Олександр Євтушенко повернув до рідного дому понад сорок тіл загиблих

Війна змінила нас усіх, перевернувши все життя догори дригом... До 24 лютого 42-річний Олександр Євтушенко із Поліського - єгер Конотопського лісового господарства. Людина, котра звикла плекати, оберігати все живе. Але з початком повномасштабної війни йому довелося стати ось тим надійним містком, яким наші загиблі захисники поверталися додому. Також завдяки Олександру і ще кільком відважним чоловікам понад дві тисячі людей вдалося врятувати з пекельного Чернігова.



За дзвінком брата

Скільки ми вже писали про війну... І скільки ще доведеться описувати про пережите, вистраждане, виплакане. А історії, почуті від наших співрозмовників, часом здаються вигадкою: бо ж не може, просто не може таке страшне відбуватися з нами у цивілізованому 21 столітті!

Щемливим видалася зустріч із Олександром Євтушенком. Часом від його розповідей у всіх мурахи бігли по шкірі, а часом і очі були на мокрому місці. Адже чоловікові, як-то кажуть, на власній шкурі довелося відчути, що таке війна ще в перший день широкомасштабного наступу.

- Усе почалося із дзвінка брата Григорія, який служить у 58-й окремій мотопіхотній бригаді. Треба було рятувати його побратимів. Їхню техніку, на київській трасі, поблизу Шостки, знищили росіяни, а самим хлопцям вдалося врятуватися, вони в лісі сховалися. Самотужки звідти не вибралися б, тож брат і попросив мене вивести їх у безпечне місце. Я ж ці ліси добре знаю, - із цієї розповіді і розпочалося наше знайомство з чоловіком.

Тож Олександр вскочив у автівку і помчав. Київською трасою вже тоді майже безупинно прямували колони ворожої техніки. Свою поїздку чоловік на телефон зняв, бачили і ми це відео. Чесно кажучи, кров холоне від побаченого. Чи відчував у той час Олександр тривогу, страх? Напевне. Але ж тоді була єдина мета - врятувати хлопців. Місію тоді він свою виконав: більше десяти бійців дісталися безпечного місця.

Його добре знають у... моргах

Спогади про те, що відбувалося в нашій області та й у самому Чернігові, ще досить свіжі: як стріляли з різного виду важкої зброї по стародавньому місту, як велися кровопролитні бої за обласний центр, як зносили на своєму шляху людські хати, як російські нелюди залишали сиротами дітей. Гинули і цивільні, і військові. А згорьовані рідні часом не могли гідно поховати своїх чоловіків, батьків, бо ж забрати тіла з місць, над якими не вщухали обстріли, мало хто наважувався.

- Пам'ятаєте, як уперше в Чернігів поїхали? Страшно було? - запитала в пана Олександра.

- У перші дні війни виникла проблема із життєво необхідними ліками для однієї жительки Коропа: їй потрібні були препарати для гемодіалізу. Бажаючих їхати в Чернігів було небагато. Страшно ж. Небезпечно. Але від того, чи отримає жінка вчасно ліки, залежало її життя. Тож я, керівник нашого добровольчого об'єднання тероборони Геннадій Саволєй, Олександр Карась сіли в машину і поїхали. Добиралися вночі, невідомим для нас маршрутом. Завдяки моїм друзям і товаришам Геннадія, котрі нас скеровували, куди їхати і як буде безпечніше, нам вдалося прибути до визначеного місця і забрати ось ті 30 коробок із гемодіалізом. Правда, понад добу у нас забрала дорога. Повертаючись, навіть заночувати мусили в Борзні, - розповів Олександр Євтушенко про важку і довгу поїздку.

Але наступна поїздка до Чернігова була вже не задля порятунку життя: треба було їхати за тілами загиблих військових.

- Зателефонувала голова Конотопської райдержадміністрації і попросила забрати із чернігівського моргу трьох прикордонників, - згадує Олександр.

- А чому саме до вас звернулася? - питаюся.

- Військкомат їхній за це братися не хотів. Мовляв, нема зелених коридорів та й транспорту потрібного нема, - відповів із нотою гніву. - Але ж треба було загиблих забрати, поховати їх по-людськи. Вони це заслужили. Тож узяли маршрутку і з хлопцями поїхали у Чернігів. Перейшли пішохідний міст. А на тій стороні нас забрали машиною, і ми в морг поїхали.

Знайшли хлопців. Забрали. Але тіла були настільки мерзлі, що не вмістилися в автівку, тому знайшов машину без вікон і дверей, нею і повіз загиблих до мосту. Перенесли їх на руках і поклали у маршрутку, якою забирали й евакуйованих людей із Чернігова, - живі і мертві в одному транспорті.

Від цих слів клубок у горлі став у всіх, хто були у кімнаті.

Та це був не єдиний дзвінок, коли Олександра просили допомогти привезти загиблих воїнів. Телефонували воєнкоми з багатьох міст. Звідки вони дізналися про нього, чоловік і досі не знає. Але нікому не відмовив. Бо ж хто, як не він! Понад сорок тіл довелося доставити Олександру Євтушенку на малу батьківщину: у Шостку, Суми, Конотоп. Навіть свого земляка, друга дитинства, Андрія Мельника, мусив привозити згорьованій матері.

- Мене добре знають і в чернігівському моргу, і в конотопському, - опустивши голову, мовив Олександр.

Кожна поїздка - випробовування долі

Попри відсутність зелених коридорів понад дві з половиною тисячі людей залишили Чернігів завдяки відвазі Олександра та його побратимів.

- Спочатку однією маршруткою їздили, згодом й інші перевізники долучилися до евакуації, - розповідає Олександр Євтушенко. - Перших людей взагалі через мінне поле доводилося виводити. Пройти безпечно нам допомагав мій товариш із Красного, котрий неодноразово приходив на поміч.

- Страшно було? - хоч і розумію, що безглузде питання, але задаю.
- За себе не було страшно. Коли несеш на руках жінку чи дитину по замінованому полю, то лиш за них переживаєш. Ми двічі і під авіаобстріли потрапляли. Що довелося пережити, словами і не передати, - голос Олександра задрижав, а в очах з'явилися сльози. - Хоча біля пішохідного мосту завжди стояло кілька мікроавтобусів для евакуації, але, зрозуміло, для всіх місця вистачало не завжди. Тож нерви, крики, штовханина - на той час це було звичне. Було й таке, що понад чотирьохсот чернігівців, котрі з міста втікали, мусили під пішохідним мостом ночувати, бо не всі в транспорт помістилися. Одні не повернулися назад, бо страшно було повертатися, а іншим навіть просто нікуди.

Перші два місяці війни, зізнається пан Олександр, телефон від дзвінків червоним був. Кожен просив про допомогу.

- Завжди намагався відповідати спокійно, навіть попри різні безглузді запитання. Ось, наприклад, телефонує жінка з приводу того, чи займаємося ми евакуацією, що й до чого, а тоді ще й питає, чи безпечно це все. А я їй тихо-спокійно відповідаю: «Звичайно. Ще й страховку виписуємо», - трохи розговорившись та звикнувши до компанії журналістів, пожартував Олександр.

- Колись їдемо і бачимо, як жінка, років за сімдесят, тягне дідуся на інвалідному візку по полю. Візок вгрузає, а вона зі всіх сил тягне. Шкода стало, зупинилися, забрали, хоч маршрутка наша і так повна була.
Довго з Олександром балакали. Багато чого почули. Плакали ми, не стримував сліз і герой нашої розповіді. І можу точно сказати, що це знайомство і ця зустріч надовго, якщо не на все життя, залишаться у пам'яті. А ще раз вкотре переконалася в тому, що герої - не тільки на фронті. Вони - поряд із нами. Аби бути героєм, не обов'язково брати до рук зброю і боронити Україну на полі бою. На цій війні у кожного свій фронт, своя важлива місія. І у Олександра вона така.

Ірина БОРОВСЬКА. Фото авторки

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.