Вадим Харченко загинув під Бахмутом через хитрість російських снайперів

36-річний доброволець Вадим Харченко з Тарасівки поліг смертю хоробрих поблизу села Кліщіївка під Бахмутом 13 липня. Навіки — Герой. На війні - з перших днів.



І було у матері три сини... У Надії Миколаївни Харченко з Тарасівки - троє синів-соколиків. Мамина надія, радість і... мамине горе. Володимир, Віта­лій і найменший Вадим. Віталій більш спокійніший, а Володимир і Вадим із дитинства — відчайдухи.

І коли агресор ступив на україн­ську землю, вони втрьох пішли на війну - батьківщину захищати. Володя тут, у Коропі, живе, то вже першого дня був у військкоматі. Захищав Чернігів, потім переки­нули у Ніжин, зараз охороняє пів­нічні кордони України. А Віталій і Вадим жили у Києві, працювали на всіляких ремонтах, бо руки золоті. Коли ворог широким фрон­том посунув в Україну, також першого ж дня пішли у тероборону, стали на захист столиці на Ірпінському напрямку. Страшне там тоді коїлося, ворог всілякими способами намагався прорватися до Києва, отож тероборонівці ловили диверсійно-розвідувальні групи, патрулювали, стояли на блокпостах. Та хіба вони все розкажуть мамі. Завдяки отаким, як брати Харченки, і встояв Київ, побігли рашисти на свою рассєю, відступили, залишивши після себе руїни, братські могили, роз­стріляних мирних жителів... Кати, та і все. Гірше звірів.

- Віталій ще півроку там «по­бігав», хотів контракт із ЗСУ під­писувати, щоб і далі воювати. Я кричу: «Синочки, що ж ви робите? Два вже підписали контракт, а тепер і третій. А що буде з нами, не дай Бог щось трапиться? Це ж війна». Послухав. А Вадим, най­меншенький мій хлопчик, завжди вислухає, а зробить по-своєму. Сказав: «Я в погріб, як дехто, є у нас і такі, які досі ховаються від мобілізації, не полізу. Хто ж, як не ми. Якщо ми не будемо тримати фронт, то знаєш, мамочко, куди він може дійти? Я не хочу, щоб до нашої домівки дійшов», - розпові­дає мама Вадима Харченка, який загинув 13 липня під Кліщіївкою.

«... я в носках і шапці»

Кліщіївка під Бахмутом. Гаряча точка на карті України. Ва­дим міг би там і не бути. Але по-іншому він міг. У травні повернув­ся з Харкова, де набував знань і вмінь у розвідувально-диверсій­ному підрозділі «Кракен». Його залишали в Києві, аби навчав бійців, але він пішов у самісіньке пекло, туди, де земля горить, де смерть - куди не глянь, де ворог топче своїми брудними чобітьми нашу вкраїнську землю.

- Він мені нічого не розповідав, жалів. Знала, що на Бахмутському напрямку, і все. Казав: «У мене все добре, мамочко. Я в носках і шапці». Я ж усе хвилювалася, чи сухі у нього ноги, чи не голо­дний, чи вдягнений, - каже Надія Миколаївна.

- Якось спитала у нього: «Що ти їв?», - підключається до розмови Вадимова наречена Юлія. - Каже: «Салат». Питаю: «З подорожника?». Каже: «Типу того». Хоча знаю, що їм давали сухпайки. Але ж вони постійно були на нулі. Казав, що далі, ніж вони, вже ніхто не ходить. Він же розвідник. На зв'язок не виходив по три-чотири дні, бо були на за­вданні, то можна уявити, що вони там пили і їли. Розповідав про війну зовсім мало. Після виконан­ня бойового завдання давали їм два дні для того, щоб помилися, випрали одяг, відпочили. Але було одного разу, що вони тільки прийшли, ми саме розмовляли телефоном, а їх знову відправили на завдання. Півдня відпочинку. Перевдягнулися у брудний одяг, та і пішли на нуль. Бо нема кому, великі втрати на фронті.

- Мені казав : «Мамочко, такі всі хлопчики, ні з ким іти у бій. Молоді, зелені, не навчені. Я не за себе, за них більше думаю», - розповідає мама Героя. - А скільки тільки він хлопців з-під обстрілів повитягував: і дохсотих, і трьохсотих. Казав мені: «У них же у всіх мамки, ждуть їх. Як же їх кинути там. І спина колом, а треба йти».

- І мені говорив, що спина сильно болить, бо одного разу тридцять чоловік полягло, треба всіх було повитягувати. Хоча Вадим був дуже витривалим. Але казав, що дуже втомився, що до­дому сильно хоче, що нервів не вистачає, - додає Юля.
Уже опісля похорону отри­мали рідні телефон Вадима. Побратими вислали. А в ньому - відео. Він робив відео-селфі для мами та нареченої. Але їх ніколи не відсилав.

- На одному з них: він сидить у посадці. Очі такі втомлені і жит­тю не радий. Каже: «Оце відбив балку, тепер сиджу, охороняю.

І треба воно мені?». Чути, як бахкає. Вадим прислухається, та і каже: «Ні, не попаде». Побачи­ли його, як живого, - не стримує сліз Юлія.

Останнє бойове завдання

13 липня отримали бійці завдання знищити позицію рашистів. А між ними - мінне поле. Вадим, як завжди, попереду. Він такий по життю був - завжди у перших рядах. Першим і поліг. Не на міні підірвався, снайпер вцілив прямо у голову, бо вважав, коли йде першим, значить, командир. Наших хлопців тоді троє поля­гло. Решта - без рук, ніг. Коли рашисти почали обстріл укра­їнських розвідників, на підмогу підоспіли наші воїни. Зав'язався бій. Українські бійці розгромили тих клятих орків, одного в полон взяли. Отой полонений і розпо­вів, що вони обхитрили українців. Знали, що йтимуть і під ноги дивитимуться, бо ж міни, а не по сторонах, отож обійшли і з тилу вдарили.

Це був останній бій, останній ранок відважного воїна. Його війна скінчилася, обірвавши молоде життя, сповнене планів і надій. «Усе буде добре, ти знаєш, скільки у нас ще буде веселого і цікавого», - говорив він нареченій Юлії. З нею кохання було ще зі школи. Але так і не побралися. Планували, що у кінці серпня приїде у відпустку, од ружаться, вечір згуляють. Прийдуть рідні, друзі, їх у Вадима було багато.

- Обманули нашого хлопчика. Він такий був втомлений останні дні. Він так додому хотів. Казав: «Так хочу додому. Мені вже і адреналін не треба, я нічого не хочу». Як відео подивимося, там очі потухлі такі. Мені щось трішки розкаже, а то каже: «Для чого тобі знати, ти будеш плакати. Ви у мене плакси такі, що вам нічого розказувати не можна». А я й так, тільки і плакала. Останній раз розмовляла 10 липня пізно ввечері. Заспокоював мене, каже, що все добре у нього, годують нормально. Тепер я знаю, як воно там добре було. А я розповіла йому, що його хрещениці цілий пакет вафельних трубочок на­пекла на гостинець. Просив, щоб і йому, коли приїде, також таких трубочок напекла. Він у мене солоденьке любив, - вмивається слізьми мама.

З Юлею остання розмова відбулася о першій ночі 13 липня, попереджав, що на завдання піде, то на зв'язку не буде, вислав свої свіженькі фото. На світлині - воїн, красивий, мужній, високий.

- Я йому кажу: «Маленький мій хлопчик», - плаче мама, - А він мені: «Я не маленький, дивись, який я високий». А для мене він завжди маленький хлопчик. Вдо­ма мені був першим помічником.

Усе на світі повиробляє, що не кинь, усе поробить. Він завжди мене жалів і все намагався до­помогти. І коли десять років тому розлучалася з чоловіком, став на мій бік. А колишній чоловік сер­дився і називав його «мамсиком», ревнував до мене. У нього було до мене особливе ставлення, бе­режливе, поважливе, він завжди горнувся до мене.



Для чого матері Герой

Для нас Вадим Харченко - Герой. Він загинув за нас з вами, щоб ми могли жити у мирній країні під українським стягом. Та матері не треба Герой. Їй треба живий і здоровий син, щоб повернувся у рідну хату і засяяло сонечко. І щоб, нарешті, заспокоїлася збо­лена материнська душа за сином визволителем.

- Узимку Вадим був у коро­тенькій відпустці вдома. А коли проводжала, таксі чекали, він взяв мої руки у свої і каже: «Ма­мочко, це ж війна, якщо зі мною щось трапиться, обіцяй не пла­кати», - згадує мати прощальну мить. - Це була моя остання зустріч із сином. Молила Бога, щоб захистив. Очі всі виплакала. Чоловік казав: «Чому ж твій Бог не захистив нашого сина?». Це ж війна, не може він усіх уберегти.
Яким він був, наш Герой? Зі слів нареченої, Вадим був до­брою людиною, завжди за всіх переживав, допомагав, у нього були золоті руки. Щирий, турбо­тливий, люблячий син, добрий товариш. У Вадима було дуже багато друзів. Його поважали, бо був справедливим. Бувало, при­ходили до нього, аби розсудив. Вислухає одного і другого, ска­же, хто правий. Потиснуть руки, та і мир між ними. Коли Вадим востаннє приїздив додому, була повна хата друзів. Одні від'їхали, інші приїхали. Побували на гости­нах у Харченків навіть побратими з Козелеччини, які на ротації після Бахмуту.

Вадим був рішучим і ціле­спрямованим. Надія Миколаїв­на каже, завжди вислухає, але рішення прийме самостійно, і яка б проблема не трапилася, усе поспішав сам вирішити, аби тільки мама не хвилювалася. А побратим Тимур, який приїздив, аби провести друга в останню дорогу, розповідав, що Вадим, був надійним, вольовим, рішучим, багато чому в житті його навчив. Мали вони і спільні плани у після­воєнний час, але...

- Гаряча голова мій Вадим, - каже Надія Миколаївна. - І Воло­дя, старший мій, теж такий. Каже: «Відомщу за брата». Та кому він мстити буде? Вистачить із мене. Нехай демобілізовується. У нього три грижі, лікар сказав, що будь- якої хвилини ноги можуть відмо­вити. А він мстити збирається. Вистачить із мене горя.

Гідних синів виховали Харчен­ки. Усі троє - справжні патріоти України. З першого дня - на війні.
Захистити Україну і своїх рідних - для них понад усе. «Хто ж, як не ми» - така їхня позиція. «Синочки, коли вже ця клята війна скінчить­ся», - запитувала у своїх визволи­телів мати, бо сили переживати і плакати вже немає. Але відповіді не було.

Хто ж знає, коли?

А поки йде війна, усе їдуть і їдуть наші захисники на вічний спочинок додому. Дорогою ціною здобувається перемога - життям українських патріотів, їхніми по­том і кров'ю. І здається, вже не­сила хоронити наших Героїв, уже несила дивитися на згорьованих матерів, дружин, наречених, які вже ніколи не обнімуть своїх за­хисників. Війна триває.

З усіма військовими почес­тями прощалися з Вадимом Харченком, який поповнив лави Небесного воїнства. Наш Герой. Навіки.

Людмила Ковальчук, “Нові горизонти”

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.