72-річна жителька Бакланової Муравійки Зінаїда Мезін півроку мешкає на другому поверсі гаража

Зігріває електропростирадло та обіцяне житло..

Зима вже наполегливо стукає у двері. Дотри­муючись календаря, цьогорічна осінь вступила у свої права чітко першого вересня, принісши із собою раптове похолодання, вологість, дощі та нічні заморозки. Навіть із протопленого будинку морозно споглядати на вулицю. А як же тим сердегам, хто залишився без кутка?

Про жахливі руїни деяких сіл Куликівської громади, які залишила по собі російська орда, ми розповідали вже не раз. Але сьогодні, за такої жахливої погоди, коли дбай­ливий господар і собаку із сіней не вижене, про долі цих стражденних людей потрібно не лише говорити, а й кричати...





Одна із таких сиріток-безхатченків - 72-річна жителька Бакланової Муравійки Зінаїда Федорівна Мезін - ось уже півроку мешкає на другому поверсі чоловікового гаража. Кволенька мансарда, з тонкими дірявими від уламків стінами, навряд чи може замінити житло. Але діватися нікуди - бу­динок вигорів вщент, не залишилося навіть підмостників. Пішов у засвіти і чоловік, не витри­мавши важкого горя.

Донька Зінаїди Федорівни ще у далекі дев’яності переїхали до російського Челябинська (українка має чітку патріотичну позицію, за Батьківщину дуже вболіває, з ріднею спілкується чи не щодня). Тому єдиною опорою для жінки лишається син, який мешкає у Чернігові. Але селитися у нього матір відмовляється навідріз:

- Мій син вже давно має родину - одружився на гарній жінці, яка має дитину від першого шлюбу. Проживають у невеличкій квартирі. Я не хочу їх нічим обмежу­вати... Тим більше, що внучка - вже майже школярка, тож навіщо їй спати в одній кім­наті з бабою, та ще й не рідною? З іншого боку, покинувши рідний дім (чи його руїни) і переїхавши до квартири, я б остаточно втратила глузд. Вдома хоч якимось ділом займаюся: обробляю чотири сотки городу, прибираю завали у садку, потроху розби­раю зруйнований хлів. Ні, я твердо виріши­ла: краще померти на власних ногах, аніж стати для когось тягарем.

Так і залишилася господарювати над руїнами. Вцілілі речі - документи, старень­ку мобілку та подушку з ковдрою, які встиг­ла прихопити, ховаючись від обстрілів, - перенесла до мансарди над гаражем, де і оселилася. Сякий-такий одяг позносили односельці, бо на жінці після пожежі навіть одяг обгорів, інше необхідне (продукти, посуд, предмети гігієни) видавали у рам­ках надання гуманітарної допомоги.

Але життя у гаражі важко назвати люд­ським. Влітку у будівлі панувала неймовір­на спека, тож жінка мусила спати з відчинени­ми дверима. Тепер - така холоднеча, аж зуби цокочуть. Зігріває осиротілу селянку тільки електропростирадло, подароване своячкою, та обіцянки про майбутнє житло.

- Мені запропонували оселитися у кімнаті гуртожитку Куликівського аграрного ліцею, але це дуже далеко від дому, - зітхає Зінаїда Мезін. - Мені якби ближче до міста, щоб у разі потреби син міг мене догледіти. Мрію про кім­натку у чернігівському гуртожитку, але на ділі - маю тільки обіцянки. Після виходу статті у «Поліській правді» в аграрному політичному бюлетені писали, що жителі нашого села от­римають модульні будинки. Але ніхто цієї ін­формації не підтверджує.

Відбудовувати будинок «з нуля» Федорів­на не осилить: господар покинув цей світ, син - постійно зайнятий на роботі, інших помічників немає. І ця проблема торкнула­ся абсолютно всіх постраждалих жителів Бакланової Муравійки, де голод на кадри будівничих професій відчувається особливо гостро. Тотальну відбу­дову житла тут розпо­чали лише дві родини.

- Відбудувати буди­нок, хоча б невеличкий, - це щось із сфери фан­тастики, - приречено стенає плечима жінка.
- Де ж набратися бу­дівельних матеріалів? Так, на село давали гу­манітарну допомогу, але ж яких обсягів? І як її розподілити? П’ятнадцять тисяч цеглин не вистачить і на один будинок: роздай усім по­троху - з цього пуття не буде, віддай одному - інші образяться. Односельці «розпинають» старосту, що не дає будматеріалів, та де ж вона їх візьме, якщо згори нічого не дають? З власної кишені? їздити та «вибивати» щось по організаціях я вже не маю сили, тому макси­мум, на що можу розраховувати, що у рідній Баклановій у мене залишиться лише дачна ділянка.

За півроку від початку війни у Муравійці побувало вже чимало делегацій: представ­ники Уряду, народні депутати, чиновники об­ласного та районного рівнів, представники різноманітних благодійних фондів, іноземні організації з допомоги українцям тощо. Але більшість із них свою допомогу закінчила на етапі обіцянок та формування списків.

Єдина людина, що не стала осторонь людської біди, - депутат обласної ради Вік­тор Труш. Віктор Владиславович особисто відвідував розбомблене село декілька разів, спілкувався з потерпілими, вивчав їх потреби. Сім родин, які найбільше потребували допо­моги, отримали від благодійника фінансову допомогу - по 10 000 гривень на ремонти та відбудову, за що селяни йому глибоко вдячні та зичать довгого щасливого життя.

Так, кожна копійка нині дістається просто неймовірними зусиллями. Для більшості лю­дей немолодого віку єдиним засобом до існу­вання лишається пенсія. Існує чимало фондів та програм допомоги, згідно з якими постраждалі українці мають щомісячно отримувати кошти на прожиття. Проте все, як завжди, за­стопорюється через бюрократію.

Зінаїда Федорівна нині отримує допомо­гу тільки по втраті житла - щомісячно 2 тисячі гривень. Виплати від ООН жінка не отримала й досі. Була надія на організацію «Людина в біді», однак з’ясувалося, що даний фонд може допомогти тільки тим, у кого житло більш- менш придатне для проживання, бо основний напрямок її діяльності - надання обмеженої кількості будматеріалів та необхідного для ремонту, а не цілковитого відновлення житла.

Куди звертатися, на кого сподіватися, де прихилити голову?..

Так, не варто забувати, що як би нам не хотілося відмахнутися від цього жаху, в Україні триває війна. Але й життя у ній також триває, розірване свистом снарядів на «до» та «піс­ля».

Джерело: газета “Поліська правда” від 15.09.2022, Марина ІВАНЕНКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.