Дмитро Серебров: «Часто згадую місто моєї студентської юності»

Думаю, не кожен одразу впізнав цього статечного чоловіка. Воно й не дивно, адже він навчався у Борзнянському державному сільгосптехнікумі з 1990 по 1994 роки. Лише одногрупники та знайомі, з якими він грав у футбол та займався музикою, можуть безпомилково назвати його ім’я - Дмитро Серебров. А ще кілька родин на Борзнянщині можуть пригадати, як на їхньому весіллі грав студентський вокально-інструментальний гурт, до якого входив молодий білявий юнак, чимось схожий на одного з тогочасних «зірок» естради.

Нещодавно в стрічці новин у Фейсбуці натрапив на пісню «Боже добротливий» у його виконанні. Який же потужний голос, прості слова та водночас глибокий зміст. Сподобалася пісня й багатьом борзнянцям, котрі, власне, й попросили більше розповісти про виконавця.



Дмитро виявився напрочуд цікавим співрозмовником. Інше слово важко підібрати, адже ми з ним не говорили, а переписувалися у месенджері.

Є на Черкащині село Медведівка. Звичайне село в славетному козацькому краї на Чигиринщині, овіяне легендами Холодного Яру, блиском слави Максима Залізняка та Богдана Хмельницького. Там, у робітничій родині й народився Дмитро.

Кожен день до самого вечора місцева дітвора проводила на майданчику і міні-стадіоні серед багатоповерхівок, а взимку знаходила розваги на гірці біля пожежної. В підлітковому віці Дмитро з ровесниками частіше збиралися на стадіоні та в музичній кімнаті при будинку культури.

- Оскільки я любив музику і футбол, то і мріяв бути футболістом - збирався грати за київське «Динамо», після їхнього успіху в фіналі Кубка володарів кубків, коли вони перемогли іспанський «Атлеті- ко», - каже співрозмовник.

Але не тільки розвагами жили тоді діти. У 12 років Дмитро з однокласниками на літніх канікулах ходив у колгосп на зрошування полів - носили шестиметрові труби з форсунками для поливу. Відтоді щоліта хлопець працював або в ПМК, в меліорації, або пасли телят у колгоспі. Так заробляли на свої дитячі мрії.

Тоді ж у життя героя нашої розповіді увійшла рок-музика. І настільки міцно, що хлопець почав писати пісні. І важко було зорієнтуватися, на кого хотілося бути схожим більше- на футболіста Ва- дима Євтушенка чи лідера гурту «Кіно» Віктора Цоя.



- Але навчатися Ви поїхали у Борзну? Це був ваш свідомий вибір?
- У нашому селищі було три великі пасіки: в ПМК, автоколоні та колгоспі. Коли починалися 90-ті роки, то музикою і спортом прогодувати себе було дуже тяжко. Тому мій вибір прийшовся на один із кращих технікумів країни, де готували професійних бджолярів. Знайомі теж порадили їхати в Борзну. Після навчання, навесні 1994 року, призвали до Збройних Сил, а після демобілізації у 1996 році, коли повернувся додому, пасік уже не було і роботи також.

- Чим Ви жили у студентські роки? Що для вас було на першому плані?
- Як і всі студенти - мріями і підтримкою батьків. Усі розуміли, що потрібна освіта, аби знайти в суспільстві своє місце і займатися корисними справами ,заробляючи кошти для життя. І завжди була надія, що в один день прийде великий успіх або, як співав герой мульфільма, «прилетить раптом чарівник в голубому гелікоптері» і все одразу ж стане добре.

- Пам’ятаєте якийсь цікавий випадок, пов’язаний із Борзнянщиною?
- Найприємніше для студента в усі часи були воля, добра їжа і гроші. Якось наш музичний гурт запросили на весілля,
що було для нас великим святом. І гонорар за виступ (не враховуючи з’їденого і взятого з собою на дорогу) став для мене, студента з іншої області, просто величезною підтримкою.

- Чи хотілося б приїхати знову у місто своєї юності?
- Звісно. З Борзною, такою тихою й затишною, пов’язано багато спогадів про друзів, знайомих і однокурсників. Усі вони для мене - близькі серцю люди. А поспілкуватися з такими людьми - справжня втіха.

- Коли Ви зрозуміли, що хочете займатись тим, чим займаєтесь зараз?
- Після одруження переїхав у Хмельницький, на батьківщину дружини, де не мав ні друзів, ні знайомих. Спочатку працював менеджером у галузі господарчої хімії, але бачив, що сім’ю буде тяжко забезпечити. А оскільки до переїзду працював у Черкасах, у друзів на меблевому виробництві, і добре засвоїв столярне діло та все, що пов’язане з виробництвом меблів, то попросив друзів, аби допомогли мені стати реалізатором їхнього товару. Вони не відмовили. Так я більше 20 років працюю у меблевій галузі.
Найбільше подобається, коли надходить багато замовлень, бо це успіх для моєї роботи та розвитку. Подобається, що їду по меблі в Черкаси і заодно провідую маму. До речі, вона, як їй не було тяжко, самотужки піднімала трьох дітей і не залишила нас.

- Давайте поговоримо про Вашу родину. Як Ви зустріли свою дружину?
- На Арабатській косі біля Генічеська одна німецька фірма будувала табір для дітей з вадами здоров’я. Туди відправляли молодь для допомоги з усієї України. До обіду працювали, а після - море і відпочинок. Мій музичний колектив запросили туди проводити вечорами різноманітні програми в музичному супроводі. На одному з таких вечорів ми й познайомилися.
На знак своїх почуттів, я записав авторський альбом і подарував коханій, а вона мені - першу кнопкову «мобілку» «Nokia». На той час це був шикарний подарунок - майже місячна зарплата.

- Назвіть три головні традиції Вашої родини.
- Зараз у нас дві доньки. Аня -15 років, Діані скоро буде 10. Навчаються в загальноосвітній школі та відвідують музичну. Аня по класу скрипки, а Діана - флейти. Аня захоплюється молодіжним служінням при церкві, любить подорожувати. Діана - творча людина, любить в’язати і шити одяг своїм лялькам.
Ми навчили дітей щоденно телефонувати до бабусь та дідуся. На головні свята в християнстві - Різдво, Пасха, День П’ятидесятниці (Трійця) - стараємося відвідувати батьків і подорожуємо то в Черкаси, то ближче до батьків дружини в Дунаївці. Але головна традицій - привчаємо дітей завжди бути в служінні людям, власним прикладом бути активними і брати участь у життєдіяльності церкви чи суспільства.

- Робота, родина, служби. Чи маєте вільний час, аби присвятити улюбленому заняттю?
- Хобі у мене два: риболовля та музика. Останній намагаюся віддати більше часу. Коли є натхненню, пишу пісні, часто вивчаю щось нове, працюю з різними інструментами, вдосконалюю написані раніше пісні. Або просто занурююсь в імпровізацію... Можу проводити так досить багато часу, якщо випадає вільна хвилина....
Наостанок Дмитро Серебров подякував за увагу до себе та попросив передати через газету вітання викладачам нашого технікуму, однокурсникам та всім, хто його знає і пам’ятає.

Розмову вів Андрій ДОНЧЕНКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.