Олександр Жариков збирає те, що може щезнути

20-річний Олександр Жариков із мальовничого села Тужар Чернігівського району - завзятий поціновувач української культури. Він переконаний, що його місія - зберегти для нащадків те, чим пишається наша нація: фольклор, традиції, одяг. У його колекції більш ніж тридцять сорочок, різні спідниці, корсетки (верхній чоловічий одяг), фартухи, юпка (зимовий жіночий одяг, схожий на корсетку, але з рукавами, значно довший і тепліший), багато вишитих рушників, картини. Також є прядки, гребінки (якими розчісували коноплі), рубель і качалка (для розгладжування одягу).



Із самого дитинства він чув тра­диційну українську музику, яку гра­ли на гармошці та бубні батьків батько, троє його братів і сестра. У Сашковій родині шанували тради­ції, звичаї, національний одяг.
- Вдома є фотокартка моєї ма­ми у старовинному одязі, — розпо­відає Олександр. — Вона в ньому виступала, коли навчалась у Черні­гівському педагогічному універси­теті. Я зацікавився, і з’ясувалося, що це стрій моєї прабабусі, яка мешкала в селі Новий Глибів. Цього населеного пункту вже не­має — його затопили при будівни­цтві Київської ГЕС. Усе щезло, а пам'ять лишилася...

Згодом мені захотілося дізнатися, чи багато ще такого одягу зосталося в селян. На жаль, у Тужарі його майже ні в ко­го немає.

Тоді я вирішив поїхати в сусід­ні Косачівку та Сорокошичі. Ці­кавився в людей, чи збереглися у них старовинні одяг, прикраси, різне цікаве начиння. І був приєм­но здивований, коли люди даром віддавали речі, хоч я й пропонував гроші. Скажімо, в Косачівці жіноч­ка віддала мені дві полотняні до­моткані буденні сорочки, корсет­ку і тканий настільник (скатерку), а жінка років під 70 — цікаву сороч­ку, у якій оздоблені і манжети, і гор­ловина, а також - червону спідни­цю з нагрудником, чорну корсет­ку і синій сарафан, який належав її бабусі. Один чоловік виніс красиву бордову спідницю з нагрудником і сорочку, що збереглися від покій­ної матері. Інший пообіцяв подиви­тися, бо пам’ятав, що десь був ста­ровинний одяг і його матері, а че­рез два місяці зателефонував ме­ні й передав сорочку, вишиту при­близно в 50-60-ті роки минулого століття (жодного разу не вдягану), та чорну спідницю з нагрудником, оздоблену широким плисом.

Попри те що згадані села неда­леко одне від одного, колірна гама в одязі різниться. Розповідають, що в Косачівці носили малинові, червоні та помаранчеві спідниці з нагрудником, оздоблені смужками з темної блискучої тканини, а в Тужарі вони були темно-сині, темно-зелені чи коричневі з чорним окса­митом.

— Майже весь одяг — малого розміру, — продовжує Олександр. — Мабуть, тому, що дівчата шили одяг для себе переважно до за­міжжя.

І КРАВЕЦЬ, І ЖНЕЦЬ, І НА ГАРМОШЦІ ГРЕЦЬ

— На старовинному одязі я лю­блю роздивлятися вишивку, адже й сам вишиваю хрестиком та глад­дю. Любов до вишивки мені при­щепила бабуся Марія Романівна. Років у 10-12 я вже сам вишивав. Починав із різних серветок, згодом вишив рушника і наволочку.

І це пригодилось Сашкові за­раз. Наприклад, він власноручно реставрував одну із двох столітніх волинських сорочок. І не тіль­ки ії, адже речі, що потрапляють до рук Олександра, переважно зберігалися не в найкращих умовах або носились. Тож він приводить їх до ладу.

— Усі речі я обов'язково пе­ру вручну з порошком або милом, сушу, вивертаю і складаю в шафу. Якщо є якісь пошкодження — ви­правляю, бо вмію шити на швей­ній машинці. І не лише шити, а й ремонтувати її. Люблю розбиратися в механізмах, навіть полагодив швейну машинку, про яку казали: «Ремонту не підлягає». Шив на ній, а згодом придбав собі електричну.

Ще зі шкільних років Олек­сандр залюбки працював і з дере­вом. У свої двадцять він може і гра­блі зробити, і вікно в будинок.

Є в Олександра і ще одне дав­нє захоплення, причому найбіль­ше, — він грає на музичних інстру­ментах і співає.
— Першу гармошку мені купи­ли у вісім років. Мені стало цікаво, що в неї всередині, тому я розрізав її і докладно вивчив «нутро». Зго­дом, коли був трохи старшим, мені купили ще одну, і тоді вже я почав учитися грати.
Однак через смерть бабусі і ді­дуся (маминих батьків), які віді­йшли із життя одне за одним, він цілий рік не брався за гармошку. А потім знову повернувся до музики.

- Спочатку грав простенькі пісні, згодом став зводити ліву і праву руки. Звернувся до одного з найкращих у селі гармоніста — діда Василя, записував те, що він грав, на диктофон, а потім вдома прослуховував і вправлявся. Вихідними ми виходили на вулицю і грали: дід Василь — на гармошці, я — на бубні, потім мінялися. Завдяки йому я вивчив і польку, і краков'як, і гопак, і сербіянку, і багато чого іншого.

Тож не дивно, що після шко­ли Саша пішов навчатися в студію при хорі імені Верьовки в Києві. Провчившись два роки, вступив до університету імені Драгоманова.
— До речі, дівчата в студії якось поцікавилися, чи можу я дістати строї для виступів. Я тоді довго шу­кав потрібний одяг — і таки знай­шов.



18-РІЧНИЙ ХУДОЖНІЙ КЕРІВНИК

Місцевий фольклорний ан­самбль і хор імені Верьовки — дві складові його життя сьогодні. Сво­го викладача, колишнього соліста хору Василя Ватаманюка Олек­сандр вважає еталоном виконав­ської майстерності і ставить в один ряд із такими видатними співака­ми, як Іван Козловський та Ана­толій Солов’яненко.

- З вісімнадцяти років я пра­цюю художнім керівником місце­вого Будинку культури, - гово­рить Саша. — У моєму ансамблі десять чарівних жінок, від тридця­ти до сімдесяти років. Ми співає­мо під мінусовки, баян і гармош­ку. Із різножанровими піснями ви­ступали в Козельці, Десні, Морівську, Рудні, Гуті, Косачівці та в інших населених пунктах області. До слова, 15 липня ми з ансамблем виступатимемо в Чернігові на Зеленій сцені, тож, користуючись нагодою, запрошую всіх бажаючих прийти і послухати наш репертуар.

А в Тужарі ми постійно проводимо культурні заходи до різних свят. Скажімо, на День матері влаштували благодійний концерт. Під час нього вдалося зібрати 9,5 тисячі гривень, які ми передали Збройним силам України.

Олена ШЕРЕМЕТ, газета "Гарт" від 06.07.2023, фото з сайту Челайн

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.