Віктор Дзюба з Холмів міг би вже стати дідусем, але війна позбавила його такого щастя

Торік улітку, 21 липня, не стало українського захисника, старшого сержанта ЗСУ, учасника російсько-української війни, 40-річного Віктора Дзюби з Холмів. У чоловіка залишилися рідні, для яких він був справжньою опорою в житті. Не стало Віті — не стало їхньої надійної підтримки. Без батька підростає його малий синок-школяр. Без нього вийшла заміж донька та народилася внучка, якої не судилося побачити. А 30 квітня пішов із життя батько, залишивши на самоті стареньку матір.



Найменший син

Коли у квітні Сусіди.Сіty побували в Рейментарівці, на малій батьківщині Віктора Дзюби, ще встигли поговорити з його батьком. Сімдесятидев’ятирічний Михайло Васильович сидів на лавочці біля свого будинку та чекав на дружину, яка пішла на прийом до лікарів. Здоров’я жінки зовсім похитнулося, як Віктора не стало. А того дня в село приїздили медики.

Чоловік із болем розповів, що з п’ятьох їхніх дітей троє молодими пішли в засвіти: Алла, Юра і Віктор. Розказав, що живуть з дружиною удвох. Уже не тримають корову, бо сил нема. Але є господарство, городи. У селі по-іншому не буває, тож працюватимуть, доки ноги носять. Радіють, коли приїдуть доньки. Антоніна живе в Олександрівці, а Олена — в Кривому Розі. Онуки та правнуки — то взагалі їхнє особливе щастя.

Онуків у Дзюб — восьмеро, семеро дівчаток і лише один хлопчик, а ось правнуків — десятеро.



На фото - батьки Віктора Дзюби

— Вітя у нас найменшим був, — зітхнув чоловік. — У 2014 році у Щасті воював, а торік Чернігів захищав з перших днів війни. Хороший хлопець, ніколи ні з ким не сварився, м’який характер…

Сімдесятивосьмирічна Олександра Василівна, повернувшись додому, запрошує до хати. Великий просторий будинок, де стали на крило п’ятеро дітей, відлунює пусткою. У другу кімнату Дзюби майже не заходять. Там, серед фотографій їхніх синів та доньок, живуть спогади всього життя. Вони болючі для батьків. Олександра Василівна одразу починає плакати.

— Це нестерпно: виростити п’ятьох дітей, а потім трьох похоронити, — не стримує сліз жінка. — Он вони всі троє поруч тепер, дивляться з фотографій: Юра, Алла, Вітя. Я не знаю, як я ще живу. Мабуть, тому що чоловік жаліє й допомагає в усьому.

Михайла та Олександру Дзюб у Рейментарівці знають як роботящу й порядну сім’ю. Гарні, щирі, працьовиті люди. Обоє все життя в колгоспі трудилися та дітей виховували. Звичайна сім’я, багатодітна родина, яка знає ціну сільській праці. Олександра Василівна удостоєна почесного звання «Мати-героїня».

— Я на фермі без відпусток і вихідних 35 років працювала, — згадує жінка. — Чоловік трактористом і пастухом трудився. Свою роботу зробить і ще мені біжить помагати корів доїти. А потім мерщій додому, бо дітей же в школу відправити треба. Нелегко було, та діти нам змалку в усьому допомагали й на фермі, і вдома. Як тільки швидко час минув… Було, як з’їдуться на іменини чи на 8 Березня всі наші діти та онуки — хата тріщить і гуде, як у вулику! Ото тільки й щастя. А яке вони нам із дідом золоте весілля влаштували! І нас прибрали у святкове, і три автівки прикрасили. У селі дивувалися: «А в кого це у нас таке гучне весілля?»

Найбільша надія в батьків була на найменшого Вітю. Бо годинник життя невтомно відраховує роки. Думали: хто ще так допоможе на схилі літ, як не син? А вони його справжнім чоловіком виховали.



— Плачу за ним кожен день, — ділиться матір. — Вітя з дитинства був спокійним, поступливим, учителі його хвалили. Після школи вивчився у Сосниці на електрогазозварювальника, відслужив в армії. Повернувся в село, працював у лісництві, а тоді одружився з Тетяною, дівчиною з Холмів, яка вчителювала в нашій школі. Весілля відгуляли.

— П’ять років вони в Рейментарівці жили, старша донечка Віка тут народилася, а потім уже переїхали в Холми, — продовжує згорьована мати. — Разом зі сватами ми придбали їм у селищі будинок. Допомагали завжди, чим могли. Не вірю, що Віті нема, скучаю дуже й чекаю кожен день. Як він тільки мене жалів! Все казав: «Мамо, мамулько, не плачте, все буде добре». Як тут не плакати, коли серце рветься на шматки? Знайшла якось у коморі ремінь, яким він підперізувався, коли допомагав нам по господарству, — проплакала весь день, ремінь той цілуючи… Діток їхніх шкода. Віка хоч старшенька, а в Богданчика такий вік, що йому тільки тато й треба. А Таню мені як жаль, аби тільки хто знав! Бо жінка без чоловіка — наче без одного крила.

Без одного крила вже й Олександра Василівна. Тридцятого квітня не стало її чоловіка. На шістдесятому році подружнього життя 79-річний Михайло Васильович пішов у вічність, завершився всі свої земні справи.

Колеги пам`ятають

У мирний час Віктор Дзюба працював майстром лісу Холминського лісництва у ДП «Корюківське лісове господарство» (нині — філія «Корюківське лісове господарство» ДП «Ліси України»). До цього чоловік трудився на підприємстві електрогазозварювальником, вальником лісу, лісником.

У 2014 році був учасником АТО на сході України, нагороджений орденом «За мужність» III ступеня. А з початком повномасштабної війни став на захист Чернігова.

Усі колеги з теплотою згадують Віктора Дзюбу. Кажуть, про нього тільки хороші спогади лишились. Зокрема, майстри лісу Холминського лісництва Віктор Бондаренко та Андрій Панасевич відгукуються як про відповідального й працелюбного колегу, прекрасного сім`янина й хорошого товариша.

Може, й треба було бути настирливішим у житті, але Вітя так не міг. Він був урівноваженим і спокійним. Ми завжди поважали його й тепер часто згадуємо - Віктор Бондаренко

Тетяна Дзюба, 44-річна дружина Віктора, завдячує підприємству, де працював її чоловік, керівництву й колегам за те, що не залишають родину без уваги, надають допомогу і цікавляться потребами. І в Рейментарівку дров привезуть, і в Холми.

Жінці приємно, що про них не забувають, що таким чином шанують пам’ять її чоловіка, який був лісівником. Така турбота необхідна сім’ям українських захисників, особливо, загиблих, адже про їхніх рідних уже немає кому піклуватися.

Сім’я

Будинок Тетяни Дзюби стоїть на пагорбі по вулиці Сільській у Холмах. Коли не стало голови родини, тут відбулося чимало змін: 19-річна донька-студентка Вікторія вийшла заміж, на світ з’явилося маленьке сонечко Евелінка.



— Як би Вітя порадів зараз! — каже його дружина Тетяна. — У нього ж багато племінників було, в яких діти, він їх усіх обожнював і вони його теж, але мріяв стати справжнім дідусем! Наша Евелінка народилася 22 квітня. Вітя ж і познайомив Вікторію з її майбутнім чоловіком, 28-річним Андрієм, бо вони служили разом. Він довіряв Андрію, виходить, наче знайшов доні чоловіка.

Тетяна каже, що завжди була за своїм чоловіком як за кам’яною стіною. Попри те, що той мав м’який характер, ніколи не підвищував голосу, вона знала, що її сім’я у безпеці, захищена від усіляких негараздів. Бо її чоловік був годувальником і вправним господарем, доброзичливим, подільчивим сусідом і товаришем, приязною людиною. Складно без батька дітям.

Дев’ятнадцятирічна Вікторія ще навчається у Новгород-Сіверському фаховому медичному коледжі, десятирічний Богдан — п’ятикласник Холминської школи. Обом потрібна батьківська порада й підтримка.



— Ми всі важко перенесли загибель Віктора, але найтяжче було Богдану, — зізнається Тетяна. — Він так плакав і переживав, що не знали, як заспокоїти! Вітя дуже любив донечку, проте понад усе сина хотів. І коли Богдан народився, то став таким татовим, що всюди за ним слідом, наче нитка за голкою! Усе, що цікавило Вітю, було треба й Богдану: техніка, риболовля, мисливство, походи по гриби. А тут тата не стало… Стараємося триматися разом, укупі, але й досі не віримо, що його нема.

Віктор Дзюба нічого не розказував своїм рідним про службу. Міг хіба тільки натяками щось передати. Наприклад, запитав якось, яка вдома погода. Тетяна сказала, що сонце, а він у відповідь: «А в нас град». Тетяна розуміла, що то не про погоду. Але здебільшого в нього завжди було одне: «Все добре. Все буде добре». З цією фразою він приходить у сни до доньки. А дружині сниться на фоні ракет, які летять у небі, з розведеними в сторони руками. Вона вірить, що так він їх оберігає від небезпеки.

У їхньому житті залишилося багато нездійсненого, про що мріяли спільно. Так, улітку 2022-го планували сім’єю, учотирьох, відпочити на морі. Такої поїздки не буде більше ніколи. Як і порцелянового весілля Віктора та Тетяни, 20-річчя подружнього життя, яке мало б бути в жовтні минулоріч.

Усе — позаду, у минулому, у споминах і фотографіях, у речах, які дорогі як пам’ять. Для дітей Віктора Дзюби немає ціни татовим нагородам, які вони болісно перебирають у руках: орден «За мужність» III ступеня, відзнака Державного агентства лісових ресурсів України «Відмінник лісового господарства», нагрудний знак Товариства лісівників України «Лісівнику України — за мужність і героїзм».

Джерело: сайт "Сусіди Сіті"

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.