Раїса Хлебан з Автунич народила п’ятьох дітей, а виростила з пелюшок сімох. У свої 73 роки жінка вручну доїть 6 корів

Більше чверті всього населення планети становлять сільські жінки. У багатьох сільськогосподарських країнах саме вони відіграють ключову роль у розвитку держави. На їхні плечі лягають не тільки турбота про сім’ю та виховання дітей, а й важка сільськогосподарська праця, без якої в селі життя неможливе, і безліч інших турбот, про які навіть і не підозрюють ті, хто виріс і проживає в великому місті. Тому 15 жовтня у світі відзначають День сільських жінок. Яка вона — сільська жінка Городнянщини? Мабуть, яскравим портретом не тільки сільської жінки нашої місцевості, а й усієї України можна вважати 73-річну Раїсу Хлебан.



Народилася й виросла Раїса Володимирівна тут же, в Автуничах, звідки були родом і її батьки. Всього у родині було три доньки, але одна з них померла рано. Батько залишив дружину з двома дітьми, тож мати фактично ростила Раїсу і її меншу на п’ять років сестру Галину.

— Жити в селі без батька й чоловіка у дворі дуже важко,—зітхаючи, каже жінка.— Нам не рівнятись було до тих ровесників, які мали батьків. Мама тяжко працювала. І все одно ми ледь зводили кінці з кінцями. Тому так і сталось, що я заміж вийшла у 16 років, ледь закінчивши дев’ять класів. Михайло мій теж напівсирота, батька ніколи не знав. Мати сама його народила й виростила. Жили вони в Івашківці. Ото він перед армією з електриками світло тут, в Автуничах, проводили, лінію тягли. Так ми й познайомились. Кожному з нас, напівсироті, хотілось родинного затишку й тепла. Коли Міша пішов у армію, я вже була його дружиною і чекала дитину. Тоді служили по три роки. Наш старший син Вітя народився у 1966 році. Коли Михайло прийшов зі служби додому, малому вже було майже три роки. Чекали батька з армії ми удвох.

Допомагати молодій родині було нікому. Тож самі збирали гроші щоб купити хатину, обживалися в ній, важко працюючи в колгоспі: Раїса дояркою та телятницею, а Михайло шофером. Після Віктора народилася донька Оля, а за нею ще троє синів — Володимир, Сергій та Микола.



Окрім власних дітей, Раїса Володимирівна та Михайло Дмитрович виростили й племінника — сина сестри Галини. В неї подружнє життя не склалось, тож вона поїхала в Чернігів працювати на кондитерську фабрику. Маленькому Саші було ледь більше року. Так він і жив тридцять років з тіткою, дядьком, їхніми дітьми та бабусею— матір’ю Раїси Володимирівни, яка проживала разом з ними.

Нині всі діти Хлебанів мають власні сім’ї. Два сина з родинами живуть у Чернігові, донька та інші два сини — тут же, в Автуничах, в селі живе і Сашко, син сестри, з сім’єю. У подружжя 17 онуків і два правнуки. З дідусем і бабусею з самого малечку живуть і два онуки — Володя і Роман, діти Ольги. Чоловікам 27 і 33 роки, вони працюють один в місцевому сільгосппідприємстві, другий у фермера. Вони — найперші помічники у Раїси Володимирівни та Михайла Дмитровича по величенькому господарству. А як у селі без нього?

— У нас гектар городу біля хати, решта, як ми називаємо — «фазенди», —посміхається жінка. —Загалом обробляємо п’яти гектарів, у нас свій трактор, Михайло ще за кермом справляється. Садимо картоплю, городину, гарбузи і багато під травою. Інакше ніяк, бо тримаємо шість корів і сьому теличку. Дою їх вручну, мені до цієї роботи не звикати. Важко, а що робить? Хоч молоко й приймають за безцінь, але все ж якась копійчина. А де її в селі ще знайдеш?
На запитання скільки взагалі землі у них господиня посміхається і махає рукою: «Багато!». Потім підраховує: загалом близько 20 гектар. Більша частина здаються в оренду. То власні паї та материнські, які дістались у спадок.

1 серпня Раїсі Володимирівні виповнилось 73 роки. Літа й важка робота не дають їй випрямитись, жінка ходить напівзігнута. У хаті висять кукурудзяні початки, які треба чистити господарству, а на кухні —противні з нарізаними скриглями яблуками. Буде сушка на зиму.

— І в чоловіка вже здоров’я нема, —зітхає жінка. — Погано чує, нездоровиться. Рік тому перехворів на коронавірус, дало ускладнення на серце, тепер тиск низький тримається. Але що робити? Треба триматись і треба працювати. Поки є для кого. Свати наші всі вже покійні, тож на всіх 17 онуків Міша — єдиний дідусь.

Такий він — портрет звичайної сільської жінки. Трохи сумний від тієї ноші, яка лежить на жіночих плечах, які по природі повинні б бути тендітними. Але й не може не викликати захоплення — тяжка селянська праця, яка не ціниться належним чином, не тільки не зламали, а й не змінили жіночу сутність Раїси Володимирівни. Вона— жінка, вона—мати, вона—бабуся і прабабуся, вона— вірна дружина й супутниця всього життя. Її очі світяться любов’ю, а в куточках губ ховається мудра посмішка людини, яка знає ціну праці, ціну життя.

Джерело: "Новини Городнянщини"

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.