Володимир Мальцев з Прилук робить моделі літаків, які коштують 20 000 доларів

Люди завжди, з сивої давнини, хотіли дістатися неба. Вони із заздрістю спо­глядали на нього з землі, малювали його на скелях і стінах печер, приміряли на себе крила птахів...
Це так притаманно - пізнати все велике, неосяжне, спробувати себе у неможли­вому, зламати межі простору і навіть часу!
З початком розвитку ери авіації тисячі людей зв’язали себе з небом - спочатку почали конструювати, виробляти літаки, а потім - літати на них.
А що ж цікавіше і шляхетніше - конструювати літаки чи вести їх по безмежно­му небу?.. А як щодо польотів уві сні та наяву?
Доля прилучанина Володимира Івановича Мальцева так чи інакше пов’язана з літаками. Ще десятирічним він почав займатися в гуртку міської станції юних техніків у педагога Володимира Семеновича Никоненка і зробив вітрильник. Але чомусь на вітрильниках не затримався, і питання «море» чи «небо» вирішилося само собою - перейшов на літаки.
Двічі він намагався вступити до Харківського авіаційного інституту на фа­культет, де навчають авіаконструкторів, але - не таланило. Після служби в армії вступив та закінчив виш, в якому вчать спеціалістів нафтогазової промисловос­ті. Працював інженером-механіком в Прилуцькому управлінні бурових робот. Але ж все життя займається авіамоделізмом. Працює він у категорії кордових, а це копії літаків швидкісних, пілотажних, гоночних, повітряного бою тощо.



ПРО НАСОЛОДУ І ДРАЙВ

Зізнаюся, що я дуже мало знала про авіамодельний спорт. А виявилося, що цей технічний вид спорту дуже ці­кавий, складний і романтичний. Його учасники змагаються у конструюванні та виготовленні моделей літальних апаратів (планерів, літаків, вертольотів, ракет тощо) та в керуванні ними при польотах на швидкість, дальність, тривалість по­льоту та у виконанні фігур вищого пілотажу...

У 1966 році Володимир сконструював перший гоночний літак, а після цього став займатися моделями літаків, які є копіями реально існуючих чи тих, що існували. У 1969 - зро­бив копію літака «П-8», а з 1974 по 1980 - знову декілька збудованих ним копій літаків досягли неба. Це були моде­лі гоночних, спортивних та бойових повітряних суден, які брали участь у Другій світовій війні. Він гарно знає всю іс­торію світової авіації, захоплюється літаками і льотчиками, які сталі легендами під час неї.

Інколи на те, щоб сконструювати і виготовити модель, потрібно 7 та більше років. Справа в тому, що все в літаку (окрім двигуна) повинно бути саморобним, зробленим влас­норуч - тільки так! По-іншому не може бути, бо не допустять до змагань. А взагалі-то, справжнім авіамоделістам не при­таманна лукавість, в цьому і є суть всієї їхньої складної ро­боти - все своїми руками, своїм розумом!

Так, це непросто - спочатку виносити свою мрію в голові, накреслити її на папері у потрібних масштабах, потім збуду­вати модель літаючого апарату, в якому кожна деталь на своєму місці і виконує саме їй притаманну функцію. Інакше твій апарат просто не злетить, не відірветься від землі.

А вже потім настають змагання. Суцільна насолода і драйв, коли твоя модель - швидша за інші, летить далеко, летить довго та ще й виконує фігури вищого пілотажу! До речі, у змаганнях ці моделі-копії оцінюються не лише за льотними якостями, а й за схожістю з оригіналом.

Пан Володимир дав життя семи літакам. Зробити літак і запустити його у небо - це завжди викликало у нього над­звичайно сильні емоції: радість, дивне хвилювання, відчут­тя, яке словами не передати.

Два його літаки (розмах крил - півтора метра), які про­йшли свій бойовий шлях змагань і перемог разом зі своїм творцем, і зараз поруч з ним, «живуть» в його квартирі. В ка­біні сидить пілот, який може навіть вітати тебе з хмаринок і махати рукою. Цей пілот - ювелірна робота, він одягнутий в шкіряну льотну куртку, шлем, льотні окуляри, на ньому пор­тупея і галіфе тих часів.

За один такий літак колекціонери дають до двадцяти ти­сяч доларів. Пропонували це і Володимиру, але він відмо­вився, бо «дітей не продають».

До себе він дуже вимогливий, якщо займав не 1, а 2 міс­це, то був страшенно незадоволеним. Це я не допрацював, докоряв він себе, якщо робиш, то роби якнайкраще! Осо­бливо було боляче, коли літак падав і розбивався, а було й таке. Це означало, що все потрібно починати спочатку. Авіамоделізм - хобі не з дешевих, і коли літак розбиваєть­ся, це як твоя мрія зникає, розвалюється у повітрі. І справа зовсім не в тому, скільки він тобі коштував грошей - це не так важливо. Тут головне - скільки ж ти вклав в нього праці, сил, часу, надій!









Його авіамоделі ускладнювалися та удосконалювалися з досвідом, зростала результативність у змаганнях. Він - май­стер спорту, неодноразовий чемпіон області, України. Зви­чайний хлопчина, який виріс у невеликому провінційному містечку на Сорочинцях, своїми успіхами здивував і місто, і Україну. Та й самого себе, нарешті.

В його квартирі, окрім моделей та спеціальних верстатів для роботи (токарний та свердлильний), є окрема полиця для кубків, окрема стіна для медалей, дипломів та грамот, а в старому альбомі - купа світлин з того, бурхливого «аві­амодельного» життя. Ця незвичайна квартира більш схожа на технічну лабораторію або конструкторське бюро.

ЦЕ НЕ ПРО М’ЯЗИ, ПАНОВЕ, А ПРО ІНТЕЛЕКТ

Були часи, коли в Україні, і, зокрема, в нашому місті цей вид спорту був дуже популярним. Прилуки виростили цілу плеяду талановитих спортсменів, які перемагали на змаган­нях, передавали свій досвід молодим.
Змагання, чемпіонати з авіамоделізму зазвичай прово­дилися в київському спортивному комплексі «Чайка», де є

гарний кордодром - це місце для проведення змагань кор­дових авіамоделей. Згадує, як вони приїжджали командою на змагання, встановлювали свій намет, грубку, і до них поспішали колеги-спортсмени з усієї України. Такі ж самі диваки, які не можуть без цієї справи прожити і дня.

Володимир говорить, що для нього і його друзів це було принциповим - повсюди повинно бути зазначено, що їх ко­манда і кожний в особистому виступі - не просто «Чернігів­ська область», а «Чернігівська область, Прилуки».

Сьогодні цей шляхетний пан з сивою головою з вели­кою повагою називає імена колег та друзів, які прославили Прилуччину своїми досягненнями в авіамоделізмі та впи­сали свою сторінку в розвиток цього складного виду спор­ту. Це - брати Самойленки, Володимир Діденко, Михайло Романенко, Іван Гапоненко, Володимир Сураєв, Олександр Короткий, Михайло Черкасов, Валентин Стефановський. Майстри спорту, чемпіони України, Європи. Піонери, пер- шопрохідці, і - «останні з могікан».

Мені здається, що кожен з них, як і герой цього нарису, заслуговують на звання Почесний громадянин міста, на те, щоб прилучани пишалися ними, пам'ятали...

Запитую, які якості необхідні для того, щоб серйозно за­йматися таким складним видом спорту?
Виявляється, їх багато. Це наполегливість, величезна працелюбність, спеціальні знання та навички (вміння крес­лити, математично вираховувати складні речі, працювати зі спеціальними інструментами і верстатами). Потрібно зна­ти безліч секретів про авіацію, про літаки взагалі. Цей вид спорту - не про м'язи, панове, а про інтелект.
І обов'язково потрібно вірити в свою справу, в успіх, за­значає Володимир. А сам він, і це бачиш неозброєним оком, всіма цими якостями володіє сповна.

Взагалі, авіамоделювання для нього - головна справа його життя, особлива родзинка і захоплення, непереборна пристрасть, важливіше кохання його долі.

Він - справжній фанатик цієї справи, і не зраджував їй ніколи. Таких людей, як він, не так вже й багато на землі, але на таких тримається увесь наш світ.

Колись йому пропонували керувати гуртком на станції юних техніків, навчати дітей і підлітків цьому складному мистецтву, але він відмовився, хоч і розумів, як це необ­хідно і важливо. Він обрав те, що йому ближче, ту область прикладання рук, де він може зробити більше. Створювати самому - значно приємніше.

ПРО ВІЙНУ, «МРІЮ» ТА МРІЇ

Ми сидимо в його незвичайній квартирі-лабораторії по­серед його красивих літаків. Він весь час називає їх моде- лями-копіями, як і заведено в їх спортивній спільноті. Як на мене, то це справжні літаки, тільки трішки менші за ті, що знищували ворога під час Другої світової.

Сидимо зі світлом і без нього, п'ємо каву і розмовляємо про життя та інші речі. Квартирою по-господарськи ходять три його красиві кішки - Мія, Мурчик і Михайлик, ластяться до рук, а Володимир встигає розмовляти і зі мною, і зі сво­їми чотирилапими друзями. Декілька разів у двері дзвони­ли сусіди, які просили терміново відремонтувати ліхтарики. Знайомі приносять праски, акумулятори, пральні машини тощо - на все вистачає майстерних рук Володимира Іва­новича.
Питаю, як він переносить відключення світла. Виявляєть­ся, вже звик, налаштувався, і це його не дратує.
- Це - найменше горе, дякувати Богу. - говорить Воло­димир. - А як тим людям, які опинилися без житла чи втра­тили близьких, живуть десь у підвалах і їх постійно обстрі­люють. Наше покоління витривале - ми вже багато чого бачили.

Говоримо про нашу «Мрію», про найбільший у світі тран­спортний літак, про нашу гордість, яку рашисти спалили, знищили на аеродромі в Гостомелі у перші дні війни - у лютому-березні. Про Ігоря Івановича Сікорського, вченого, авіаконструктора зі світовим ім'ям, який був створювачем важкого бомбардувальника, гвинтокрилів і був вимушений емігрувати до Америки.

Згадуємо про відомий фільм нашого улюбленого режи­сера і актора Леоніда Бикова «В бій ідуть одні «старики», знятий на кіностудії імені Довженка.

- Ця кінострічка - шедевр на всі часи! Прекрасно знято, чудові актори. Я, коли служив в армії (це був полк воєн­но-транспортної авіації), мав честь познайомитися навіть з актором Олексієм Смирновим, який грав механіка Макарича. Він приїздив до нас, і я спілкувався з ним.

Володимир гарно розуміє роль авіації в будь-якій війні. Нині найкращі літаки, на жаль, в Америці та Європі, а не у нас.

Ми пораділи за те, що наші українські безпілотники «Стри­жі», які були призначені лише для розвідки і фотозйомки, можуть долетіти до російських аеродромів і знищити ворожі літаки. І це все завдяки креативності конструкторської дум­ки! Народні умільці, талановиті винахідники «начиняють» їх вибухівкою, тим самим - перетворюють на бойові дрони.

Безперечно, цього недостатньо для перемоги. Для неї по­трібна інша техніка, бойові літаки і таке інше. І мова тут не стільки про війну, скільки про винахідливість і талановитість непереможної української нації. Так, війна потребує вели­чезних шалених ресурсів - людських, технічних, матеріаль­них, дійової допомоги партнерів. Але перемога настане, бо українці не звикли здаватися.

Під час нашого спілкування я чомусь згадала про Антуана де Сент-Екзюпері, відомого французького письменника і воєнного льотчика. Аристократ і філософ, він був закоханий у небо, швидко оволодів професією льотчика, яка була на той час дуже рідкісною. І літав. Одного разу його літак впав над пустинею, бедуїни врятували його. Після цієї незвичайної пригоди народилася його повість «Маленький принц». Екзюпері частенько потрапляв в катастрофи, був пораненим. Але все одно літав - воював з фашистами, розвозив пошту, пасажирів. Пристрасть до неба перемагала все.

А ще я подумала про те, що Володимира завжди оточу­вало цікаве, яскраве, насичене життя, і що він не шкодує за прожитим. Він не сумує за минулим, хоч і на пенсії, хоч йому трішки більше 70-ти, бо і зараз його життя цікаве і на­сичене!
Він постійно чимось занятий. А головне знаєте що? Він розпочав роботу. над новим літаком - креслить, щось струже, випилює, клеїть. Процес довгий - все потрібно зро­бити якнайкраще - шасі, фюзеляж, закрилки, хвіст і крила. Все, що випускається (як, наприклад, шасі), повинно випу­скатися, а потім ховатися в своє сховище, і двигун повинен працювати, як годинник...Так що, роботи багато..

Нічого, ми ще політаємо!

Джерело: газета “Прилуччина + Прилучаночка” від 09.02.2023, Лілія ЧЕРНЕНКО, фото Олександра Гриценка з кубку ім.І.І.Сікорського

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.