Відважний перевізник. У війну за кермом - по сімнадцять годин щодня

Василь Михайлович Кравченко з Атюші - один із небагатьох перевізників, хто з початком війни в Україні не призупиняв свій маршрут Короп-Київ-Короп і в активну фазу бойових дій сам возив пасажирів, будучи за кермом по 17 годин щодня. Дорога довга: лишень в один кінець вісім із половиною годин їзди, і маршрут - по страшному бездоріжжю і дуже ризикований, бо ж війна...



«Дорога - то моє життя»

Готуючи нещодавно матеріал про маршрути, за якими можна виїхати з Коропа та ціни на квитки, зателефонували і до нашого земляка-перевізника, який нині мешкає у столиці, Василя Михайловича Кравченка з Атюші.

- Буду відвертим: якби я був пасажиром, а не водієм, то сказав би, що ціна на квиток - дуже висока. Коли підходить людина і запитує, скільки коштує доїхати до Києва, то мені, чесно кажучи, важко і суму озвучувати, - зізнається перевізник. - Але... Ціна квитка на сьогодні залежить від багатьох факторів. І від вартості дизпалива, яке нині дуже дороге та дефіцитне, і від кілометражу: шлях до столиці сьогодні не 250 км, як раніше, а всі 350 км. І їздити мусимо таким бездоріжжям, що тільки встигай ремонтувати автобуси, а це теж потребує коштів. Звичайно, це не виправдання, і я вірю, що колись усе налагодиться: і ціна буде прийнятною, і дорога - комфортнішою.

Не можемо не сказати, що наш земляк у гарячий період здійснив чимало і благодійних рейсів.
Та наша розмова не обмежилася лише ціною на квиток. Розговорилися, як-то кажуть, по душах, і багато чого з почутого дуже вразило і вилилося на папір. Просив Василь Михайлович, який за натурою людина досить скромна, багато не писати про нього:

- Я просто виконував свою роботу, яку дуже люблю. Нічого особливого. У той важкий час кожен робив свою справу, і я також.
Для мешканців Коропщини, та і не тільки, які мотаються до столиці, Василь Михайлович особливого представлення не потребує, цього перевізника добре знають. До речі, і відгуки про нього ще й раніше чули тільки схвальні. Комфортний автобус, де все сяє чистотою і порядком, - кажуть люди. - Чемний водій, з яким завжди приємно їхати.

- Навіть кавою нас Василь Михайлович якось пригощав, - похвалилася знайома.

- Пасажирські перевезення - це ж моя справа, якою займаюся понад двадцять років, це моя робота, яку я дуже люблю, а дорога - то все моє життя, - так лаконічно і влучно змальовує свою професійну діяльність атюшанин-киянин.
Василь Михайлович - водій, як-то кажуть, битий: досвідчений дуже. За кермом - майже 45 років.
І зауважте, без жодної аварії. Дай Боже, щоб так було і надалі.

Рішення без обговорення

Коли почалася війна, майже всі рейси у зоні активних бойових дій були скасовані. У перші дні війни народ - у шоці, паніці, розгублений. Де сховатися від небезпеки, куди їхати і чим? - мільйони тривожних думок роїлися в голові людей. І для багатьох у перші тижні повномасштабної війни саме Василь Михайлович став єдиним рятівним кругом для людей. Він прийняв рішення не призупиняти маршрут Короп-Київ-Короп і сам сів за кермо. Чоловік прекрасно усвідомлював, що це війна, що це дуже ризиковано і небезпечно, але вирішив їздити.

- Інакше я і не міг. Це ж моя робота, - каже перевізник. - Зізнаюся, мої рідні були категорично проти цього, просили не їздити, дуже переживали за мене. Але я так уже вирішив, і рідні просто змушені були змиритися з моїм рішенням. 24 лютого я ще двічі змотався на Черкаси, а наступного дня вранці поїхав на Короп. Змусити когось зі своїх водіїв вирушати у таку небезпечну дорогу я не мав морального права. Війна ж. Тому сів сам. Вирішив: буду їздити, поки вистачить сил.

Майже місяць сам був за кермом. Щоправда, свого двоюрідного брата Анатолія Михайловича Козинця, який працює у мене водієм майже двадцять років, спитав: «Чи не сядеш за кермо?». Ні секунди не вагаючись, він відповів: «Завтра вирушаю в рейс». Тож дві мої машини у той гарячий період їздили.

На сон - дві-три години

Якими були ті поїздки, коли навколо все гриміло, палало, а дорогами ходила ворожа техніка? Дуже важкими і ризикованими.

- У перші дні війни дорога до Києва і назад займала, уявіть собі, аж 17 годин. Прокидався щодня о третій ночі, а додому повертався о 22 годині, а то і пізніше. Бувало, дві-три години поспав, і знову в дорогу, - розповідає перевізник. - А дорога яка? Суцільне бездоріжжя. 25 лютого, коли вперше виїхав з Києва на Короп, уже знав, що міст у Батурині зруйнований, але між Борзною і Батурином зустрів фури. Зрозумів, що їхали вони, очевидно, не через міст. Зупинився, перепитав, кудою їхали. Водії підтвердили мої здогадки. А дорогу цю, якою проліг новий вимушений маршрут, я знав ще з 95-го року. Тож кмітливість і логіка для водія - теж речі важливі.

Багато часу на маршруті забирало не тільки бездоріжжя, яке не дозволяло розігнати швидкість. Треба було проїхати чимало блокпостів, на яких перевіряли всіх і все. А на них - черги. Це також час, нерви і хвилювання.
- Треба було так розрахувати час, аби повернутися до початку комендантської години. Були такі випадки, що ми не встигали доїхати до пункту призначення, - продовжує Василь Михайлович.

- Спасибі хлопцям з коропської тероборони: зустрічали нас біля Поліського, проводили. Приємно, що було розуміння і підтримка збоку наших тероборонівців. Але доводилося проїжджати і через чужі блокпости. Конотопці, наприклад, не охоче нас пропускали. І я їх розумію: війна, вони виконували свою роботу. І кожен раз, коли не встигав, трохи переживав: а чи пропустять нас на конотопському блокпосту? Та згодом усе налагодилося. Хлопці вже знали мене особисто, мій автобус впізнавали здалеку.

Та з часом Василь Михайлович не сам їхав, слідом за ним - величезна колона машин: вісімнадцять-двадцять автівок.

- Це все були наші люди, які не знали нового маршруту, самі вирушати у незвідану і небезпечну дорогу боялися, - розповідає перевізник. - Телефонують, питають, а чи можна вам «на хвіст» упасти? Звичайно, можна. Ото такою величезною колоною і рухалися. І на блокпостах із часом усі знали, що то мій хвіст.

А телефон не вмовкав

Василю Михайловичу довелося бути не тільки водієм і провідником, а ще і в певній мірі психологом. Його телефон не вмовкав ні вдень, ні вночі. І кожен із хвилюванням запитував, а чи безпечною буде дорога, чи нічого трагічного не станеться. Заспокоював своїх пасажирів, як міг.

- Усе буде добре. Їдемо, - відповідав людям. - Але ж у цьому ніхто не був упевненим. Інколи, щоправда, трохи і злився, бо я ж не янгол-охоронець, і гарантувати абсолютну безпеку не міг. Зараз ми їдемо - усе добре, а хто скаже, що буде буквально через пару секунд?

- А чи були такі випадки, коли ваш автобус потрапляв під обстріли?
- Чесно скажу, ні. Щоправда, єдиний раз бачив здалеку, як стріляють ворожі «Гради», - відповів Василь Михайлович. - Бувало, мої рідні телефонують, питають як я, бо і там стрілять, і там - бомблять. Я нічого не чув і не бачив, крім дороги. Ніяких ситуацій, які б наражали на небезпеку мене і моїх пасажирів, не було, слава Богу.

Але ж кожен, і водій, і пасажири, - розумів, що йде війна, що небезпека чатує на кожному кроці. І кожен, хто сідав в автобус, звичайно ж, ризикував. І кожен рейс міг би бути останнім.

- Люди їхали мовчки, без істерик і паніки, - каже Василь Михайлович. - Якщо раніше були такі випадки, що якісь крутелики висловлювали претензії до водія, то під час війни - жодної. Люди змінилися дуже. Ніхто не дорікнув, що дуже довгий маршрут, а зупинка лишень одна, ніхто не казав, що некомфортно через бездоріжжя. Здолати такий маршрут пасажирам, та ще з малими дітками, а були і місячні крихітки, було нелегко. Зрозумійте, за кермом їхати легше, ніж просто сидіти в автобусі, бо ж ти працюєш. Аби комфортніше було, включав тихесенько музику чи фільм якийсь, щоб дорога не такою довгою здавалася, якщо були діти в салоні - для них мультики. Хотілося, щоб пасажири хоч трішки відволіклися від своїх думок.

У кожного своя історія, обпалена війною

А люди. Кожен їхав зі своїми думками, тривогами, бідами, сльозами, але кожен із них, хто сідав в автобус Василя Михайловича, довіряв йому і своє життя, і життя своїх дітей. А їхали люди звідусіль: Сосниці, Мени, Новгорода-Сіверського, Семенівки, Корюківки, Чернігова. Чутка про те, що саме Кравченко займається перевезенням і що з ним безпечно, досить швидко розлетілася світом, так-так, світом. Бо одні пасажири, яких віз Василь Михайлович, розповідали, що номер його телефону дали їм волонтери із . Польщі. Чимало людей, яких підвозив наш земляк, виїхало за кордон. І українці ділилися контактами з ким і куди можна виїхати-доїхати.

І в кожного із пасажирів - своя історія, обпалена війною. Розповідає Василь Михайлович, що доводилося привозити в Атюшу свого земляка, який мешкає в Ірпені. Розповідав чоловік про криваві страхіття, які судилося пережити Ірпеню, і як йому вдалося врятуватися від звірства рашистів. Згадував перевізник і маму з донею, які рятувалися із окупованого села з-під Чернігова: розповідала жінка, що дуже переживала за двадцятирічну доню, аби не згвалтували її, одягали у таке лахміття, щоб ніхто і не глянув на неї .І плакали від тих почутих історій всім автобусом, бувало, що і сміялися всі разом. Життя - воно таке: і сльози, і сміх вперемішку.

- Якось довозив жінку ромської національності з трьома хлопчаками-підлітками. Саме тоді, на початку війни, прокотилася новина про те, що роми у Херсонській області украли ворожий танк, - згадує Василь Михайлович. - На зупинці питаю у пацанів: «А може, ви і путіна зможете украсти?». А вони в один голос: «Адресу дайте. Украдемо». Ті циганчата зробили мій настрій, зарядили енергією на весь день. Бо не в кожному дні, особливо в перші тижні, був позитив. Важко було: і фізично, і морально, з одного боку. А з іншого - я був дуже радий, що я - на роботі, що їду, що в такий непростий час можу чимось допомогти людям.

Джерело: Газета "Нові горизонти" від 16.06.2022, Людмила ВЛАСКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.