Антоніна Сидоренко працює у Срібнянському селищному будинку культури 17 років. Хоча заклад культури у кожного з нас асоціюється зі сценою, святом, яскравим дійством і світлом рамп, та є там і інша робота, менш яскрава, помітна для глядачів, та, тим не менше... Антоніна не виходить на сцену, їй не аплодують глядачі, хоча в кожному успіху самодіяльних артистів є і її частинка праці, і ота вдячність адресується і їй. Бо перед кожним святом у Антоніни Іванівни справжні жнива - швейна машинка не вмовкає. Якщо говорити про срібнянських танцюристів (а саме їх жінці доводиться обшивати найчастіше), то роботи тут вистачає і їй, і Наталії Фесик, керівнику танцювальних колективів.
Чесно зізнаюсь, не раз милувалася костюмами різних вікових груп танцюристів цього закладу, але чомусь і не задумувалась, де до кожної нової постановки хореографа Наталії Фесик, як за щучим велінням, щоразу з’являються в маленьких і легеньких, як хмаринки, хлопчиків і дівчаток нові костюми. Замовляються десь, чи що? Але це щоразу великі витрати? І раніше, а особливо з приходом Антоніни Іванівни на роботу в будинок культури, вирішенню питання знайшли найбільш прийнятний варіант. Спочатку Наталія Анатоліївна шукає для постановки хореографічну композицію, розпочинаються репетиції з учасниками танцювального колективу, а тим часом уже йде підбір сценічних костюмів. І Наталія, і Антоніна вишукують потрібні образи і деталі в Інтернеті, додають щось своє, підбирають потрібні кольори. А тоді, як уже батьки чи спонсори закуплять необхідні матеріали, розпочинається процес творення чергового шедевру, адже сцена це завжди свято. Інколи компонують деталі - до вже пошитих для інших танців костюмів додають деталі й зовсім інший образ створюють на сцені маленькі танцівники.
І хоч посада у Антоніни Іванівни більш ніж прозаїчна - вона технічний працівник закладу, - та відчуття прекрасного, прагнення щось творити, виготовляти своїми руками, що зародилось в Тоні ще в дитинстві, крокує поряд з нею все життя
- Бабуся моя, Пріська Михайлівна Герасименко, - згадує Антоніна Іванівна, - любила вишивати, шити одяг. Та інакше й жити тоді не можна було - одягу в магазинах бракувало, то треба було сім’ю одягати, обшивати. Та в неї до ладу ви - ходило все, за що бралася. Золоті руки мала і золоту душу. Батьки - Іван Йосипович - колгоспний агроном, і мама Ніна Михайлівна, працівниця їдальні, все пропадали на роботі, а Тоня з бабусею. Тож багато життєвої мудрості, всього, що вміла і знала бабуся, перебрала дівчина від неї. - Тато, - продовжує жінка розповідь про свою родину, - давно вже на пенсії, але теж не сидить без діла. Він дуже любить техніку і будь-який процес у господарстві старається раціоналізувати, механізувати. До цієї справи в ньо - го талант. Але я точно успадкувала гени бабусі. Мабуть саме тому, закінчивши Карпилівську школу, захотіла бути швачкою.
Тоня поїхала навчатися у Чернігівське училище №3, здобула професію кравця верхнього чоловічого і жіночого одягу з умінням кроїти, і стала працювати швачкою в Карпилівці від одного швацького кооперативу. Виконувала замовлення односельців, шила і ремонтувала одяг. То були часи інфляції, занепаду і безгрошів’я - і мама, і тато гроші в колгоспі отримували із кількамісячною затримкою, ото й жила сім’я Герасименків за бабусину пенсію та Тонині заробітки.
Не покинула улюбленої справи молода жінка, коли знайшла свою долю в Срібному, вийшла заміж за Віталія Сидоренка, народила двох синочків - Владика і Сашу. Тільки тепер найбільша її турбота була про сім’ю - шила одяг для чоловіка і маленьких хлопчиків, бо його в магазинах практично не було. А якщо де в черзі щось і вистояти вдалось би, то грошей не вистачало.
Час ішов. Сини пішли до школи, чоловік працював директором будинку культури і саме туди прийшла трудитись і дружина, з’явилась там вакансія. Щоправда, як потім всі зрозуміли, що до колективу їхнього закладу додався ще один творчий працівник: спокійна, скромна і врівноважена жінка стала просто знахідкою для колективу.
Турботи Антоніни Іванівни практично не обмежувались наведенням чистоти у закладі культури. Багато часу проводила і за швейною машинкою, шила сценічні костюми.
Це наразі складні обставини: спочатку локдауни із-за спалахів ковіду, а потім наша найбільша біда - війна з руснею, і заклади культури більше працюють онлайн чи на простої, аніж зустрічають глядачів у залах. А раніше життя там вирувало, і до зустрічі з глядачами, до різних заходів треба було готуватись. Костюми для танцювального колективу, для солістів, одяг для сцени, а ще майже до кожного концерту мінялись декорації - це теж справа фантазії, рук Антоніни Іванівни та і всього колективу, бо там звикли будь-яку справу робити разом.
Мамині костюми на сцені зігрівали теплом її синочків Владика і Сашу, які зовсім маленькими стали учасниками танцювального колективу - та так і виросли поряд з татом на срібнянській сцені, аж поки не закінчили школу і пішли навчатися у вузи. Тепер уже обидва п’ятикурсники: Владик - Київського університету телекомунікацій, а Саша - Одеського аграрного університету.
Декілька років тому Антоніну Іванівну запросили в будинок дитячої та юнацької творчості вести для дітей гурток “Умілі руки”. Від того часу в неї з’явилось ще одне захоплення - шити іграшки, ляльки. Останню її роботу, напевне, побачили всі. Її пес Патрон зустрічав нинішній тривожний рік разом з усіма нами на імпровізованій сцені центральної площі селища Срібного.
Пам’ятною для жінки була і участь культармійців селища під її керівництвом у Всеукраїнському конкурсі “Великоднє сяйво” у Манжосівці під Прилуками, на якому вони презентували велику крашанку і посіли друге місце у конкурсі.
Великі колоски, волошки, квіти-символи України - вони народжуються у вправних руках жінки і стають окрасою будь-якого дійства. І як це їй вдається - вона і не задумується, ніби самі руки творять диво. Бо це її любима справа, котра приносить їй задоволення, а людям радість, а від того світ стає досконалішим, а люди добрішими.
Джерело: газета “Срібнянщина” від 02.03.2023, В. ПЕТРЕНКО
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.