Вишивальниця Наталія Панасевич вірить, що війна скоро закінчиться так само неочікувано, як почалась

«Мені багато не треба, лише - ща­стя», - каже Наталія Панасевич. Себе прилучанка називає нещасливою. Мов­ляв, не знаходить того щастя ні у сім'ї, ні серед чужих людей. Але видно, що наговорює на себе. Коли ми спілкува­лись з майстринею-вишивальницею у стінах Прилуцької міської центральної бібліотеки імені Любові Забашти, де проходила персональна виставка її ви­шитих картин «Бісерне диво», Наталія Степанівна світилась від щастя. Адже скільки теплих і сердечних слів на свою адресу, скільки захоплення її великим талантом за все попереднє життя не чула. Саме у творчості, у вишиванні бісером ікон, картин, суконь знайшла вона своє щастя. Але щасливою, і дійс­но, була не завжди.



ВІЙНА І РУШНИК

Перший день повномасштабної війни На­талія Степанівна зустрічала у квартирі своєї доньки Людмили - у старому будинку на ву­лиці Авіаконструктора Антонова біля Севас­топольської площі у Києві. Добралась туди з Прилук, щойно почула про вторгнення росії.

«Відчувала, що буде війна, - розповідає. - Ще 22 лютого накупили продуктів і забила ними холодильник. Зателефонувала дітям (крім Людмили, у жінки є ще син Руслан - авт.). Вони мене спитали: ««Мамо, ти що здалась?» Запропонувала забрати онуків у Прилуки (у Руслана - двоє дітей Настя і Марко, у Людмили - шестирічна Яся - авт.) Не погодились. Всю ніч на 24 лютого ди­вилась телевізор, Матвія Ганапольського, хоч і не дуже його люблю. О четвертій ран­ку він сказав: ««Мені тут зателефонували - почалась війна». А скоро і Люда зателе­фонувала: ««Мамо, війна!» Вона у мене, до речі, сама військова. Я бігом на маршрутку - і до Києва. Хотіла з онуками назад, але нам перекрили міст».

Так Наталія Панасевич опинилась у квар­тирі з онукою Ярославою. Поки дочка ви­конувала свої військові справи, так вдвох і переживали перші дні страшної війни.

««Залишились з нею одні, - згадує. - Їсти немає що, бо дочка до війни не готувалась. Добре, хоч було чотири пляшки молока. Ним Ясю і годувала».

А за вікном бахкало і бахкало. Поряд роз­ташована військова частина (сам будинок, до речі, це - колишня казарма), тож туди прилітало часто.

«Першу ніч ми переночували у підвалі, тоді ще непристосованому, - розповідає жінка. - Простудилися. Тоді повернулись у квартиру і облаштувались у ванній кім­наті. Яся лежала у ванній, обкладена по­душками і ковдрами, гралась іграшками, а я сиділа на стільці поряд і вишивала ве­сільний рушник. Коли дошию, хочу подару­вати його сину, бо він зі своєю Валею вже дев’ять років живе і досі не розписався».

У цей час під вікнами квартир їхали танки, а на даху військові збивали ворожі дрони. Будинок заклали мішками з піском, тож вий­ти вже не було можливим. На сьомий день до них пробралась Людмила. Принесла хлі­ба, бо саме тоді його стали роздавати вій­ськовим. Коли Наталія Семенівна і Яся взя­ли до рук батон, то в один голос заплакали.

«Потім ми почали годувати крихтами пташок, - згадує майстриня. - І вони нам допомагали. Знали, з якого боку пташки тікають, звідтіля і ракета летітиме. Тож зразу бігли у ванну».

Згодом солдатам стали давати і молоко. Вони збирали пляшки і через Людмилу пе­редавали її дочці і мамі. Їсти вже було що, а от зі сном гірше. Через постійні ворожі ата­ки спали вони лише по дві години на добу.

«І коли у Прилуки змогли нарешті при­їхати, ще два місяці не спали, - розпові­дає Наталія Панасевич. - Чоловік кричав: «Чого не спите?» А ми з Ясею не могли заснути».

ТРУБЛАЇНІ І ШЕВЧЕНКО

Наталія Степанівна народилась 13 черв­ня 1966 року у селі Нетяжино на Прилуччині. Була дванадцятою дитиною у сім’ї. Розповідає, що мама Ганна Пантеліївна вийшла заміж на шестеро діточок, ще семе­ро народилось у шлюбі. Тринадцятий брат героїні нашої розповіді загинув рано - роз­бився на мотоциклі. Потім ще мама брала на виховання сироту.

Батька Наталія Панасевич не пам’ятає. Він помер, коли їй було всього півтора року. «Кажуть, що я три дні лежала з ним у тру­ні, - розповідає майстриня. - Чекали стар­ших моїх братів з Донбасу, де вони тоді працювали на шахтах. Я ж лежала поряд з батьком і просила, щоб він почитав мені журнал «Перець».

Розвивалась, розпо­відає жінка, вона дуже швидко і у п’ять років вже знала літери. Старша се­стра, яка тоді вчилась у восьмому класі, вчила її письму, а писали тоді пером. Якщо у п’ятиріч­ної Наталії не виходило, била її лозиною. А ще вчила її віршів Т.Г. Шев­ченка. Всі їх жінка пам’я­тає і донині. А початок «Катерини» (там, де «Ко­хайтеся, чорнобриві») може, якщо навіть вночі розбудити, процитувати.

У шість років вона про­читала свою першу книж­ку. Це була «Шхуна «Ко­лумб» Миколи Трублаїні.
У тому ж віці її забрали в інтернат в Яблунівку.

«Приїхала комісія до нас додому, - пригадує прилучанка. - А я сиджу на столі і махаю нога­ми. Спитали, чи хочу у школу. Відповіла, що дуже хочу. В інтернаті вчилась дуже добре. Але попервах на уроках скучала, бо і Буквар і Читанку вже знала напам’ять. А в інтер­наті мене не любили, бо була маленька і товста. Кожен хотів за щоки потягати. Та й за драну форму з заштопаними ліктя­ми перепадало. Але я не здалася».

Коли Наталія була у третьому класі, мати своїх дітей забрала додому, бо її позбавили пенсії - 78 карбованців. Діти допомагали, чим могли. Зокрема, дівчинка з сестрами обсапували гектари картоплі і буряків. Але за три роки Наталія таки настояла, що хоче вчитись, і повернулась в інтернат. Школу там закінчила на «відмінно».

ПРИЛУКИ І КИЇВ

Коли Наталія закінчила школу, у Прилу­ках якраз починав роботу м’ясокомбінат, і інтернат направив її на навчання за цим профілем у Білу Церкву. На той час їй ще й п’ятнадцяти не було - рано закінчила школу, бо рано пішла у перший клас. «Але грошей у мене не було, їсти не було що, - згадує вишивальниця. - Тож за три дні я з Білої Церкви повернулась. Прибрала у ма­тері кукурудзу і картоплю та й поїхала у Прилуки на взуттєву фабрику. Там через вік також не взяли і я направилась у Дігтя­рі до подружок. Вступила там в училище, вивчилась на майстра-плодоовочівника. Вчилась дуже добре. Була агітатором. Об’їздила всю область. Була у мене тоді лише одна кремплінова сукня, у ній і їздила. Потім, коли здавала держекзамен, мене через цю сукню і впізнали. Здала легко».

Через бідність мати рано повіддавала своїх дочок заміж. Чоловіком Наталії став електрик, сама ж вона працювала тоді у колгоспі агрономом. У 1985 році народився син. Пара перебралась у Прилуки. За рік народилась дочка. Наталія Панасевич вла­штувалась працювати на шкіргалантерейну фабрику, де пропрацювала 17 років.

У 1994 році жінка з інтернату відписала їй у Прилуках хату. З гарантією довічно­го утримання. Нині прилучанка згадує, що було дуже важко.

А п’ятнадцять років тому жінка вирішила переїхати у Київ. Так ситуація тоді скла­лась. Разом з подругою шукала там роботу. Знайшла. Згадує, що взяв її тоді до себе додому один бізнесмен. У його родині жила півроку. Спала під батареєю, їла раз на день і однаково: гречку і каву. Все, що за­робляла, віддавала за житло. Згодом стала працювати на себе і змогла забрати у Київ вже дорослих на той час дітей.

Син жив окремо, а Наталія Степанівна - з донькою. Оскільки Людмила військова, отримала службову квартиру. Донька її, як вона сама, дуже любить вчитись. Закінчи­ла Ніжинський педінститут, потім в авіа­ційному вивчилась на юриста. Після того закінчила військову академію. За словами матері, навіть пише книжки на військову те­матику. У період найзапекліших боїв була під Бахмутом, де ідентифікувала трупи українських військових. Бабуся у цей час няньчила онуку.

СУКНІ Й ІКОНИ

«Коли я йшла заміж, тоді було заведе­но дівчат видавати з приданим, - згадує майстриня про витоки творчості. - З собою давали постільну білизну і рушники для па­вільйонів. Павільйонами називались кути у хатах, де висіли ікони. Завішувались ці кути вишитими рушниками. Згодом ста­ли завішувати тюлем і квітами, але тоді - лише вишитими рушниками».

Рушники своїм донькам Ганна Пантеліївна вишивала сама. «Мати вишивала гладдю, і так прискіпливо, що і стовпика ніде видно не було, - розповідає Наталія Степанівна. - Вишивала ночами у магазині, де топила взимку піч. Воно таке красиве все було! Як ми всього того не зберегли, і сама зараз не розумію. Від мами і я навчи­лась. А от хрестиком не можу. І в’язала раніше, але зараз у мене нерви здають. Вишивати можу цілодобово, коли роботи немає. Стара стала, спати не хочу, то вишиваю».

У 50 років Наталія Панасевич вишила собі першу сукню бісером. Хоча почалось все з ікони. «У 2014 році, коли почався Майдан, донька принесла мені ікону «Ісус Христос стукає у двері», і я п’ять місяців не спала, вишивала. Все одно ми тоді до третьої ночі всі не спали, бо чутно було, що на Майдані діється. Потім вишила пару коней. Потім - «Таємну вечерю». А в 50 років мені захотілось сукню вишити. Першою була чорна у соняхах. Тепер шию вперемішку - і сукні, і ікони. І картини».

Своїм роботам майстриня лік не веде. Дуже багато роздарила, каже. Її картини ви­сять вдома і у сина, і у доньки. І у неї самої всі стіни завішані. 6 червня у Прилуцькій міській центральній бібліотеці виставля­лись її вишиті сукні, 5 липня відкрилась ви­ставка картин.

Останні можна і досі у бібліотеці побачи­ти. Якщо плануєте це зробити, запасіться часом, адже розглядати будете довго. Не лише глибина і точність кольорів вишитих полотен вражає, а їх життєвість. Біла вед­медиця з ведмежатком неначе зустрічає вас розумним і проникливим поглядом. Біля картини «На все життя» здається, сти­шивши власне, можна почути дихання пари коней. На картинах з порами року в образах дівчат, здається, відчуваєш і тепло, і холод, і запахи квітів, і подих вітру.

СОНЯХИ І МИР

Зрештою, працівниці бібліотеки - ди­ректор Людмила Зубко і бібліотекар Ніна Горбань - і відкрили прилучанам Наталію Панасевич та її роботи. Знайомство їх відбулось 18 травня цього року, коли на мистецькій алеї біля міськради святкували День вишиванки.



«На День вишиванки мене погукала по­дружка, - згадує майстриня. - Каже: «Вста­вай, бери хоч три вишиванки і йди на алею. Нехай хоч люди їх побачать». Я одягла червону вишивану сукню, взула червоні туфлі, взяла червону сумку і пішла. Взяла вишиванки і з собою. Там переодягалась. Жіночки з бібліотеки мене тоді спитали, чи готувалась до свята. Чесно відповіла, що ні. А ще сказала, що картин і вишива­нок у мене вдома багато. Запропонували привезти на виставку. До цього позаторік з допомогою доньки виставляла свої робо­ти у Києві. А так їх переважно рідні, близь­кі і друзі до цього бачили».

Улюбленої роботи у Наталії Степанівни немає. Вони всі, зізнається, як діти. Але наразі є особлива. Це - Рушник Перемоги. Його майстриня вже вишила. На ньому - соняхи і... мир. А побачити його прилучани зможуть у той самий довгоочікуваний день.

«Знаєте, я вірю, що війна закінчиться так само неочікувано, як почалась, - заспо­коює наостанок вишивальниця. - І буде це вже скоро».

Андрій БЕЙНИК, "Прилуччина + Прилучаночка"

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.