Андрій Панчошний воював в АТО, і знову без вагань пішов захищати Батьківщину

Андрій Панчошний захищав Україну з 2014 року, відслужив­ши рік у зоні АТО. Під час повномасштабного вторгнення знову пішов звільняти нашу Україну від окупанта. Стриму­вав ворожу навалу на кордоні з білоруссю, росією. Був у самому пеклі, зокрема і в Бахмуті. Під час бойового завдання загинув 16 липня на Запорізько­му напрямку: чоловік підірвався на ворожій міні. Про це розповіла сестра загиблого Юлія Бутко.

Нещодавно Ічнянщина оплакувала ще одного ге­роя - Андрія Панчошного із Гмирянки. Захисника поховали на місцевому кладовищі - там недале­ко могила його 93-річного діда-фронтовика Андрія Матвійовича Панчошного, який пішов у засвіти чо­тири роки тому. Справжні патріоти: і дід, і онук. Адже двом Андріям довелося боронити рідну землю від ненависного ворога, проте у різні часи: стар­шому - від гітлерівського фашизму, молодшому - від путінської агресії. І ця боротьба переплелася у їхній долі.



- Наш дід Андрій прой­шов Другу світову війну. Він завжди підтриму­вав брата і був для нього прикладом, - розповідає Юлія Бутко.

Рідні Андрія Панчошного у пригніченому стані, не вірять, що його вже немає поряд. Не можуть прийня­ти той факт, що він загинув. Старша на чотири роки сестра Юлія теж постійно плаче, бо для неї Андрій був хорошим братом.

«Наш маленький Дусик»

Андрій народився 12 травня 1983 року у Гмирянці, де й деякий час мешкав. Колгоспники- батьки - Анатолій Андрій­ович та Надія Михайлів­на прищеплювали сину і старшій доньці любов до рідної землі. Тому Андрій не цурався фізичної пра­ці, був із тих, хто завжди подасть руку допомоги. Словом, ріс трудолюби­вим, хорошим і просто надійним хлопцем. А ро­бота ніколи не була для нього тягарем.

- На літніх канікулах не байдикував, і років із 10­12 уже підробляв у місце­вому колгоспі - пас корів, доглядав за поросятами. Тому отримував похваль­ні грамоти, - згадує ди­тячі роки нашого захис- н и ка сестра Юлія . - Був самостійним. Навіть умів смажити млинці. Сам приготує, а потім усіх при­гостить.

У батька Анатолія Андрій­овича була машина, їздив на тракторі, тому його син ще з малечку проявляв інтерес до техніки. А коли трохи підріс і почав доста­вати до педалей, батько навчив його їздити за кер­мом. Мабуть, це і вплину­ло на визначення професії - молодший Панчошний став водієм. Дуже любив їздити і при чому, на всьо­му - що їздить. Тож відслуживши в армії, деякий час працював у місцево­му сільгосппідприємстві водієм. Пізніше заробив грошей і придбав власну
автівку, яка стала для ньо­го наче живою істотою: розмовляв з нею та беріг аби служила справно та не підводила.

А ще Андрій Панчошний був затятим рибалкою. Обожнював собак і котів. Як побачить, що біжить пес - обов’язково обіз­веться або погладить.

- Ми його дуже любили. Він у нас був маленьким Андрушою. Щирий, весе­лий, ні з ким не конфлікту­вав, при цьому міг постоя­ти за себе, свою родину та країну. Ми його Дусиком називали - скорочено від імені, - згадує Юлія Ана­толіївна. - За кожногохви- лювався, підтримував. Він дуже любив свою Марину - це його друга дружи­на, а також своїх дітей від першого шлюбу - Каріну та Анатолія. До речі, у на­шій родині два Анатолія - батько та племінник. І два Андрії - брат та дідусь.

На війну поїхав на своїй «ласточці»

Юлія Бутко також зга­дує, як Андрій, відчуваючи борг перед Батьківщи­ною, вперше взяв до рук зброю у 2014 році і поїхав воювати на декілька міся­ців у зону АТО. Бо уболівав за долю України, вірив у неї, знаючи хто її справж­ній ворог.

Через рік повернувся додому, будував плани на подальше життя. А трохи пізніше зустрів свою Ма­ринку, як він її називав, - і разом прожили п’ять ща­сливих років. Обоє меш­кали і працювали у Києві. Хотіли купити квартиру, хоча б маленьку, проте щоб була власною. Повномасштабна війна зму­сила чоловіка без вагань йти звільняти від окупантів рідну землю. Проте ніхто з рідних навіть не міг уявити, що ця війна забере їхню найріднішу людину.

Звісно, мати й батько на­магалися вмовити сина, щоб нікуди не йшов - за­лишався зі своєю сім’єю, бо кожній родині хочеть­ся вберегти життя своїх близьких. Дуже важко було його відпускати. Проте з іншого боку, ро­зуміли, якби не стійкість таких хлопців як Андрій, то України б вже не було.

І сам Андрій був непохит­ний у бажанні боронити Україну. «Хто, як не я», - казав захисник та відчував відповідальність за своїх близьких та країну. І по­ставив перед фактом, що піде, тож переконати його було неможливо.

Родина дуже хвилюва­лася за Андрія. Страшно було чекати його з АТО вперше, а вдруге - ще тяжче. На бойові позиції поїхав він власною автівкою - розумів, що там його «ласточка» стане в нагоді, бо завжди його ви­ручала. І він без машини - нікуди.
- Колись телефоную Андрію, запитую: «Як там твоя «ласточка?» А він каже: «На місці. Щоправ­да, трохи побита», - розповідає сестра.

«Не віримо, що Андрія немає з нами»

Юлія Анатоліївна гово­рить, що війна дуже змі­нила їхнього Андрія. Він став «уже не той», мовчаз­ним, змужнілим і водночас змученим. Як уточнює сестра, брат був сержан­том, виконував бойові завдання на Донеччині та Луганщині, у Запорізькій області. Про те, як воювалося, Андрій майже нічого не розказував, хоча інколи зізнався, що багато його
побратимів загинуло. Проте усі хлопці, що зали­шилися живі, трималися під постійними ворожими обстрілами. Якщо сказати, що було важко - це значить нічого не сказати.

- У грудні минулого року, коли їх вивели з Бахмута, Андрій приїхав додому. Тоді обмовився, що було багато втрат: із їхньої бри­гади залишилося п’ять хлопців. Їх усіх на декілька днів відпустили, - розпо­відає Юлія Анатоліївна.

Вдруге, і востаннє, Анд­рій потрапив додому, коли після проведення військо­вих навчань вирушав на активні бойові дії на За­порізький напрямок. Одну добу наш захисник побув із рідними.

- Як поїхав... І оце його привезли... Підірвався на міні поблизу Новояковлівки, - плаче сестра.

Напередодні трагедії в Андрія був поганий зв’язок, тож поговорити їм не вда­лося, лише переписували­ся. Повідомив, що днями на позиціях загинув това­риш, із яким він вижив пі­сля пекельного Бахмута. Тому Андрій дуже боляче переживав його втрату. Переймався, що тіло по­братима не можуть наразі забрати із поля бою. А ще сказав, що дуже скучив за рідними, «усіх цілую та обіймаю». Наступного дня, у неділю, 16 липня, сталося непоправне...

Юлії тяжко навіть зараз говорити про брата в ми­нулому часі, адже в серці він живий:
- Ми не віримо, що Анд­рія немає з нами. Не віри­мо!

Світлана Череп, “Нові горизонти”

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.