У Парасковії семеро дітей, 23 онуків, 31 правнук і один праправнук
Нинішній рік для Парасковії Семенівни і її дітей рясний на ювілеї. Старшому сину Віктору виповнилося 65, дочці Лідії — 60, Миколі — 50, Ніні — 45. Але головний ювілей, звичайно, матусин. 12 листопада з’їхалися в село Чайкине Новгород-Сіверського району на материне 90-річчя її діти, онуки й правнуки. Щоправда, не всі. У баби Параски п'ять дочок і двоє синів, 23 онуки, 31 правнук і один праправнук. А якщо додати ще невісток і зятів — до сотні набереться. Лідія ж Єгорівна, старша дочка Парасковії Семенівни, в якої живе мати, каже, що за святковим столом буде чоловік сорок. На шосту вечора зберуться. Ми ж завітали до ювілярки вдень, вручили їй торт. Старенька дуже здивувалася:
— Аж із Чернігова приїхали? Далеко... Підготовка до свята ішла повним ходом. Було незручно відволікати господинь від роботи, але вони заспокоїли:
— Нас багато. Встигнемо. А про маму розкажемо з задоволенням.
«Параску Кучму? Конешно, знаю. Тоже в колгоспі робила...»
Парасковія Семенівна вже слабенька. Кілька років тому її розбив інсульт. Паралізований лівий бік не дозволяє ходити, скував натруджене тіло, уклав до ліжка. Старенька лежить чи сидить у подушках. Але пам'ять має хорошу. От і на наше запитання, чи знала матір Леоніда Кучми Параску Трохимівну, відповіла:
— Параску Кучму? Конешно, знаю. Тоже в колгоспі робила...
Сама Параска Семенівна з Карабанів. Це тут, поряд з Чайкиним, невеличке село. І покійний її чоловік Єгор Олександрович тамтешній. Його й прізвище Карабан. А вона в дівоцтві була Кветницька. Їх четверо залишилося, як померла мати. Старшому, Іллі, дев'ять минуло, а Парасочці тільки піврочку. Батько оженився на дівці і ще з нею нажив трьох дочок. Але мачуха була доброю людиною, гляділа сиріт як рідних.
Заміж Параска вийшла у війну. Єгор був молодший за неї, 1924 року народження. У сорок третьому його забрали на фронт. А вона у належний строк народила первістка — Вітю. Батько побачив сина вже після перемоги.
Повернувся з війни, збудував хату. Маленьку, але свою. Там і народилися інші їхні діти: Ліда, Валя, Маша, Галя, Коля і Ніна. Там і поросли. Чим годувала мати свою гвардію? Чим Бог послав, що виросло на городі і в лісі, який починається зразу за селом. Завжди тримали корову, свиней, птицю. Повертаючись думками у дитинство, дочки згадують смачний материн хліб із печі, дранки з салом, картопляні галушки в молоці.
Єгор Олександрович працював трактористом у колгоспі, потім у лісництві. А Параска Семенівна усе життя на фермі, пасла корів, доїла. І дітей з ранніх літ привчала до роботи. Виведе на город, поділить рядки:
— Оце ти полеш, а оце ти.
Семеро їх росло, а ніхто з батьків ніколи руки не підняв. Вистачало слова, аби діти слухалися, вели себе достойно. Вони й на хліб свій рано пішли. Вітя після семирічки поїхав у Донбас, вивчився на муляра та так усе життя и пропрацював на будівництві. Ліда в п'ятнадцять літ уже дояркою була, тітці Маші допомагала. Та їй за це платтячко справила. Як же раділо йому дівча! У вісімнадцять заміж вийшла, п'ятеро дітей привела. І у Валі їх п'ятеро. Теж і дояркою робила, і пошту носила. Маша також муляром на будівництві працювала. У Галі четверо дітей, так менший син Слава нині у Шостці на муляра вчиться. Микола — водій-дальнобійник. Ніна, найменша, що вчилася в школі-інтернаті, стала бухгалтером. Усі семеро дітей Параски Семенівни виросли порядними людьми, мають свої сім'ї і дочекалися 90-літнього ювілею матері.
І батьківська хата згоріла, і доччина
Старші діти вже жили своїми домами. Хто у Чайкиному, хто в Карабанах, хто в Первомайську на Луганщині, хто в Прилуках. У Карабанах батько з матір'ю і меншими берегли рідне гніздо.
Літньої обідньої пори Параска полола город, Єгор пас за селом овець, коли загорілася їхня хата. Вогонь спалахнув у погребні і швидко охопив усе подвір'я. Згоріло все до тла.
— Я саме йшла на ферму корів поїть, — згадує Лідія Єгорівна. — Бачу, щось горить у Карабанах. Дою собі. Раптом вбігає у сарай жінка і кричить:
— Лідо, твоя мамка горить!
Як виявилося, причиною біди стали все ті ж дитячі пустощі з вогнем. У бабусі з дідусем гуляла на той час чотирирічна онука Оля, Валина дочка. Де знайшла сірники, які заборонялося брати, було вже не так важливо. Що з дитини візьмеш?
— У вогонь укину! — кричав убитий горем дід. І гірко плакав, дивлячись на згарище, що було ще вранці житлом.
Покричав, поплакав і взявся ремонтувати хату, від якої залишилися тільки стіни. На горе сім'ї відгукнулися люди. Збирали кошти по навколишніх селах, допомагали, хто чим міг. Доки наводили дах, сім'я жила у тітки Варки, материної сестри.
— По чужих хатах ходить не буду, — сказав Єгор Олександрович.
З часом він взявся за будівництво нової, просторішої хати. Виписав у лісництві лісу. Робота йшла. А пожити в новій оселі господар так і не встиг. Рак горла звів ще не старого в могилу. В нову хату Параска увійшла вже без чоловіка, з меншими дочками Галею і Ніною. На цьому світі Єгора Олександровича нема вже двадцять вісім літ.
Не доведи, Господи, нікому пережити пожежу. Але біда ця спіткала пізніше ще й Лідію Єгорівну.
За Івана Рамуся вона вийшла молодою, у вісімнадцять. У них уже було троє дітей, як вирішили поїхати на заробітки аж у Приморський край. Два роки там прожили і повернулися додому, в Чайкине. Купили хату. Народилося ще двоє діток. Так і жили. Виросли діти, з'явилися онуки.
Зранку Лідія з онуками пішла в ліс по суниці. Вродило їх того літа багато. Набрали швидко. В обід повернулися додому. Пообідали. Лідія вирішила взятися за прання. Послала онука Максима по воду до колонки. Він і побачив вогонь.
— Бабо, у нас погребня горить! — закричав.
Стояла страшенна спека. Вогонь швидко перекинувся на сарай і хату. В розпачі кинулися виносити з хати щось із речей, меблів. Телевізор, холодильник винесли, а диван, що вже горів, так і кинули у дверях.
У місцевої пожежної виявилися порвані шланги. Першою приїхали пожежники з Костобоброва. Далі підоспіли з Новгорода-Сіверського. Але врятувати нічого не вдалося. Згоріли в сараї свиня, теля, кури, кролі. Добре, що корова була на паші, а то б і вона пропала.
— Сергій мій збирався жениться. От і залишили теля, для весілля, — згадує той страшний день Лідія Єгорівна. — Я наче розум втратила. Бігаю по хаті, хватаю якісь тряпки, документи. Кругом вогонь, а в мене думка: «Що робить? Лучше сама тут згорю». Мо б, і згоріла. Сусіди через вікно витягли.
Сход села проголосував: віддати котедж погорільцям
— Нас сім душ, а хати нема. Пішли жить до сестри. У неї своя сім'я, діти, а тут ще й ми. Що робити? Що робити? Пухла голова від думок. Люди кажуть: «Проси котедж. Он якраз один звільняється, виселяється чоловік, що робив на заводі. Добивайся!» Тоді саме збудували в селі оці будинки. Може, Кучма допомагав.
Я поїхала в район, до начальства. А мені кажуть: «У вас же є де жить». Так то ж, плачу, сестрина хата, у неї своя сім'я. Ну, кажуть, рішатиме сход села.
А на сході за мене люди піднялися. Галя Сердюк, уже покійна, царство їй небесне, каже начальникам:
— Хлопці, стидно вам буде, як не дасте їй квартиру. Вона з п'ятнадцяти год на фермі. Невже не заробила?
І Віра Яценко, сусідка, теж виступила:
— Що їй, на трасі сидіть прикажете? Побійтесь Бога! У сестри своя сім'я. Де їй жить?
Сход проголосував, щоб двоповерховий котедж віддати нам. Попередні господарі зняли двері, батареї водяного опалення, лінолеум з підлоги. Довелося все доводити до толку. Допомагали грошима люди, лісництво. Двоє ліжок, матраци, ковдри, подушки, простирадла передала Новгород-Сіверська школа-інтернат, де виховувалися наші четверо дітей.
Уже десять літ сім'я живе в гарному двоповерховому будинку з усіма комунальними вигодами. Меблі для кімнат, кухні, вітальні, побутову техніку взяли в кредит. Сьогодні тут чисто й затишно, вистачає місця й старенькій мамі, і дочці з дитиною, й онукам. Шкода, що рано відійшов в інший світ господар Іван Рамусь. Шість років тому сім'я поховала батька.
Трудящому роду нема переводу
У Чайкиному багатодітних сімей чимало. Ми вже згадували, що й у Параски Семенівни було два брати і чотири сестри. Сама вона теж народила сімох. І вже у її синів та дочок ростуть онуки. Віктор оженився ще до армії. А коли повернувся, його синочку, теж Віті, було вже три роки. Потім народився Вова. Тепер уже в цих хлопчиків є по донечці.
У Лідії три дочки і двоє синів. У старшої Наші, що живе недалеко від матері і працює на місцевій фермі, своїх семеро дітей і дворічний онук Альоша. Троє діток у Сергія. По одному у Раї, Андрія і Людмили.
П'ятеро дітей у Валентини, а в її старшої дочки Олі, що колись наробила лиха дідові та бабусі, четверо діток. Валя живе в Караванах, Оля — в Печенюгах.
Четверо дітей у Галі, по троє у Миколи і Ніни.
Маша живе у Прилуках, її дочка Оксана — в селі Сезьки Ічнянського району. Оксана працює листоношею, її чоловік Олександр — залізничник. У них дві дочки — Аліна і Анюта. Щоб бути ближче до дітей, Марія Єгорівна з чоловіком купила в Сезьках хату, порають город, тримають хазяйство.
У 1986 році з Машею сталося нещастя. На будівництві, де вона працювала, їй хлюпнуло в око вапно. Операцію робили в інституті очних хвороб імені Філатова в Одесі. Але ліве око так і не бачить. Доки мама була в клініці, Оксану гляділа бабуся Параска. Відтоді вона й жила у дочки в Прилуках. А в 2002 році стареньку звалив інсульт. Лежала доглянута і нагодована, оточена любов'ю і ласкою. І все ж три роки тому попросила, щоб її перевезли сюди, в Чайкине. Так Параска Семенівна повернулася туди, де народилася.
— Торік мама була дуже плоха, — розповідає Лідія Єгорівна. — Боялися, що вже не врятуємо. Усі тоді зібралися. Спасибі Богу, біда відступила. Ось і до свого ювілею дожила наша мама. Вирішили, що відсвяткуємо його обов'язково. От ми й знову разом, усі семеро. Діти наші й онуки сьогодні ідуть до бабусі з квітами, гостинцями, подарунками, добрим словом. Вона вже не всіх упізнає. Нічого дивного, нас же багато. Але радіє, усміхається, обзивається до кожного, гладить маленьких по голівці. Шкода, що ви не можете залишитись на святкову вечерю. Сорок душ сяде за стіл. І маму посадимо. Шануватимемо її, згадаємо добро, яке вона нам дарує усе своє довге життя. Проситимемо Бога подарувати нені ще трохи літ. Доки мама живе, ми — діти. Навіть на сьомому десятку. І обов'язково заспіваємо. У нас усі голосисті. Як заведеш пісню, на душі світліше стає.
Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №49 (1229)
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Теги: родина, діти, правнуки, праправнуки, Лідія Кузьменко