Наталія Нетреба розповіла, як зважилась відпустити 15-річного сина на навчання до Польщі

Життя кожного з нас умовно ділиться на періоди: ось зовсім мале дитя, нерозривно пов’язане з мамою; воно росте, робить перші самостійні кроки; мить - і зовсім подо­рослішав, відчинив перед собою двері у дорослий світ із його відповідальністю, про­блемами та постійними викликами. І хоча у всіх цих видозмінах проходять роки, для матері вони часто пролітають наче мить. Мить, за яку треба відпустити від себе найдо­рожче...



Історія борзнянки Наталії Нетреби (Бібік) - це не лише про важке внутрішнє перетво­рення її як мами, коли в один момент їй довелося наважитися і, як кажуть, остаточно перерізати пуповину. Нехай і раніше, ніж вона до того готувалася. Це й яскравий при­клад наполегливості та цілеспрямованості її сина, які й допомогли їм обом прийняти правильне й таке важливе життєве рішення.

Студентський фальстарт

Ще минулого вересня На­талія була впевнена, що має у запасі два роки, допоки її дев'ятикласник Стас не закін­чить школу, остаточно не змуж­ніє і не стане більш готовим до самостійного життя. А вона матиме два роки, аби звикнути до думки, що син став зовсім дорослим і полишає батьків­ський дім. Вони вже навіть пла­нували, як Стас вступатиме до столичного політеху, де він міг би опановувати своє улюблене програмування. Але один лист показав, якими крихкими є наші плани перед поворотами долі.

«Стас опинився у потрібному місці у потрібний час. Потрібний для нього, бо я до цього була аб­солютно неготова, - розповідає Наталя. - Десь наприкінці осені до школи прийшов лист від на­вчального центру, який набирав бажаючих навчатися за кордо­ном до різних навчальних закла­дів. Стас повернувся додому з безапеляційною заявою: «Після 9 класу я їду до Польщі!» Звісно, перше, що я сказала, це «Ні!» Дійшло навіть до скандалів та грюкання дверима. Зрештою я погодилася хоча б обговорити це питання, хоча в душі залиша­лася впевненою: 15 років - це зарано, щоб їхати до іншої краї­ни. А ось знайомі порадили: не­хай вчить польську мову - зна­ння за плечима не носити. Я, чесно кажучи, сподівалася, що запал у сина пройде: 9 клас, у школі - англійська, німецька, чимало інших предметів, та ще й підготовка до ДПА - чимале навантаження, яке може відбити охоту від додаткових уроків».

Є ціль, немає перешкод

Звісно, сподівання, що син передумає, у матері були. Але треба знати юнака, щоб розумі­ти: навряд він передумав би. У свої 15 років Стас давно вже був відповідальним, відносно само­стійним та чітко знав, чого хоче. Програмуванням він захопився більше трьох років тому. Коли під час першого коронавірус- ного карантину більшість його однолітків насолоджувалися не- запланованими канікулами, він самостійно почав учити мови програмування. Необхідної лі­тератури купити не міг, книга була задорога, але й це не стало перешкодою: знайшов її елек­тронний аналог, роздрукував у школі.
«Стас належить до тієї кагорти дітей, які люблять книги. До того ж, паперові визнають більше, ніж електронні, - розпо­відає Наталія. - Малим він читав дуже багато, потім перейшов на спеціалізовані видання. Сам по книжках вчився, робив якісь по­мітки, закладки - так йому було зручніше. Від теорії переходив до практики: розбирав ноутбук, щось підправляв, знову складав докупи. Зараз дай йому запчас­тини - він сам комп’ютера скла­де!»

Стас почав активно вивчати інформатику, брати участь у різ­них олімпіадах, вже за рік пробу­вав заробляти програмуванням. А на минулих літніх канікулах на форумах знаходив для себе замовлення та писав невеликі програми - заробив на цьому більше двох тисяч гривень.

Коли вирішив вступати до за­кордонної школи, сам налягав на математику, хоча пізніше ви­явилося, що у Польщі рівень ма­тематичних знань трохи нижчий за наш, тож і без наполегливого штудіювання хлопець відпові­дав вимогам. Оскільки Стас був відмінником, а з інформатики й узагалі було 12 балів, за атес­тат хвилюватися не було чого. А ось над опануванням польської мови треба було потрудитися.

«Навчальний центр допоміг не лише з усіма організаційни­ми питаннями, а й з мовними курсами, - продовжує розповідь Наталя. - Тричі на тиждень, по вечорах він дистанційно займав­ся з групою. А ще знаходив у ча­тах однолітків-поляків, з якими польською переглядали фільми, коментували й обговорювали їх. Коли я чула з сусідньої кімнати польську мову, взагалі намага­лася сина не турбувати.

Нам дуже пощастило з учи­телем, який тривалий час жив і викладав у Польщі. Окрім стан­дартної програми, кілька уроків він присвятив розмовній мові, навіть лайку проходили: у поль­ській є слова, схожі за вимовою,
але геть різні за значенням. Тож щоб наші підлітки не потрапили у незручну ситуацію, він пояснив навіть такі тонкощі. Стас від вчи­теля був у захваті й це принесло свої плоди: по закінченні курсу вся група здала іспит на знання мови, показавши надзвичайно хороші результати».

Уже влітку Наталія з сином знали, що його забирають до школи на омріяний факультет, без іспитів та співбесід, на без­коштовне навчання.

Непросте рішення

«Я ніколи не націлювала сина на закордонне навчання, це було суто його рішення і його робота, - говорить жінка. - Все, що я могла зробити - це не за­бороняти й підтримувати. Так, відпустити від себе ще, по суті, дитину, та ще й за тисячу кіло­метрів, було дуже важко. Тому що зараз ось він, здоровий і ве­селий поряд, я бачу його щодня, кажу «На добраніч» щоночі. А десь там я не знатиму, що з ним відбувається, чи все добре, чи все вдається. Але якось у один момент, коли я виплакалася і впорядкувала думки, я вирвала з себе, зі свого серця це рішен­ня. Зрозуміла, інтуїтивно відчу­вала, що коли я його відпущу, синові буде від того легше. А я - доросла, якось звикну.
Тим паче, Стас був у захва­ті від навчання. Чесно кажучи, коли почалася війна, у захваті вже була я. Це сприйнялося як підтвердження того, що ми зро­били правильний вибір.

Потім, у круговерті підгото­вок, не було часу думати за свої переживання. Наприкінці серпня ми разом вирушили до Львова, звідки виїжджав автобус з кіль­кома десятками українських під­літків, які їхали до різних поль­ських навчальних закладів. І навіть тоді, коли я проводжала Стаса до автобуса, обіймала, давала якісь незначущі останні настанови, сліз не було. А ось коли він рушив, я зрозуміла: все, мій хлопчик поїхав. І я скажу, що до цього відчуття неможливо підготуватися. Як і до усвідом­лення того, що він вже не моя маленька дитина, яка завжди поряд. Тепер він зможе приїха­ти до мене лише під Новий рік, хоча й це - не точно: Стас вже зараз планує залишитися на зимові канікули в Польщі, щоб влаштуватися на роботу. А ще хоче вивчити чеську мову і вчи­тися далі у Чехії. А там, дивись, дипломований ІТ-шник навряд повернеться до Борзни... І я вже починаю себе готувати до думки, що мій син стане радше гостем нашого дому, а не його мешканцем. Розуміння того, що він став зовсім дорослим, ма­буть, ще попереду. І його так само доведеться виплакати й пережити...»

Головне — довіра

Сьогодні, хоч і пройшло всьо­го три тижні, Стас почувається більш впевнено у новій країні. Тут люди хоч і з іншим мента­літетом, проте в цьому є й свої переваги. Немає, наприклад, нашого одвічного «А що люди скажуть?» Ніхто не звертає ува­ги на твій зовнішній вигляд, тому ти виглядаєш, як тобі хочеться, і почуваєшся від того добре.

Юнак був приємно здивова­ний і відношенням однокурсни­ків до навчання: у гуртожитку все серйозно і дисципліновано, ніяких тобі вечірок до ранку, після 21 години говорять тихо, щоб нікому не заважати. А голо­вне - всі знають і усвідомлюють, що сюди прийшли вчитися, а не просто тому, що «батько вла­штував».

«Найбільше Стас хвилював­ся, що його словникового запа­су не вистачить, аби нормально спілкуватися у соціумі, - гово­рить моя співрозмовниця. - На уроках і в побуті ще користу­вався онлайн-перекладачем у телефоні. А на третій день те­лефон. зламався. Кілька днів я сама була, як на голках: син у чужій країні, без зв’язку, без зайвих грошей. Але сусід по кім­наті, також українець, його рідня та наша допомогли якнайшвид­ше вирішити це питання.
Поляки теж, до речі, усіляко підтримують українців. Якщо ба­чать, що ти думаєш, як правиль­но висловитися, підбираєш сло­ва, вони перепитають, уточнять, допоможуть порозумітися.

У побутовому плані за сина взагалі можна не хвилюватися. Звісно, підліткові балощі тра­пляються, нікуди від них не поді­тися, але як на свій вік він дуже самостійний і цілеспрямований. Він розуміє, для чого він там і скільки для цього докладено зу­силь.

Чи хвилююся я, що Стас да­леко, а я не можу його контро­лювати? Поясню так: у мене на телефоні є додаток, у якому я можу бачити його місцеперебу­вання. Але додатком практич­но не користуюся. Бо він рад­ше для мого заспокоєння, а не контролю. Наші стосунки побу­довані на іншому - на довірі. Усі непрості ситуації, які трапляли­ся раніше, ми обговорювали, розбирали робили висновки. Буває, син чимось ділиться зі мною, а я собі думаю: «Я тако­го своїм батькам не розповіда­ла». І це чудово. Значить, ми з ним на вищому рівні довіри.

Так, сьогодні він за тисячу кі­лометрів від родини, в іншій кра­їні, серед нових знайомих. Йому непросто, але я вірю в свого сина і знаю: у нього все вийде, він обов’язково стане успішним у тому, що йому подобається. А я завжди буду його підтримува­ти і буду поруч. Бо моє серце і моя душа - завжди з ним, які б відстані нас не розділяли».

Газета "Вісті Борзнянщини", від 22.09.2022,  Марина ГРИНЕНКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.