Мати загиблого захисника Павла Радченка: «Павлика немає, але він тут, вдома»

Синьооким потічком розбігли­ся біля двору проліски, а побіля хати журно нахилили голівки біло-жовті нарциси. Весна за­бриніла над Дейманівкою, дих­нула своєю свіжістю, збігла на гірку недалеко від будинку Радченків і розбудила білокорий гай берізок, заграла сонцем на гли­ці молоденьких ялиночок, котрі ніби за руки взялися і рівним рядочком розрослися на підгір'ї. Весна прийшла в тихий закуток Дейманівки, як завжди. І все, як завжди. Тільки без сина. Не­має таких доріг на білому світі, з яких би Людмила Єгорівна не виглядала вже більше восьми місяців свого сина Павлуші. А його немає... Розумом будь- яку трагедію, хоч і не відразу, а згодом, осягнути можна, а от що робити з материнським сер­цем, де знайти розраду зболеній душі? Ніхто цього не знає, і ніхто не допоможе...



На фото Людмила Радченко

У просторому будинку затіс­но від квітів, і всюди, де можна, палахкотять яскраво вишивки матері. Такий собі рукотворний квітковий рай, виплеканий за довгі роки цією мудрою жінкою.

І безмовний куточок, зітканий із сліз, споминів і горя, який у домі Матері віднедавна. Куточок сина, старшого солдата Зброй­них сил України 50-річного Павла Радченка, який загинув 8 серпня мину­лого літа у бою з рашистами під селом Виїмки, що біля Бахмута. Куточок цей теж гаптований материним шитвом: Пашина сорочка, помережана синіми хрестиками, вишитий рушник. Портрет Шевченка і слова мо­литви під Гербом України “Боже, великий, єдиний, ти Україну хра­ни”, кетяги червоної калини - це було в кабінеті сина, коли він працював у райвідділі внутріш­ніх справ. Він дуже любив, коли мама, втомлена турботами, бра­лась за шитво, задивлявся на рукотворні квіти, захоплювався її талантом. Та тут не тільки світ, помережаний хрестиками. Тут і військова форма Павла Радченка з відзнаками, подяки матері за такого гідного сина, грамо­ти - це ще з часів, коли воював Павло Миколайович на Сході України в АТО-ООС аж чотири роки... Тих болючих і жорстоких чотири роки, коли серце матері щодня обливалося кров'ю. І фо­тографії сина - веселого, усміх­неного, доброго. Ще - прапор з бойової частини, це вже з пов- номасштабної війни з росією. Схилились у зажурі колоски із соняхами. А ще багато лампа­док, які так часто запалюються у цьому домі.

- Павлика немає, але він тут, вдома, - каже мати. - Ото там із сином розмовляю, раджуся, плачу, розповідаю йому про все, поради прошу. Він для мене завжди живий. А довгими вечо­рами все згадую... Коли мої сини Паша і Коля були ще зовсім дітьми, помер їхній батько. Вони відразу ніби подорослішали і стали моїми першими помічни­ками. Господарство тримали тоді дуже велике: треба було худобі трави понакошувати, сіна заготовити, великі городи обро­бити і все доладувати. То мої хлопчики косили, примудрялись з городу все звезти до погреба, дрова рубали. Винахідливі були. А як школу закінчив мій серед­ній Паша, вступив навчатися у Ніжинський технікум механіза­ції, дуже вже техніку з дитинства любив. Потім служив ще в ра­дянській армії, а демобілізував­ся звідти вже у вільну Україну. Довчився, став працювати за спеціальністю, а пізніше пішов на службу у райвідділ міліції. Звичайна біографія звичайної людини. Та щоб він не робив, а понад усе любив землю. Це йому було дане від природи.

Або згадується інше, як по­вернувся зі Сходу, з тієї війни, що почалася у 2014 році... І за­раз мороз по шкірі від тих спо­гадів: як син упав на землю у дворі, як цілував її, брав у руки чорнозем і плакав від щастя. Він був вдома, і не міг повірити, що він не серед жахів отої кля­тої війни. Та вони переслідува­ли його, потім кидався у сні від будь-якого стуку, схоплювався і кричав, що буде стріляти.
Ота війна залишила незагойні рани в душі сина. Та ми всі думали, що для нього війна позаду, на­воювався, більше ніколи Паша не візьме в руки зброю. А час і улюблена справа працювати на землі доброму ділу послу­жать, робота ця вилікує його. Бо любив понад усе, коли весною земля прокидається і парує під ласкавим сонцем, як вруниться врожаєм. Любив садити дерева і спостерігати, як вони налива­ються соком і розпускають свої віти. Навіть там, на Сході, думав про землю, випадково познай­омився з місцевим фермером, і як повернувся додому, часто телефонували один одному, радилися.



На фото - Павло Радченко

Як прийшов з тієї неоголошеної війни, привіз найбільше для нього багатство, паростки горіхів, і планував посадити горі­ховий сад у Дейманівці. Вткнули у землю підростати ті маленькі деревця біля парника на осонні, щоб потім посадити вимріяний в окопах сад. Все розповідав нам, - ділиться сокровенним мати, - який то буде сад. Поміж дерев цвістиме біла конюшина, неодмінно біла, а на сонці серед дерев, де просторо, рано на­весні цвістимуть тюльпани. Він вимріяв свій сад і залишив нам ніби заповіт, священний для нас заповіт.

Я побувала у тому саду. Він посаджений родиною Радченків та сусідами восени, вже без Паші. Під горою через дорогу від дому два довгих ряди моло­деньких горіхів - квітень цьогоріч дощовий і непривітний, тож де­ревця лише пробуджуються від сплячки. А цієї весни досадили Пашин сад ще й фруктовими деревцями. Як земля дозріє, засіють конюшиною. Молодший його брат Коля у вільний час від роботи вирубує та випилює чорноклени, які буйно розрос­лися на горі. Це для того, щоб братів сад краще ріс на затиш­ній терасі під сонцем... Ще пла­нує родина, що побілять сарай, який біля саду, і художник нама­лює на ньому поле, поле мрій Павла Радченка із синім небом і соняхами...

Спогади обступають Людми­лу Єгорівну і не відпускають ні на мить. Як проводжала сина вже на цю, будь вона людьми і Богом прокляту, війну. З сином Антоном приїхав із Срібного, де жив, до неї попрощатися. До того він був у місцевій теробороні, жартома говорив старшій сестрі Раїсі, що був махновцем.


Щойно ступивши на подвір'я, де вони і зустрілися, каже: “Мамо, до побачення, я вже виїжджаю на війну, говорять, що поки що буду у Дніпрі. І не хвилюйтеся. Я там уже чотири роки був, знаю коли з окопу висунуться, а коли заховатися. Прорвемося!”

- Та, сину, - залилася слізьми мама, - зайди хоч у хату, хіба ж так прощаються? Поблаго­словила його іконою, молитву прочитала, води свяченої дала випити і окропила його нею. Не допомогло...

- Як зідзвонювалися, - продов­жує сповідь Людмила Єгорівна, - майже нічого не розповідав про війну. Казав, що стоїмо у Холод­ному яру, і там і справді дуже холодно. Думала, що це десь під Кривим Рогом, є там такий яр. А, виходить, що такий яр є під Виїмкою на Донеччині. Потім уже піднялися воїни на гору в сосновий ліс на позиції.
На тих рубежах і був для сина останній бій...

Або все приказував: “Ви ж, мамо, гарно їжте, не голодуйте”. Чого він так казав - і досі не при­думаю, чи, може, надивився, як страждають люди від війни голодні й холодні. А один раз каже: “Будемо, мамо, разом ку­ховарити. Кухарки в нас тимча­сово немає і мені доручили кух­ню. Ну що, разом, так разом. Він готував - я підказувала. Отак і варили все: борщі, супи, роз­сольники і навіть холодець...

Колись поділився: зайшли на короткий перепочинок в одне велике село близько біля лінії зіткнення, то там залишились жити лише дідусь і бабуся, а не­подалік від них покинута пасіка. Мало не пропали там бджоли. Брат Коля, що трохи тямить у бджільництві, підказав, що роби­ти з мудрими комахами - льотки повідкривати, рамки попідстав- ляти, передивиться.

А одного разу зізнався, що йому пропонували піти десь служити не в самому пеклі, не на передовій, а у більш спокійному місці. Було Паші більше п'ятдесяти, та й діставали бо­лячки, всі суглоби від холоду у вологих окопах та навантаження викручувало. Все йому донька Оля “Меновазин” передавала... Та він, звичайно, від спокійної служби відмовився: мовляв: в мене син, зять військові, племін­ник Сергій Чернігівський війсь­ковий ліцей закінчив - як я буду в очі їм дивиться... Хто ж буде родину мою захищати, мою зем­лю, якщо не такі, як я.

- А того страшного ранку под­звонив дуже рано, - зі слізьми на очах мовить Людмила Єгорівна, - я саме вийшла собачку прив'я­зати, а тут від сина пропущений дзвінок. Зателефонувала йому і він мене попередив, що засту­пає на бойове чергування, днів три не дзвонитиме. Якби ж почу­ла серцем, якби ж могла собою затулити дитину!

Та під вечір того дня прий­шла чорна звістка до нас, і ніби в тому горі земля рушила з-під моїх ніг. Як те й серце витри­мало, як ховали наче всім ми­ром мого сина? Щоб провести на колінах його в останню путь, зійшлися люди, здається, з усієї громади. Погано й пам'ятаю, ніби й не я то була. Та тримало мене те, що мій син герой, від­дав своє життя за всіх нас. А ще підтримка людей, особливо міс­цевої влади, голови селищної ради Олени Василівни Панчен­ко, працівників військкомату.

- Пройшло з того страшного дня більше 8 місяців, - продов­жує сповідь Людмила Єгорівна, - а мене ні на мить не відпу­скає. Та стараюся відволіктися. Чимось заспокоїтись. В чомусь знайти розраду. Син був героєм, і я стараюсь щось робити за­ради його світлої пам'яті, щоб подбати про спокій його душі. Зробили з донькою Раїсою оцей Пашин куточок у кімнаті, і мені якось спокійніше стало. Він завжди зі мною. А то одно­го разу донька приходить ( Раїса Миколаївна Нагорна працює методистом селищного будинку культури) і розповідає, що біля стенду загиблих героїв у фойє селищної ради лежить рушник, звичайний, з набитим візерун­ком. І попросила мене: “Мамо, вишийте хлопцям рушник, вони цього заслужили. І Паша ж так любив, як ти вишиваєш”. Дума­ла я, що ж вишити отим дітям, що пішли на небеса, щоб нас вберегти від горя. Дивилась на різні візерунки, але не подобав­ся ні один. А тоді знову донька допомогла з вибором. Я знаю, мій подарунок сину сподобався, а в мене ніби на серці відлягло трішки, хоч горе й кроку не сту­пило з домівки.

Материнський рушник біля портретів загиблих героїв справ­ді гарний і символічний: на тем­но вишневому фоні білі троян­ди, як символ світла і добра, як символ вічної пам'яті про тих, хто пролив свою кров за нас з вами.

... А життя продовжується. У великій кімнаті будинку полиці шафи прикрашені маленькими бабусиними серветками і пор­третами дітей та внуків. А внуків у Людмили Єгорівни шестеро. Пашині донька Оля і Антон, Ко- лині - двійнятка Сергійко і Ма­ринка, Раїсині - Петя і Толя. Всі вже вони дорослі, і виряджала їх у життєву дорогу бабуся свої­ми вишиванками, рушниками. А тепер для своїх правнуків вишиває перші у їхньому житті “паспорти”, як вона жартома на­зиває свої іменні серветки для малюків. 20 березня у внучки Олі народився найменший з них - Матвійчик. У його “паспорті” - всі відомості про перший день життя хлопчика: о котрій годині і хвилині приніс його лелека, скільки він важив і який був зріст, який це був день тижня... Із своїм дідусем Пашею вони роз­минулися назавжди.

Доля не завжди була ласка- вою до цієї мудрої виваженої жінки і втрата сина позбавила Людмилу Єгорівну прихильної милості спокійної золотої осені. Тепер треба жити душею за двох, свято виконувати синові заповіти і берегти його світлу пам'ять. Сниться рідко, та в снах мамі щось радить, підказує, як жити, підтримує і все повторює: “Я вдома”. Значить, він тут: у кожній справі, у світлій пам'яті, у втілених родиною Радченків його мріях...

Джерело: газета "Срібнянщина", В. ПЕТРЕНКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.