Захисники з Борзнянщини: «Будемо клепати ворога доти, допоки не виб’ємо його з нашої землі»

Вони не надто багатослівні, втім, мабуть, як усі військові. Про свою службу на різних фронтах го­ворять скромно і стримано, між словом, наче нічого особливого не роблять. Хоча на водіях та механіках тримається і тилове забезпечення, і евакуація з «га­рячих» точок, і справна робота всієї важкої техніки.

Вони служать в одному взводі ще з 2014 року. У той час, коли для немалої кількості українців війна здавалася якоюсь далекою і чужою, вони втрачали побратимів, але не втрачали віри й бажання вибити ворога з України.

Зрештою, для одного з них, Віктора з позивним «Маленький» (бо був тоді серед військових наймо­лодшим), який до того й строкової служби не про­ходив, це було чи не головним аргументом піти добровольцем - щоб двом його дітям чужинці не вказували, як їм жити та що робити на рідній укра­їнській землі.



Зі зрозумілих причин наші співрозмовці не показують своїх облич, ми навіть самі не знаємо, хто з них хто

«За моїми плечима кіль­ка мобілізацій на контр­актну службу, - говорить Віктор. - З однієї із них пішов, коли втратив побра­тима, хлопця з Борзнянщини. Не міг змиритися з його смертю. Повернувся до буденного життя - во­зив зерно ваговозом всією Україною. Але коли по­чалося повномасштабне вторгнення, залишатися цивільним просто не міг».
«Я в перший день був сам не свій, - продовжує розповідь побратим Ві­ктора Володимир. - Най­перше - провів час із дити­ною, бо розумів: невідомо, як далі складеться життя. Потім допоміг товаришу забрати з Ніжина його сина та ще одну знайому студентку з Борзнянщини. Дорогою додому заскочив у військкомат, залишив свої дані. Вдома відразу спакував валізу й чекав на виклик. До вечора мене вже аж трусило: ніхто не дзвонив, повисла гнітюча тиша. Не витримав, дав батьку ключі від машини: «Вези до військкомату!». О 2 годині ночі ми вже ви­їхали на нову дислокацію, доби три прокурсували, аж поки наше командування не переконало вищих ко­мандирів повернутися та боронити позиції тут, на місці. Адже це наші рідні краї, де ми добре знаємо місцевість, а тому можемо «кусати» неочікувано та швидко зникати».
Свого часу Володимир, який має навички у пово­дженні з гусеничною техні­кою, сам визвався бути водієм-механіком, пройшов коротке навчання та став до роботи.

«По всьому колишньому району ми збирали техніку, ворожу та свою пошкодже­ну, - продовжує співроз­мовник. - Ремонтували, щоб вона знову могла слу­жити нашій армії. Бувало, й з під-носа ворога відтягу­вали, під Плисками, напри­клад. Тоді ворожі колони йшли до Києва, і неподалік від нас загрузли. Всю ніч ревли, БМП «роззули» - з гусениць зняли, мабуть, від невмілого керування, та покинули. Тоді ще ми при­везли МТ-ЛБ (радянський бронетранспортер-тягач, у народі «мотолига» - Авт.), який місцеві заховали про всяк випадок, щоб ворог із дрона не побачив і не розбомбив. Із кількома ци­вільними витягли тросами, я сів, навколо роздивився, ось і передачі олівцем під­писані - на трактор, наче, схоже. Натиснув - загуло, задиміло, завелося. Ми техніку потім розібрали, роздивилися всі несправ­ності. Запчастини шукали, де могли. Яких деталей не було - дуже виручали люди. Токарі, фрезеру­вальники, зварювальники виточували, що потрібно. Так і підлатували техніку, щоб вона могла до рем- батів (ремонтно-відновлювальні батальйони, - Авт.) доїхати, а там вже її оста­точно ставили у стрій. Тож люди у нас надзвичайні. Хоч і чудні деякі: ми бачили кілька ракет, які хтось на­магався відкрити... молот­ком і зубилом. Ось чому оркам нас не перемогти - бо наші нічого не бояться!»

Після того, як ворога вигнали з Чернігівської, Київської та Сумської об­ластей, побратими за­лишилися служити у роті охорони: патрулювали території, перевіряли пі­дозрілі місця, чергували на КПП. Проте таке затишшя - не для цих чоловіків.

«Я - водій, нащо мені тут просто так сидіти? - говорить Віктор. - Каца­пів тут немає, техніки теж - нема чим зайнятися. А я хочу допомагати державі тим, що вмію, щоб ця війна скоріше закінчилася. Тому й написав рапорт на пере­ведення до 1-ої окремої танкової бригади. А там - куди направлять.
У цій бригаді служить багато побратимів, із яки­ми ми були разом на Сході ще 2014 року. Тоді кожного дня - виїзд, із боєприпаса­ми, провізією чи пальним. У перший раз було дуже страшно, бо потрапити під мінометний обстріл чи на­трапити на засідку - про­стіше простого. І «накри­вали» нас вогнем, і не один раз. Але з часом страх притупився. І ти якщо й бо­явся, то вже не за себе, а, наприклад, за бійців, яких везеш на ротацію. Най­страшніше для будь-якого водія там - не довезти лю­дей.
Але бувало й таке, що обережність і зовсім від­ступала. Колись поверта­лися з висоти під Дебальцевим, яку тримали наші хлопці. Часу було мало, їхати в об’їзд ворожих по­зицій - кілометрів 80, а якщо через них - до 20-ти. Командир каже: «Давай навпростець, через Нікішине!». Пам’ятаю, лети­мо, лупимо з усього, що є. Коли дісталися безпечного місця, автомат у руці аж димів, ще й заклинив!»

«Савур-Могила - висо­та, яку відбила 95-я окре­ма десантно-штурмова бригада і передала нам, - продовжує розповідь Во­лодимир. - Ми там дуже «відгрібали», але стояли до останнього. Зброя з рук не вибувала, й спати з нею доводилося. Місяців зо три там жили. Та ротація була божевільно безстрашна. Пам’ятаю, на Новий рік було затишшя (було не­гласне правило у свято один по одному не стріля­ти), то один наш сміливець пішов і прямо перед ними українського прапора по­чепив! Ми до нього: «Як ти сам пішов? Могло ж що за­вгодно трапитися!» А він: «Я вас, божевільних знаю. Ви б тоді й село відбили!» І це правда, ми були готові з ножами на ворога йти».

Чоловіки без жодних вагань зізнаються: тоді, у 2014 році, було важче, ніж зараз. Адже втрати і руй­нування були більше на лінії фронту. Тут вони пе­реживали найтяжче - зби­рали у пластиковий пакет та вантажили тіла своїх за­гиблих друзів. Тут тим, хто потравляв у це пекло впер­ше, перевертало психіку так, що дорослі чоловіки плакали. А вдома по про­їзді було не так. Тут вони бачили зовсім інше життя - без вибухів, смертей, наче, й без війни зовсім. І це не вкладалося у голові.
А ще зараз зрозуміло, хто ворог, його чітко ви­дно. Тоді ж там, на Донеч­чині, навколо було багато місцевих, і було зовсім не зрозуміло, хто свій, а хто — чужий.

«Ось тут тобі посміха­ються, махають рукою, а через якийсь час у кінець колони «прилітає», - зга­дує Володимир. - А ти ба­чиш навколо жінок і дітей, і розумієш, що не можеш стріляти у відповідь.

Одного часу по нас по­чався дуже прицільний мінометний обстріл. Ми примітили дідуся, який пас корів. День пас, другий, а на четвертий ми його до­бряче струснули і виявило­ся — коректувальник.

Або ж чуємо: рано вран­ці летить на всіх парах «Юпітер». І не раз, не два його примітили. Вирішили з бійцями його «зняти», у бінокль дивимося, а він на бак перед собою дитину посадив. І ми нічого тоді не зробили, стійко приймали
все, що летіло по нас після його наведення. Його пра­восуддя само наздогнало: на міну налетів - на шмат­ки розірвало.
Звісно, не всі місцеві були такими. Багатьом ми допомагали. Колись сто­яли під Горлівкою. Домо­вилися з місцевими води в них взяти. Натомість їм вирішили допомогти з хар­чами - людям уже зовсім нічого було їсти. Зібрали свої запаси, прикинули, скільки нам вистачить. Решту повантажили й по­везли людям. Роздаємо продукти, й виходить до нас дівчинка років семи. Дитина! У селі, що фак­тично розташоване на лі­нії фронту. Хлопці відразу згущене молоко знайшли, пригостили. Розпитали й виявилося, що тут аж 13 ді­тей проживає. Наступного ранку ми з хлопцями пови­трушували все, що у кого було: печиво, льодяники, згущене молоко, навіть сухпайки - повні рюкзаки напакували й віднесли у село. Із 2015 року донині воно - в окупації. Але нічо­го, дійдемо й сюди».

Володимир, так само, як і його товариш, не може залишатися у далекому тилу. Як складеться його доля, він точно ще не знає. Зараз подав документи на навчання, аби стати кадровим офіцером.
«Я вже втретє потрапляю на службу, - розмірковує співрозмовник. - Мабуть, це жирний натяк на те, що мені потрібно залишитися в армії. Хоча за весь цей час різно­го бувало, не раз потрапляв під ворожий обстріл, коли вибухало за 5-6 метрів від мене. Одного разу був у само­му лише бушлаті і шапці, без броні. На мені жодної по­дряпини, а чоловіку за мною осколок у голову прилетів. На щастя, він залишився живим. Іншим разом під Горлівкою на териконі залягли під мінометним обстрілом. Хлоп­цю поруч осколки в ноги залетіли, на мені лише форму подряпало. Мабуть, комусь я таки дуже винен...
Тому після навчання, якщо складеться, й далі піду у бій. Точно не залишуся в навчальному центрі: психологіч­но не зможу навчати інших, а потім відправляти їх туди, звідки вони можуть не повернутися.

Якщо ж з навчанням не вийде, все одно піду далі бити ворога».

«Куди ти від мене подінешся, - підхоплює Віктор. - Разом будемо, як і раніше, йти до перемоги. А нам по­трібна лише вона. Довготривале замороження вже було, досить цього. Тепер будемо клепати ворога доти, допоки не виб’ємо його з нашої землі!»

Джерело: газета “Вісті Борзнянщини” від 13.10.2022, Марина ГРИНЕНКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.