Найстарша гнідинчанка мешкає у Варві

Наші місцеві бабусеньки - ровесниці спочилої англійської королеви, заслуговують на не- меншу увагу і повагу, аніж іноземна монархи­ня! Принаймні, хоча б поміж земляків у сво­їй громаді.

Про цю хорошу людину, берегиню роду і велику сільську трудівницю Віру Савівну РУБАН розповіла газеті сусідка - мешкан­ка мальовничої варвинської Зарічки Лідія Максимівна Нічик. І нагода повідати землякам про неї вагома - днями Віра Савівна зустріне славне 95-річчя від роду. А це ж не тільки довге людське життя, сповнене праці, незгод, труд­нощів і радощів, а ціла епоха. Для українців вона позначилася такими потрясіннями, як го­лодомори, війни, каторжна праця, і особливо - для селян. Всього цього було вдосталь на ві­ку Віри Савівни, але вона з тих унікальних людей, хто не втратив життєвої стійкості, витри­валості, світлого розуму й оптимізму, простої селянської мудрості та гумору.



Родом Віра Савівна з Гнідинців, все життя прожила у рідному селі, а з десяток років мешкає у Варві, в родині доньки Галини Іванівни Турчин. Товариська, позитивна бабусенька, яка і в таких поважних літах любить брати участь у домашніх найпростіших заняттях, не тільки залишається мудрою берегинею свого роду, а й полюбилася сусідам, тож через газету вони адресують їй щирі вітання з майбут­нім ювілеєм і слова підтримки та захоплення.

Дитинство Віри було типовим для тогочас­ного села - навіть не доходивши початкові класи школи, приступила до важкої сільської праці. У родині Сави Яковича і Марії Луківни Мальків було троє дітей (середульша Віра ма­ла двох братів Олександра і Григорія, нині вже покійних). Аби ходити до школи хоча б дівчинці, - бракувало ...одежини, взуття. Згодом, розповідає, можна було б і повчитися, та вже міцно впряглася у колгоспного воза. З юних літ без­змінно у ланці - вирощувала буряки, м'яту, го­родину, була ланковою, мала відзнаки за пра­цю. Витривалішої і ретельнішої сапувальниці у Гнідинцях ще треба було пошукати. Трудилася й у власному господарстві, а це корова, городи - як закон у селі. У важкі голодні і воєнні роки виживали саме завдяки корівкам.



Як жива книга із тогочасного життя, Віра Савівна і досі оповідає багато цікавих, щем­ливих, але завжди життєствердних і з гумором бувальщин. Ось, наприклад, як дітьми свистика "заробили". Мати повісила сушитися піс­ля прання єдину свою полотняну сорочку, під­латану, зі шматочком гілочки замість гудзика. Дітвора ж поцупила її і виміняла у ганчірника на іграшку-свистика... Попало і дітям, і ганчір­нику, коли ненька довідалася! Свистика вже й не віддавали... А зараз, каже бабуся, у дітей хіба золота немає...

Або пригадує, як вручну копали 70 "сотих" городу, бо нічим було виорати, як із жінками у Ромни по сіль ходила - 15-річною, мало не за сотню кілометрів, босоніж. Принесла з тамтешнього базару 15 стаканів солі, пів літра "карасиру" (гасу для лампи) і пачечку сірників - справж­ні скарби у сорокових роках минулого століття.

Якщо сірників не було, мати, побачивши, що сусіди засвітили, йшла до них по вогонь з каганцем чи ганчіркою у відрі... Ми нині вже й не усвідомлюємо, як то, виявляється, добре живемо.

А наїдків нині на святах - десятки страв, на - віщо ж стільки, як його можна поїсти?.. - щиро дивується Віра Савівна і пригадує, як у голод­ному дитинстві ласували молодими колоска­ми на полі, пасучи худобу, або як поцупили у
матері і поїли сухі крупці. Під час німецької оку­пації, як і в голодні роки, виживали молочком, і то не вдосталь, бо треба було здавати його окупантам, щоб не забрали корову. І за після­воєнних, радянських, часів, повертаючись із поля, кожна трудівниця намагалася наховати хоч трішки збіжжя - напарить мати куті у печі...



Пригадує бабуся Віра, чим частувала у ді­воцтві майбутнього чоловіка Івана: підсмажила мати якогось насіннячка, розтерла качалкою на столі і присмачила картопельку та юшку - таке смачне. Жених і питає, а де ж ви потрошку взяли?..

А от свайбували, розповідає Віра Савівна, вже краще - олійка, капуста, сметанки назбирали родички і сусідки... Найурочистіший смаколик у селах в усі часи - запашні пироги з печі, здоровенні, з чим завгодно, і круп'яні, й капустяні, з ягодами - зга­дують і бабуся Віра, і Галина Іванівна.

З чоловіком Іваном Андрійовичем прожи­ли довге і плідне життя, трудилися у колгоспі, виховали двох дітей. Глава сім'ї відійшов у за­світи вже у поважному віці. Донька Галина здобула фах швачки і все трудове життя обшива­ла варвинців у побуткомбінаті. Син Олександр трудився у сільському господарстві - тракто­ристом, водієм, мешкає з родиною у рідних Гнідинцях.



Фото на Дошку пошани. У позиченій хустці з китицями - зразу краща доярка знялася, а потім - краща ланкова...

Чоловік Галини Олексій Григорович Турчин, на жаль, вже покійний, - знаний у селищі за роботою у місцевій міліції. Варвинські онуки бабусі Віри: Наталія - працює у центрі соціальних служб, Сергій - за прикладом батька обрав шлях пра­воохоронця, нині прокурор, мешкає у Білій Церкві, а трудиться в столи­ці. У чомусь наслідує ... бабусю, ко­тру покійний зять називав з поша­ною прокурором. Вона завжди була бідова, хазяйнови­та, розважлива.



У колі односельців. Віра - перша справа у першому ряду. Такі гарні дівчата росли босоніж і на жменьці збіжжя...

Ще більше спогадів, аніж із важкого дитинства має за час праці в колгоспі - хоч книжку пиши, як українське селянство виживало за будь-яких часів. Та згадує не тільки і не стільки важку працю на полі, якісь нестатки, а й що хорошого було завжди поміж наших людей. Ідуть, було, з ланки натомлені - обов'язково з піснею, організують якесь застілля, то не стільки пригоща­ються, як нарегочуться. Товаришували, виру­чали один одного, жартували, дбали про роди­ни, старалися заробити для них. Замолоду вишивала, в зрілому віці ткала доріжки на станку, якими й досі охоче користується ро­дина, смачно готувала. Тож нині чи не кожну оповідку з минулого, не зважаючи ні на що, завершує словами: нічого, прожили до­бре. Ловко!



Віра Савівна з Іваном Андрійовичем. Діти Галина і Олександр підросли

...Бабусі певний час про війну нинішню не говорили, оберігаючи від стресу. Та від­чувши певну напругу, поба­чивши, що не гостюють цьогоріч, як завжди, правнучата, викликала молодших на роз­мову. У людини, яка вже пе­режила голод і війну, переля­ку не було. Взяла до рук пен­сію - оце, каже, на мішок цу­кру, це - на борошно. І припа­си з погреба несіть сюди, бо ще як від болота полізуть оті супостати.



Молоді батьки Іван та Віра РУБАНИ з донечкою Галинкою

...Спілкуючись із такими співрозмовниками - місце­вими довгожителями, щора­зу підмічаю: довго і, все ж та­ки, по-своєму щасливо живуть доброзичливі, оптимістичні люди, мудрі і світлі, а ще - нестомні, загартовані трудівники. І в свої поважні літа Віра Савівна примудряється підтримувати і розраджувати молодших. Довго підсобляла по господарству, бавила малечу, і від того почу­вається потрібнішою, бадьориться. Ії просте і розважливе слово "ну нічого...", коли домашнім важко, завжди доречне.

Отож, мала нагоду доторкнутися до ті­єї простої життєвої мудрості і я, за що вдячна майбутній ювілярці, її дружній родині і добро­зичливим сусідам. Здоров'я, миру, добра, ви­тримки і оптимізму Вірі Савівні і її близьким. Ще многая, многая літа!


Джерело: газета “Слово Варвинщини”, Є. ЗИМА, фото авторки та із родинного архіву.

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.