У офіцерки Людмили Аверченко після боїв під Бахмутом посивіли навіть брови

При нашій першій зу­стрічі Люда сказала одну важливу річ, яка усього лиш кількома словами вичерпно описала її життєву позицію: «я не боюся нікого з людей, тільки Бога. Багато тих, з ким звело мене життя, вва­жає, що я несповна розуму, бо маю сидіти вдома і «не вибиватися з натовпу». Але я знаю, що моє місце - на передовій. Захистити свій народ, чого б це не вартува­ло, - мій обов’язок. Я - єди­ний захисник моєї родини, тому що, хто, як не я?». І гаслом: бути завжди попереду і захищати близь­ких - ця молода, але мужня жінка керується все життя: торуючи дорогу до омріяної професії юриста, пробива­ючись у правоохоронні ор­гани, започатковуючи влас­ний бізнес, волонтеривши, воюючи на передовій. Їй усього 27, та у моральних устоях, психологічній ви­тримці та патріотичному на­строї вона на голову вища за більшість своїх земляків. Дійсно, жителі Вересочі (та й всієї Куликівської грома­ди) мають пишатися, що мають таку землячку - старшого лейтенан­та Людмилу Аверченко.



Крокуючи до мрії

Вона рано втратила батька - голова ро­дини помер, трохи не доживши до 50-річного ювілею. люді було лише 11, але вже тоді вона вирішила, що обов’язок захища­ти і опікуватися родиною візьме на себе. Тим більше, що мала гідний приклад: мама Наталія за своє прагнення всім допомогти у рідному селі заслужила звання сестри милосердя. Тож вибір професії був доволі очікуваним: Люда мріяла стати юристом. На жаль, для вступу до омріяного вишу їй не вистачило кількох балів.

Бажання шукати щось інше не було, та за настоянням матері вступила на спеціальність фотографа до одного з вишів Чернігова. Тоді ж, перебравшись до міста, знайшла підробіток - працювала в одному з обласних друкованих видань.
За рік Людмила таки вступила до пра­вового інституту, де згодом отримала освіту юриста. Паралельно з навчанням, під час якого тягнула ще й обов’язки ста­рости, трудилася менеджером на хлібо­пекарському виробництві, але мріяла про геть іншу роботу. Душа прагнула одного - захищати людей.

Тричі дівчина намагалася пробитися до лав нової поліції, жорсткий відбір до якої відсівав майже всіх кандидатів. За першою спробою не пройшла за здоров’ям (має проблеми зі спиною), за другою - не вкла­лася в норматив з фізичної підготовки. Третя спроба таки увінчалася успіхом, але, коли їй надійшло запрошення на подальше навчання, зрозуміла, що має прокладати свою життєву дорогу іншим шляхом.

Навчання на юридичному давало мож­ливість отримати ще й військову спеціаль­ність, тож потенційна захисниця без роздумів пішла на військову кафедру. 2017 року вона вже носила горде звання молод­шого лейтенанта і була на обліку військко­мату як офіцер запасу.

Спокуса продовжувати військову кар’єру була непереборною, тим паче, що отримала пропозицію служити за контрактом. Але страх залишити матір одну (хоча Люда й має старшу на сім років сестру), був значно більшим.
Натомість завела улюбленця - лабрадора-ретрівера на прізвисько Лейла. У де­якій мірі саме завдяки їй Людмила влашту­валася до ветеринарної клініки, а згодом відкрила власний зоомагазин.

Пізніше життєвий шлях привів бізнесвумен-початківця до Ніжина, куди пере­везла і магазин, і де згодом відкрила ще й кав’ярню. Але процвітати бізнесу не суди­лося: кав’ярню довелося закрити через ковідний карантин, а зоомагазин з часом став неренатабельним. Так дівчина знову опинилася на роздоріжжі.

Спершу підопічні, потім — побратими

Коли почалася війна, Люда саме го­стювала у матері. Перший вранішній вибух їй видався буденним звуком: подумала, що в когось із односельців вибухнув газо­вий балон. Але коли у домашньому мага­зині її матері почалися жваві пересуди, а в центрі села зібралися військові, зрозуміла, що жах перетворився на реальність.

Відсиджуватися вдома не могла, тож почала волонтерити. Доставляла хліб, вивозила людей із Чернігова, годувала військових, доставляла ліки та речі пер­шої необхідності. У процесі напрацювався справжній волонтерський тандем із місце­вими жителями: староста села Галина Ла­зар займалася збором коштів, вчителька місцевої школи Тетяна Кисла - пошуком місць, де можна все добути, а Людмила разом з односельчанкою Оксаною Лагодною (оскільки мають власні авто) займали­ся доставкою.
4 березня, коли почалися особливо жорстокі обстріли Чернігівщини та Київ­щини, молода сміливиця відважилася на від­чайдушний крок.

- Племінник, який ввесь цей час жив у ба­бусі, дуже плакав за своєю мамою, - згадує Людмила. - Сестра лишилася у столиці і ніяк не могла виїхати. Тоді я вирішила їхати за нею. Ще ніколи так швидко я не «літала» до Києва - повернулася усього за три години. Проїжд­жаючи блок-пост перед селом, зупинилася, щоб переговорити зі своїми підопічними бій­цями. Тоді я ще не знала, що більшість з них стане моїми побратимами. Якось самі собою вирвалися слова: «Візьміть мене до себе, я хочу воювати». Тоді вони подумали, що я жар­тую або просто здуріла. Але ще більше вони були шоковані, коли я прийшла на наступний день, тримаючи в руках військовий квиток і рі­шуче налаштована стати однією з них.

Командир піхоти, до якого відрядили смі­ливу вересочанку, довго намагався її відмо­вити, та зрозумів, що справа марна. Людмилу Аверченко призначили на посаду старшого офіцера мінометної бригади.

Спорядили каскою, сяким-таким одягом, військовим баулом. Ані бушлату, ані бронежилету, звісно, не знайшлося. Єдиним захистом стали материні молитви, щедро приправлені сльозами й обіцянкою берегти себе.

Епізод із війни

- Я думала, що мені одразу ж дадуть автомат і я почну всіх «валити», - сміється Люда. - Але насправді я не мала змоги навіть освоїтися чи роззнайомитися з усіма. Нас од­разу ж кинули на Буди, де з перших днів бе­резня велися масовані обстріли з усіх видів зброї. Спочатку я дивувалася, чого всі пада­ють на змелю від свисту снарядів, брала гору цікавість. Але вже за третім обстрілом я від­працювала цю навичку до автоматизму.

Село палало, горів кожен будинок. Їх було троє - Людмила, замполіт і медик - жінки, яких намагалися тримати у тилу. Надавали медичну допомогу, транспортували поране­них, рятували місцевих.

- Пам’ятаю, якось в однієї бабусі просили води, - згадує військовослужбовиця. - Тоді вона всіх обійняла і сказала, що молиться за нас. Видно, та жіночка таки вимолила собі швидку смерть - пряме влучання в будинок. Її чоловіка важко контузило, сама ж бабуся за­гинула під уламками...

Певний час офіцерка була відряджена до селищних медиків, яким допомагала рятува­ти поранених. Наприкінці березня, коли на Куликівщині трохи стихло, відбула на віднов­лення до Батурина.
Вже за місяць її, молоду і необстріляну, кинули до найгарячішої точки - в Лисичанськ Донецької області.

Наймолодша за віком, найстарша за званням 

Прибули вночі. Підрозділ розмістили на заводі «Роснефть». Тоді у голові Людмили ніяк не могло вкластися: чому, попри те, що у країні вже вісім років триває війна, жителі До­неччини дозволяють окупанту наживатися на наший землі та її жителях.

Але настрої місцевого населення були більше ніж красномовними: хто ігнорував, хто плював услід, хто відкрито ненавидів і зневажав. Російсь­ка пропаганда зро­била свою справу. Тому, лягаючи спати, завжди виставляли чергового, сипали бите скло попід вік­нами, щоб ніхто не міг підкрастися чи, не дай Боже, кинути гранату.

Наживалися на військових і без­совісні місцеві тор­гаші: за хліб вимага­ли щонайменше 50 гривень, свіжі помі­дори - 90-100, м’ясо (по факту обрізану кістку) - 120. У нас таке продають, як собачий корм. Добре, що штаб забезпечував їжею, хоча, звісно, цього було замало.

Наймолодшій за віком, але найстаршій за званням після ко­мандира, Людмилі Аверченко довелося прий­мати командування підрозділом. Натерпілися і голоду, і спраги, коли припинилися постав­ки питної води, і обстрілів, пережили нестачу засобів опору. Впритул бачила і смерть: на її очах ворожий снаряд влучив у штаб, з якого тільки-но вийшла. Мінус шість побратимів.

Дбаючи про свій особовий склад, Люда часто порушувала субординацію, певні пра­вила та накази. Але її завжди прощали, бо ро­зуміли, на що здатна жіноча інтуїція. Керуючи діями підрозділу, вона неодноразово виводи­ла його з-під обстрілів, уникала прямого зіт­кнення з ворогом, уникала втрат. Хоча у боях під Бахмутом таки втратила один мінометний розрахунок, інший - вважають зниклим без­вісті.

Бахмут став для її підрозділу окремим розділом життя. У чоловіків не витримувала психіка, а Люда трималася на чистому ен­тузіазмі та патріотизмі. Єдиною психологіч­ною розрадою був «акваріум» - пляшка з дво­ма акваріумними рибками, яку всюди брала з собою.

Побували у таких точках, де ледве встига­ли відстрілюватися. У одного з мінометників, розрахунок якого добу обстрілював танк, від вибухових хвиль навіть відірвалися стрілки наручного годинника.

Людмила проявила себе як надзвичай­но відважний і виважений командир, який із світлою і тверезою головою завжди приймає вірні рішення. Навчилася багатьом навичкам, які у мирний час не личили б такій гарній дів­чині. Отримала поранення і контузії, пізнала польове життя із мінімумом необхідного та одноразовим харчування, і те - якщо поща­стить. У 27 у неї посивіло не лише волосся, а навіть брови.







Тил надійно прикривають побратими, односельці та, навіть, тварини

Одного дня побратими-артилеристи влаштували своїй очільниці сюрприз: подару­вали сіамсько-персидську кішку, врятовану в ході однієї з операцій. Коша (так її назвала го­сподиня) місяць жила у зачиненій квартирі і не відомо, як вижила. Кішка неодноразово ряту­вала свою господиню, адже про наближення атаки попереджала заздалегідь.

Надійно прикривали тил і односельці, які завжди допомагали чим можуть. У найкоротші терміни вересочани зібрали близько 10 тисяч доларів на новий автомобіль для бійців. Надавав власні кошти та оголошував збори місцевий підприємець Паньковський. Знай­омі та родичі відправляли посилки з продук­тами та різним необхідним.
Проте війна - це істота, яка «з’їдає» ре­сурси шаленими темпами. На сьогодні 16 батальйон першої мінометної батареї 58 бри­гади, яким командує Людмила Аверченко, знову потребує допомоги у зборі коштів на авто для транспортування озброєння та тепловізор.
Тому ми звертаємося до наших читачів: кожна Ваша гривня рятує життя наших земля­ків і наближає перемогу. Якщо маєте бажання та змогу допомогти, надсилайте кошти за на­ступними реквізитами.

ПІБ отримувача: Аверченко Людмила Михайлівна
Рахунок у форматі відповідно до стандар­ту IBN
UA 79 322001 00000 2620 7315 3088 53

Номер картки: 5375 4114 0610 4930
Назва банку: «Монобанк»

Джерело: Куликівська газета "Поліська правда", Марина ІВАНЕНКО, фото Людмили Аверченко.

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.