Десантник Віталій Дідович протримався на «нулі» 2 тижні. Рідні знайшли його за татуюванням

У колишнього десантника Дідовича Віталія із часів строкової служби у По­вітряно-десантних військах на тілі збере­глися чотири татуювання. «Мене з ними у полон не візьмуть», - віджартовувався він вдома, споряджаючись до військкомату за повісткою про мобілізацію. Та завдяки наколкам родина і розшукала тіло Віталія, якого довго не могли віднайти.

Нам сказали, що направляють Віталія у запасний батальйон ре­монтувати техніку, - розповідає дружи­на Галина. - Чоловік вірив, що по весні повернеться додому до сина, якого дуже любив. Йому лише три з половиною роч­ки і він ним дуже гордився. Та він і дівчат моїх дуже любив. Казав, що у нього дві доньки-красуні і синок-футболіст. А як доведеться ворогів бити, то з автомата не одного покладе. Хтось може й авто­мата не бачив, а він пройшов десантні війська. У нього дев’ять стрибків із пара­шутом. Був спортивний, енергійний.



Іваничанину Дідовичу Віталію було 46 років, працював у СТОВ «Інтер». Упер­ше йому сказали з речами з'явитися в територіальний центр комплектування і соціальної підтримки на 27 вересня, але затим перетелефонували і від’їзд відклали. Чоловік розумів, що це лише від­строчка, тому сумка стояла напоготові.

На службу по мобілізації пішов 5 жовт­ня, і цього дня був уже в Києві, у війсь­ковій частині А 4005. Три тижні тривала перепідготовка, а потім приїхав покупе­ць і 7 листопада Віталій замість «ремон­тувати техніку» уже їхав на «нуль».

«Куди везете?», - запитав він водія, бо сидів на передньому сидінні. «Туди, де пекло», - відповів той. Пеклом була Донеччина. У в/ч 4017 наш земляк служив стрільцем, помічником гранатометника. Із рідними говорив по вайберу. Інколи до них долітали звуки вибухів та пострілів.

Але Віталій заспо­коював, говорив, що все нормально. Як їх закидали на позиції, поперед­жав, що не буде на зв’язку деякий час.
Потім телефонував.

Так було і 23 ли­стопада. Він пого­ворив із дружиною, попередив що йдуть на чотири-п’ять днів в окопи. Так між собою захисники називали бойові позиції. І більше зв’язку із ним не стало. 26 числа він загинув під час боїв за звільнення населеного пункту Спірне. Тоді наші війська втратили по­зиції і тіло Віталія залишалося на окупо­ваній території.

- Я ще не знала, що Віталія убили, а його сестра уже про все знала. Як Віталій не вийшов на зв’язок, вона зателефонува­ла у Київ на номер відділу кадрів війсь­кової частини. Цей телефон він нам дав про всяк випадок, якщо до нього не додзвоняться. їй там і повідомили про його загибель. Вона зразу зателефону­вала мені, але в Іваниці не було світла і зв'язку, то я пропустила від неї виклик. Прочитала повідомлення лише вранці.

Доки не було знайдене тіло Віталія, ро­дина не могла змириться із звісткою про його смерть і по крихтах збирала різну інформацію. Шукали у списках загиблих, які доступні через військове відомство. Сподівалися, що, можливо, Віталій десь у полоні і гортали списки полонених, - безрезультатно.



- Я довго гортала список, доки дійшла до літери Д... Я вжахалася, як багато на­ших у полоні, - оповідає Галина Дідович. -І в тих списках його не знайшла. Періо­дично дзвонила до військової частини, чи є новини, але їх не було. Ми зверта­лися до Уповноваженого Президента, до Червоного Хреста, у ТРО, подали заяви у поліцію та прокуратуру, здала синове ДНК, залишили заявки на усіх сайтах, де можна...

24 січня від командування військової частини, де воював Віталій Дідович, дружині прийшло повідомлення про за­гибель її чоловіка. Факт його смерті підтвердтвердили два свідка, які бачили як снайпер «зняв» Віталія. Оскільки пере­вага ворога була дуже великою, то наші втратили позиції і відійшли, тіло залиши­лося на втрачених рубежах. Далі пові­домлялося, що ймовірно його ніколи не зможуть повернути, бо ворожі танки на­вмисне розчавлюють тіла наших захис­ників, піхота засипає їх у траншеях... Тож їй повідомили, що на цьому розслідуван­ня завершене і вони надішлють відповід­ні документи.

Але так сталося, що тіло привезли рані­ше, ніж надійшли документи. Щодня племінники моніторили інтернет і поба­чили повідомлення від медиків однієї з Дніпровських лікарень, які виклали фото татуювань невідомих воїнів. Там був і скорпіон, такий як був набитий на лівій руці Віталія Дідовича. Після завершення усіх документальних формальностей на упізнання допустили сестру Віталія, яка живе у Дніпрі.

Світ враз померк - перед нею був її брат. Таке рідне тіло було цілим, лише в області скроні у черепі зяяла велика дірка. Ворожа куля була швидше за все бронебійна і змогла пробити каску нашо­го воїна. Смерть була миттєвою.

З допомогою громадської організації «Щит», яка займається транспортуван­ням загиблих воїнів, рідні повернули додому свого героя.

З лютого його з військовими почестями поховали в Іваниці.

- Це була така людина, що за нею вчо­ра плакало все село, - згадує про зем­ляка староста Іваницького округу Ва­лентина Мірошніченко. - У нього було велике, добре серце. Він був відкритим для всіх. Мав багато друзів. Раніше був капітаном сільської футбольної команди ПрАТ «Нива-Плюс». Мріяв скласти влас­норуч трактор. І завжди посміхався... Це велика для нас втрата.

Про смерть тата ще не знає наймен­ший Дідович - Святославчик. Мама ніяк не наважиться сказати гірку новину, бо це дуже-дуже тяжко. Синочок воїна, як і тато, дуже любить футбол. Без батька нині за воротаря мама або середня се­стричка. А ще він чекає, що тато привезе йому червоного КамАЗа, як у хрещено­го...Бідне дитя, у якого рашисти забрали щасливе майбутнє, зруйнували прекрас­ну сім’ю. Горіти вам за це ваду!!! І за сот­ні тисяч зруйнованих родин.

Джерело: ічнянська газета "Трудова слава" від 16.02.2023, Ніна НАЛИВАЙКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.