Соцпрацівниці Ната­лія Самардак та Євгенія Іллющенко варять борщі, ліплять вареники та миють вікна своїм підопічним пенсіонерам

У їхній роботі жоден диплом не важить біль­ше, ніж наявність в людині вміння зрозуміти та під­тримати. Адже соціальний працівник - і невтомний різноробочий, трішки - психолог, трішки - медик, а за кілька років - вже й майже родич для тих, хто на схилі літ не має можли­вості самотужки про себе подбати. І якщо соціаль­ний працівник має в собі такі якості, то йому вдаєть­ся зробити найважливіше: подарувати підопічному надію на завтра, відчуття власної важливості й потрібності.

У цю професію мож­на потрапити випадково. Проте випадково тут не залишаються. Затриму­ються лише ті, хто готовий витрачати не лише фізичні сили, а й відкривати своє серце, віддавати часточку душі, нічого не очікуючи натомість.
Десять років тому Ната­лія Самардак із Борзни на­віть уявлення не мала, хто такі соціальні працівники. Залишившись без роботи, ця жінка з мега-вибуховою життєвою енергією та дзвінким, переливчастим сміхом не могла просто сидіти вдома.



Виріши­ла спробувати себе у цій сфері, а сьогодні іншого життя й не уявляє. Над­то вже зрослася зі своїми бабусями й дідусями. За стільки років уже й без нагадувань знає, кому що потрібно і хто що любить. І старенькі себе без Ната­лії Степанівни не бачать. «Якби не вона, я, може, вже й не жила б, - гово­рить Ніна Макарівна, одна з її підопічних. - Стільки бадьорості та енергії На­талія мені додає, на всіх її вистачає. Як був мій синок у АТО, я була ще сама. Так хвилювалася тоді, так му­чилася, потребувала під­тримки, а її не було. А тоді мені пощастило, бо такий скарб прийшов до мого будинку. Тепер у мене завжди є все, що потріб­но, Наталія має відповідь на кожне моє запитання, будь-яку проблему вирі­шить. І все в неї швидко виходить, все до ладу».

Наталія у щирому смі­хові теж бабусею не на­хвалиться. І так - про кож­ного свого підопічного.

«Я завжди, щойно з ними знайомлюся, кажу: «Я лаятися не вмію і не люблю. Якщо виникають якісь питання, щось не по-вашому роблю - давайте вирішувати вдвох і одра­зу», - розповідає Ната­лія Степанівна. - Мабуть, тому мені й вдається з усі­ма дружити. Наприклад, є в мене дідусь, Михайло Павлович. Він кілька со­ціальних працівників змі­нив, а ми з ним - душа в душу. Бувало, заходжу до хати, чую - борщем пахне. На столі вже дві тарілочки стоїть, по шматочку хліба біля кожної - обідати кли­че. Кажу: «Та куди, мені працювати треба!» А він: «Е ні, такий борщ - лише в мене та президента. Тож сідай і їж!». Як тут відмо­вити?»

Сьогодні у жінки - 12 бабусь і дідусів, які з не­терпінням чекають на при­хід своєї помічниці. Що­ранку вона їх обдзвонює, занотовує всі побажання - кому що купити і в яко­му магазині, кому рахун­ки сплатити чи субсидію оформити, чи за ліками до аптеки заскочити - цілий маршрут щоразу дово­диться складати. А як вже додому навідається, то й прибере в квартирі чи на подвір’ї лад наведе.

«Наше завдання - зро­бити те, що сама бабуся зробити не може, - розпо­відає моя співрозмовни­ця. - За десять років чого тільки не доводилося ро­бити: й картоплю копати, пиляти й косити, й дрова тягати. Але такої роботи я не боюся. Навпаки, на­магаюся все робити, як для себе. Буває, вдома не встигаю вікна помити, а у них до блиску натру, щоб чистенько було. А буває, що мене й не просять, але ж сама бачу, приміром, що шпалери на стелі висять. І нехай, що висота - під три метри. Поставила драби­ну, обірвала все, вдома знайшла матеріали, що після ремонту залиши­лися. І ось тобі - готова біленька стеля і щаслива бабуся.

А іншим разом навпаки: стільки роботи знайдуть - аж піт градом тече. Ко­лись до одного свого ді­дуся приїхала, дивлюся - прибирання та миття по­суду стільки, що за годину можу й не впоратися. А він додає: «Наташ, сьогодні мені борщу звариш. І ва­реників хочу. Вишні - на дереві». Увімкнула кос­мічну швидкість і мерщій по колу все робити - ні в чому своїм стареньким не відмовляю.

А головне, чого собі не дозволяю - то це приходи­ти до підопічних із поганим настроєм. Нащо їм зайвий негатив? Щоб не було у мене на душі, але пробле­ми залишаються вдома, а для них - лише посмішка і щира підтримка».
Із відкритою душею до стареньких приходить і Євгенія Іллющенко з Адамівки. Під її опікою їх оди­надцятеро. І для кожного Євгенія Андріївна - не просто соціальний праців­ник.

«Село у нас маленьке, - розповідає жінка. - Дав­но немає ФАПу й медпра­цівника, тож коли хтось почуває себе зле, треба тиск поміряти чи ліки які з Борзни дістати - я стаю для них порятунком. Коли бачу, що нічим допомогти не зможу - викликаю із Ядут сімейного лікаря.



Для своїх підопічних я - й поштар, якого у селі також скоротили. Коли раз на тиждень приїздить машина, забираю для них пенсію, замовлення чи продук­ти й розвожу по домівках. До іншої машини приїжджаю за хлібом, який теж треба доста­вити не тоді, коли стоїть відвід­ування за графіком (до кожного підопічного соціальний праців­ник має навідуватися на дві го­дини двічі на тиждень, - Авт.), а поки хліб свіжий. У мене була бабуся (її рік, як не стало), до якої я взагалі щодня приїздила. Старенька була одинокою, зо­всім родичі не мала, а з іншими не дуже сходилася - важкий характер мала. Але вона хворіла, могла впасти й самотужки не підвестися, за що я й хви­лювалася. Останній рік бабуся спілкувалася лише зі мною, і я приїздила, бо добре знала: якщо не я, то ніхто.

Люди і їхні характери за­вжди будуть різними, часто - й непростими через вік. Тому, ду­маю, соціальний працівник по­винен також бути ще й трішки психологом, вміти згладжува­ти конфліктні ситуації. Інакше потрібно просто полишати цю роботу. Не скажу, що в мене все завжди виходило ідеаль­но, бували й суперечки, але наступного дня я знову йшла до цієї бабусі з посмішкою на обличчі. Свою нервову систе­му треба ховати куди подалі.

Спробуйте просто зрозуміти людину. Все життя вона зви­кла тяжко працювати, бо це ж - село, тут по-іншому не мож­на. Вона звикла розраховувати лише на себе, але й мала все, що потрібно завдяки своїй пра­ці. А потім приходить час, коли людина фізично вже не може працювати. Від того їй прикро і важко, що й віддзеркалюєть­ся у поведінці. З цим потрібно
просто змиритися, щоб людину розрадити».

Євгенія Андріївна розпові­дає, що хоча роботи по госпо­дарству у підопічних завжди вистачає (адже зазвичай допо­моги потребують люди поваж­ного віку, її найстаршій бабусі - 95 років!), часто самі вони не можуть ані води з колодязя дістати, ані дров до хати зане­сти, чи не найбільше старенькі цінують просту увагу до себе та вміння слухати.

«Приходиш отак вчергове до бабусі, а вона чекає, - за­мислено говорить жінка. - Й чекає не так твоєї допомоги, як хоче просто поговорити. І я слухаю, нехай, може, і вдвад­цяте, як вона була молодою, яке життя мала... Просто ро­зумію, як їй тяжко на душі. Лю­дина погоджується на соціаль­ний супровід, коли їй насправді важко вправлятися самій. А самотнім - і поготів, їм взагалі більше немає на кого сподіва­тися. І з ліком часу цей факт не зміниться. Оце, мені здається, найважче у нашій роботі: коли старенькі день за днем стають слабшими, а ти не можеш їм допомогти. Адже не можеш одного - знову зробити їх мо­лодими. Важко бачити їхню безпорадність. Але й відійти від цього, полишити своїх під­опічних уже не зможу. Бо за роки роботи вони стали ніби частиною родини. І я без них, як і вони без мене, вже нікуди».

Довідково:

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.