни й досі… Все це далося взнаки за здоров'я. У середньої дочки впав зір, почався псоріаз. У сина почастішали випадки епілепсії. Коли починається гроза або запускають салют, у мене та у дітей може початися істерика.

День і ніч читаєш новини, бо то твоя земля. У мене воює зять, племінник чоловіка. Щодня приходять новини: помер друг, сусід… Один наш друг рік був у полоні.

19 серпня був приліт до Чернігова, що дуже сильно сколихнуло. Ця жива рана, і ми дві доби не могли прийти до тями. Неможливо абстрагуватися від ситуації — все одно відчуття життя там. Виходить, що мешкаєш у Польщі, але духом — в Україні.

Чекаєш моменту, коли зможеш почати жити. Але життя розпочнеться, коли війна завершиться. За ці півтора року мені рідко снилося щось добре. Здебільшого, як приховую дітей, як летять ракети.

— Ваша квартира у Чернігові вціліла?

- Так. Частина сусіднього будинку згоріла, та його вже відбудували. Мій батько повернувся до Чернігова, іноді заходить до нашої квартири. Торік у грудні я й сама їздила додому: треба було відвезти документи. Тоді у місті було відносно спокійно, лише іноді були сирени. Але після того, що я пережила, на сирени було вже однаково.

Коли я ступила на перон чернігівського вокзалу, у мене полилися сльози. Коли зайшла до квартири, перед очима стала картина початку війни: як я збиралася, як ми поїхали до приватного сектору. Потім, коли прийшла до тями, були такі теплі відчуття: ти вдома, у своєму ліжку. І зараз хочеться повернутися – будинок є будинок.

— Кого ви втратили за півтора року?

— Із сином до реабілітаційного центру ходив хлопчик, я спілкуюся з його мамою. Вони збиралися виїжджати з Чернігова, чоловік забивав вікна, а дружина з сином чекали внизу, в під'їзді. У цей момент був приліт, і він припав на них — хлопчика забрали в реанімацію, де він помер за два тижні, а у мами проблеми з ногою.

Ми втратили багато друзів та знайомих. Хтось був у окупації, хтось пішов воювати.

Друзі, які були в окупації у селі під Черніговом та змогли вижити, розповідали потім свою історію. Вони мають п'ятеро дітей, вони ховалися у родичів. Загалом там було близько 19 дітей. Одного дня вони вийшли з льоху, а в них у дворі стоїть танк дулом у вікно. Одного чоловіка поранили, інший устиг ухилитися. Він узяв банку молока, щоб виходити не з порожніми руками, і сказав російським військовим: «Хлопці, що ви робите? У нас повне подвір'я дітей».

Військові перегнали цей танк до інших сусідів, але до них все одно постійно приходили, іноді навіть давали їжу. Тобто, все залежало від командира.

Когось із дітьми відпустили, і їм удалося виїхати до Західної України через Білорусь. Але загалом їм було дуже страшно, бо російські військові постійно приходили. Друзі говорили: «Ви розумієте, що ви робите?». Вони відповідали: "Ми не хочемо вмирати і не хочемо вбивати". Тобто, все залежало від командира.

— Війна триває вже понад півтора роки. Як зараз чернігівці?

— Вони дуже згуртовані. Волонтери та волонтерські організації продовжують працювати: годують людей, постійно йде збір на ЗСУ. Навіть я з трьома дітьми постійно доночу. Це мій внесок — я не там, чоловік не захищає, бо двоє дітей із особливостями, але ми постійно донатимемо.

Чернігів дуже згуртований. Звичайно, нашим військовим дуже важко, багато хто гине. Але ніхто не здається.

Моя старша дитина каже: я ненавиджу росіян та Лукашенка. Я не хотіла їм усе розповідати, нагнітати. Але діти самі питають, чому на нас напали, читають усі в інтернеті.

Це дуже страшно, бо якщо дорослий ще може впоратися з собою, то діти — ні. Це ненависть до покоління. Діти, які були під обстрілами, які втратили ноги та руки, — це не хтось їх цього позбавив, а Росія. Це не забудеться. І це дуже страшно.

— Ви плануєте повертатись додому, коли війна закінчиться?

— Ми хотіли б повернутися в Україну, і дітям дуже хочеться. У них там свої друзі — вони сумують за життям, яке було вдома. Ми розуміємо, що в Україні після війни буде дуже важко, але будинок має будинок.

Я вважаю, що результат війни може бути лише один: росіяни йдуть з усіх наших територій, віддають усе окуповане та підписується договір про те, що вони нас більше не зачеплять.

Не може бути так, що вони залишать те, що взяли. За що наші хлопці гинуть? Ми маємо свої території повернути. І Крим також. Яке може бути життя з Росією? Якщо вони нас захоплять, потім підуть далі, і це може бути будь-яка країна. Тому треба вибити їх раз і назавжди.

— Ви сказали, що в перші дні війни зазнавали ненависті до білорусів, але зараз ваше ставлення змінилося. Чому?

— У Варшаві я почала знайомитись з білорусами, вони розповідали про репресії. І в мене дуже змінилося ставлення. Люди тікають від режиму, вони не підтримують Лукашенка та війну. Їм також доводиться починати життя з нуля.

Багатьом я розповідаю свою історію і білоруси переживають це до сліз, до глибини. Я зрозуміла, що беларуси за нас. Маршами на підтримку України ходять білоруси, а ми ходимо на ваші марші. Я розумію, що це рідні люди. Є білоруси, котрі воюють за Україну.

До війни я ніяк не належала до Лукашенка. У мене був президент. Але, гадаю, 2020 року в Україні могли б і більше розповідати українцям про те, що відбувалося в Білорусі, бо ми є сусідами.

Джерело: gazetaby.com

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.