Світлана Міщенко розповіла, як після 13-річного очікування первістка, народжувала його під обстрілами

Історії війни... Вони різні. Тривожні, болючі, пам’ятні, сповнені наді­єю. Але всі зі сльозами. У когось невтішні сльози болю і скорботи, бо війна забрала дорогих і близь­ких людей. А у когось, незважаючи ні на що — радості і щастя. Бо життя продовжується і навіть під обстрілами народжу­ється нове, таке жадане і довгоочікуване. Світлана і Павло Міщенко з Талалаївки у шлюбі 13 років. Їх сім’я очікувала народ­ження довгожданого пер­вістка. Трапилося так, що в останні тижні вагітності Світлана потрапила у Чер­нігівську лікарню. Тут її і застала війна. 



— Які були перші дум­ки після того, коли ти дізналася, що почалася повномасштабна війна?

— Невже таке можливе у XXI столітті? Як і у всіх укра­їнців не вкладалося у голову, що нас бомблять, обстрілю­ють ті, що називали себе на­шими братами, дружніми су­сідами, народами. Розпач, страх. Тим більше, коли ти далеко від дому. За місяць до народження сина я за­хворіла на пневмонію. Мене негайно відвезли до облас­ної лікарні. А 19 лютого пе­ревели у пологовий будинок, де я мала бути під наглядом лікарів.

24 лютого, Чернігів об­стрілюють. Чути вибухи, бу­дівля лікарні тремтить від вибухів. Ні лікарі, ні медсес­три нам нічого не говорили, щоб ми менше хвилювали­ся. Але всі жінки розуміли, що почалося щось страшне. По обіді 24 лютого нас, десь 20 майбутніх мам, перемі­щають у підвальне примі­щення. Дуже вдячні були волонтерам, які передавали нам одяг, їжу. Адже у мене і в інших жінок, які готувалися народжувати, оформляючи у стаціонар, забрали одяг. Лишилися тільки халат і ковдра.

— Твої відчуття під час пологів?

— Перша реакція:

«Нарешті, дочекалася». Було страшно. Але лікар­ка і медсестра заспокоюва­ли, що все буде добре. Опе­рація пройшла нормально. Нам, породіллям, давали заспокійливе (не шкідли­ве для діток), щоб ми не хвилювалися.

— Скільки днів знахо­дилися у підвалі?

— Із 24 лютого по 14 бе­резня, коли по мене з сином приїхали чоловік і тато.

— З якими виклика­ми ти зіткнулася після народження дитини, що було найважче?

— Мабуть, найважче було те, що були відсутні за­соби гігієни, не можна було помитися, а ще те, що в ап­теках були відсутні ліки. Час перебування в підвалі — це час важких випробувань для мам, діток, медперсоналу. То світла немає, то води. Під­вал дуже трясло, холодно в ньому, сиро, сильна вібра­ція. Ми за діток переживали, укутували їх чим могли, щоб їм було тепло, а самі — як прийдеться. Боялися, щоб медперсонал нас не поки­нув. Нам розповіли, що лі­карка, яка оперувала жінок, у кого планований кесарів розтин, нікуди не виїхала, як інші. У перший день війни у її будинок влучив снаряд, і вона жила тут, у пологовому будинку.

— Як ти заспокоюва­ла себе, хто підтримував тебе?

— Постійно повторюва­ла собі, що все буде доб­ре. Запам'яталося, коли ми спускалися до підвалу, а навколо гриміла канонада, все світилося від вибухів, то одна санітарка сказала: «Не бійтеся, дівчата. Думайте, що то феєрверки на вашу честь!» Дуже чекала на дзвінки рідних, хотіла знати, як вони вдома. А вони дуже хвилювалися за нас із Арсенчиком. Адже Чернігів був постійно під обстрілами.

— Який день із прожи­тих у підвалі пологового запам’ятався найбільше?

— 9 березня, коли на світ з'явився синочок. Той день був такий напружений. Хвилювалася дуже, аби з дитиною все було нормаль­но. За себе не так пережива­ла, всі думки були про сина. Цієї найголовнішої події у житті я так чекала. І навіть у страшному сні не могла уя­вити, що народжуватиму у підвалі під обстрілами.

— Пам’ятаєш до­рогу додому? Що тоді відчувала?

— Дорога додому за­пам'ятається на все життя. Забирати мене і сина при­їхали чоловік і батько. Всі ви, мабуть, пам'ятаєте той березень. Уся дорога від Чернігова була небезпеч­ною, будь-яка ділянка могла бути під обстрілом. Отож додому не їхали, а, здавало­ся, летіли польовими доро­гами. Траси були перекриті бетонними плитами, стояли блокпости. На блокпостах нас запитували куди ми їдемо. Попереджали, що небезпечно, кацапи всюди шастають, стріляють. Одне бажання було — швидше б доїхати додому. Арсенчик за дорогу жодного разу не заплакав. Ніби відчував, що треба потерпіти.

За дорогу передумала все. Розуміла, що труднощі будуть попереду. Вже знала, що вдома в аптеках пробле­ми з ліками, памперсами, молочними сумішами. Нам, усім мамам, у Чернігові ви­дали пакунок малюка, сумі­ші, підгузки. На деякий час цього б вистачило. Передих­нули, коли вже були вдома. На той час найголовніше, що доїхали. А дома і стіни допомагають.

— Що б ти порадила жінкам, які вагаються на­роджувати чи ні під час війни?

— Народжувати, не боя­тися. Думати тільки про хо­роше. Заради народження малечі можна все витерпіти. Адже не буде дітей — не буде нації. Кожна жінка хоче, щоб у житті настав той мо­мент, коли її назвали мамою. Коли на світ з'явився Арсенчик, відчула таку відпо­відальність за нього! Щастя бути мамою безмежне і ні за яких умов не треба від нього відмовлятися.

Народження сина стало їхньою сімейною історією. Арсену трохи більше року. Вже вимовляє «мама», «папа», «тьотя», «ко-ко», «дай-дай», інші прості сло­ва, хоч і на свій лад. Під час нашої розмови з мамою не вередував, уважно слухав.

І на першій своїй фотосесії був серйозний, робив те, що казала мама. Хай Арсенчик росте здоровим і щасливим на радість батькам і всій ро­дині і у житті свідомому ніко­ли не чутиме звуків війни.

Інна ПОЛОВКО, “Трибуна хлібороба”. На фото: Світлана МІЩЕНКО із синочком АРСЕНОМ.

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.