З танкістів — у бригадири

Подружжя Петра Івановича та Надії Євдокимівни Олещенків їхні односельці у Киріївці знають і шанують, як відмінних професіоналів своєї справи, господарів, добрих і щирих людей, які при потребі завжди простягнуть руку допомоги тим, хто цього потребує.

Петро Іванович корінний киріївчанин, свого часу закінчив місцеву восьмирічку, а потім продовжив навчання у вечірній школі в Кудрівці. Отримавши документ про освіту деякий час працював у місцевому колгоспі, щоправда недовго: прийшла повістка з військкомату і юнак пішов виконувати військовий обов’язок. Три довгих і непростих роки свого молодого життя віддав сільський хлопець службі батьківщині у місті Нахічевань. З них 6 місяців був в учебці у місті Горі. Після учебки танкіст Олещенко продовжував службу, а потім, як здібному воїну йому запропонували підвищення по службі: стати курсантом.



І вже через певний час Петро Олещенко отримав звання молодшого лейтенанта. Для чоловіка з далекого села в Україні, начебто, усміхнеться фортуна. Молодому офіцеру тільки б служити, отримувати необхідні знання та звання, але, як мовиться, долі своєї не обминеш. Захворіла ненька і перспективному офіцерові, хочеш не хочеш, необхідно було повертатися на малу батьківщину, адже мама одна, її чоловік і батько Петра загинув під час Другої світової у 1943 році. Сам Петро Іванович народився у 1942 році й батька свого не пам’ятає, навіть фотографії не залишилось. Повернувшись у село вчорашній воїн-танкіст став працювати механізатором у колгоспі. І знову в життя Петра Олещенка втрутилася доля. Під час чехословацьких подій у 1968 році його знову призвали на службу в армію. Петро Іванович, тоді командир танкового взводу, також учасник радянсько-китайського конфлікту 2-15 березня 1969 року на острові Даманський. Це був найбільший військовий конфлікт в сучасній історії Росії і Китаю.

Надія Євдокимівна родом із хутора Гаї, поблизу с. Вільшане. Закінчила одинадцятирічну Вільшанської школи і отримала документ про середню освіту, в якому був такий предмет, як механізатор-рільник. Щоправда рільником вона працювати не стала, а закінчила Чернігівське кооперативне училище й отримала направлення на роботу продавцем у магазин с. Киріївка. Цій непростій і нелегкій професії вона віддала 36 років свого життя. Це направлення й посприяло зустрічі, а потім і коханню двох молодих людей — Петра і Надії.

Останній період служби в армії Петра Івановича, який тримав два роки і чотири місяці, проходив на Далекому Сході у м. Свободний Амурської області, де офіцер, вже разом з дружиною, мали трьохкімнатну квартиру й де у 1970 році у подружжя народилася перша донька Світлана. Як нині зізнається Петро Іванович Олещенко можна було служити, отримувати нові звання, мати пільги й командування просило залишитись та обставини змусили молоду сім’ю повернутися в Киріївку, де через три роки лелека приніс Олещенкам двійнят — Олю і Юлію. Могло б статися й по-іншому, якби доля повернулася іншим боком й сім’я Олещенків залишилася на Далекому Сході. Хто зна, можливо б Петро Іванович дослужився до звання полковника або навіть генерала. І був би у Киріївці свій генерал.

Після повернення з Далекого Сходу офіцер у відставці Петро Олещенко деякий час працював у колгоспі, а в 1975 році закінчив Ніжинський технікум механізації сільського господарства й отримавши фахового документа два роки був на посаді механіка, а згодом обійняв відповідальну й багато значиму, фактично другу після голови господарства посаду, — бригадир тракторної бригади. На цьому важливому посту Петро Іванович керував механізаторами до 2000 року. Потім два роки доглядав за старенькою матір’ю. На заслужений відпочинок чоловік пішов маючи трудовий стаж 44 роки.

До речі, ще у 60-ті роки герой нашої розповіді два роки по комсомольській путівці піднімав цілинні землі. Як і всі сільські жителі Петро Іванович і Надія Євдокимівна свого часу тримали велике господарство, але роки беруть своє і нині у них тільки домашня птиця та кролики. Велику допомогу їм надають діти та онук, які частенько навідуються до своїх рідних хоч і проживають у Санкт-Петербурзі. Завдяки їм у батьківській хаті нові сучасні вікна, у будинку душова кабіна, пральна машина, холодильники-морозильники і все необхідне для безбідного життя. Сам будинок зовні облагороджений, а садиба обнесена сучасним парканом з новими воротами. Діти зовуть батьків переїжджати жити до них, але вони не хочуть їхати зі своєї малої батьківщини.



Петро Іванович та Надія Євдокимівна вже цілих 52 роки, як побралися, у 2019 році подружжя відгуляли золоте весілля, незабаром у них черговий ювілей — 80 років з дня народження господаря. У вільний від домашніх клопотів час дідусь Петро любить посидіти перед екраном телевізора й ознайомитись з всіма новинами в Україні та світі, а його дружина, бабуся Надія у молоді роки гарно вишивала, а ще вона неперевершена любителька тихого полювання. Ще й нинішнього грибного сезону, не дивлячись на вікові негаразди, вона назбирала й запаслася і солоними, і сушеними та маринованими дарами лісу. Залишається побажати шановному подружжю Олещенків життєвої енергії, міцного здоров’я й сімейного затишку.

Районна газета «Вісті Сосниччини» №49 (10126) від 4 грудня 2021, Віктор Шевченко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.