Колишня поштарка Світлана Федоренко утримує на плаву Нетяжинський старостат

Донедавна Нетяжинська сільська рада, а нині Нетяжинський старостинський округ за увесь час свого існування географічно не змістив свої межі ні на йоту. Він усе так само розташовується за 25 кілометрів від райцентру та залізничної станції і ніби заховався межи двох шляхів: київського та сергіївського. Тож і дістатися до нього можна з двох боків: через Рудівку (з боку київської траси) та через Канівщину (з боку сергіївського шляху). Місцеві, кажуть, можна заїхати і через Дубовий Гай (ґрунтовкою), якщо знати дорогу. Офіційним сполученням все ж вважається шлях через Рудівку, тобто, дорогою з твердим покриттям. Хоча наразі назвати той шлях дорогою украй важко. Не бачила вона ні поточного, ні капітального ремонту, мабуть, ще з часів її будівництва, тобто, з середини минулого століття. Якби не місцеві фермери Полухі-ни, то в село хоч на крилах лети. Упродовж останніх років вони добровільно взяли на себе клопіт по її утриманню. Ось і цього року зробили більш-менш придатною для проїзду: розчистили від дикої порослі узбіччя та у декілька прийомів і шарів позасипали ями. Утрамбували у них кілька тонн щебеню різного калібру на понад двісті тисяч гривень. І це виключно власним коштом(!).

Нетяжинський старостат, як раніше, об'єднує три села - Нетяжино, Нову Тарнавщину та Покрівку. Центральним вважається Нетяжино. Туди, до центральної садиби, тобто старостату, ми й скерували своє авто. Скільки їхали, дорогою не зустріли жодної живої душі. Та й жилих господарств нарахували не багато. Натомість місцевість можна назвати оазою незайманої природи. Вона буквально полонила давно покинуті обійстя. Нам навіть вдалося сфотографувати білочку, яка не кваплячись прогулювалася парканом і не наполохалася, угледівши незнайомців. Утім, не скажеш, що в селах панує хаос. Господар тут є. Чи є майбутнє?!



Головна у старостинському окрузі Світлана Федоренко. Не один рік і навіть не одне десятиліття вона віддала роботі в органах місцевого самоврядування. Працювала секретарем сільської ради, потім кілька скликань поспіль сама її очолювала, тепер, коли об'єдналися в Сухополов'янську громаду, старостує. Проте на робочому місці її не застали, поїхала у виробничих справах у місто. Зате про життя-буття охоче розповіли діловод і прибиральниця за сумісництвом Ніна Мельнік та завідувачка місцевим фельдшерсько-акушерським пунктом Валентина Купенко.

- Тридцять років пропрацювала на пошті. Починала ще в старому приміщенні. Це був десь 1991-й рік. Ви не уявляєте, скільки нам тоді доставляли посилок! Щодня по сім-вісім, і не маленькі, а кілограмів по двадцять кожна! Газет, журналів було море. Зараз пусто. Пошта їздить один раз на тиждень. Привозить пенсію, газет - мізер, якісь продукти. Нам тоді план давали приказним порядком, і спробуй було його не виконати. Ходили попід хатами, умовляли людей газети передплачувати. Самі передплачували по хто знає скільки, аби вийти на показник. А зараз не знаю, чи вимагають з них таке. Бачу, поштарка з машини навіть не виходить. Нам же доводилося все вручну носити, благо виручав велосипед. Дарма, що на дворі дощ, сніг чи сонце пече, навішаємо сумок з товаром, з газетами, з грошима - і крутимо педалі. Про відповідальність і безпеку взагалі мовчу. Колись привезли пенсію о сьомій вечора. Вже немає ніде нікого. На дворі глупа ніч, бо це осінньої чи зимової пори було. І куди мені їх діти? Залишить - не можна. Додому два кілометри по темному іти хащами. Що робити? Несу гроші з собою, а душа десь у п’ятах. Дивлюся - машина їде по дорозі, а всі знають, де я працюю. Я з переляку торбу з грошима у кущі кинула і сама сховалася. Принесла додому й знову не сплю: прислухаюся, чи, бува, ніхто не ломиться у двір. Добре, що вдома чоловік та син. Ой, усього було! А заробляли по 200-300 гривень, бо не платили й ставки. Вже перед самим закриттям давали по тисячу гривень. Хіба то гроші? І покинути було ніяк, - зітхає Ніна Мельнік.

У 2018 році поштове відділення закрили, а її, як вона каже, коліном під хвіст. Рік стояла на обліку в центрі зайнятості. Потім їй знайшлося півставки прибиральниці у сільській раді.

- Треба п’ять років доробить до пенсії. Та й за світло чимось платить, і свердловина на воду, хоч і своя, в обслуговуванні дорого обходиться.

Багато таких як ми, схибили, що отут залишилися і нікуди не виїхали. Особливо я, - сміється Ніна Миколаївна і розказує, як у молодості у Прилуках купили з чоловіком хату, а через тиждень передумали, забрали гроші. А їдучи назад, зупинилися у Рудівці коло ощадкаси, вистояли довжелезну чергу і поклали їх усі до копієчки на книжку.

- Так вони там і пропали. А можна було і хату за них купить, і в хату все, ще й машину! Якби ж теперішній розум, та тоді. Хай би стояла та хата. Була б як знахідка, як не нам, так дітям. На той час у селі ще колгосп був і роботи повно, тож чоловік і закомизився, сказав не поїду в місто і все.

Так тут і залишилися.

- Нашого віку, 1966-го плюс-мінус п’ять років, тут залишилося чоловік двадцять-двадять п’ять, - долучається до розмови завідуюча фельдшерсько-акушерським пунктом Валентина Купенко. - Я з Сергіївки приїхала сюди за направленням. Наша староста Світлана Миколаївна - з Голубівки. Прожили тут по 35 років, звикли. Хто старіший, наприклад 1937-го року народження, вже тут і доживатиме. А ми, хто знає? Позалишалися тут, бо, наче, є робота. До пенсії доробимо. А далі, як прийдеться. Та й зараз хіба ми живемо? Існуємо.



Жінки розповіли, що у 1987 році по сільській раді обліковувалося більше шістсот людей, а на кінець минулого року з постійно проживаючих лише сто двадцять на три села. З них десятеро діток: шестеро дошкільнят і четверо школярів. Вони зростають і виховуються у чотирьох сім'ях. Із дорослого населення наймолодші жителі Марина Вовк, 1997 року народження, та старший за неї на двадцять років її чоловік. За словами співрозмовниць, Марина наразі у декретній відпустці по догляду за третьою дитиною. Чоловік ніде не працює. Раніше працював охоронцем. Живуть за дитячі гроші та з городу. Тримають свиней, птицю. Чоловік ще ходить по літніх людях: кому дров занесе, кому води, кому покосить. Вони йому за це платять.

- Сім’ї з дітьми всі благополучні, - характеризують жінки. - Може, в кого немає порядку, але діти не голодують, одягнені і доглянуті. Усі тримають хазяйство, садять городи, окремі працюють у місцевих фермерів, там і заробітну плату платять, і продукти дають.

Дитячого садка у селі немає. За приміщенням сільської ради стоїть лише те, що від нього залишилося: напівзруйновані стіни без даху, вікон та дверей. Працював дитячий садок у селі не довго, всього два роки. Навіть з нинішнього поруйнованого стану вгадується, що був добротний. Жінки кажуть, у ньому було все, а куди поділося, хто знає.





Колись у старостинському окрузі було три школи. По початковій у Новій Тарнавщині та Покрівці, і восьмирічка у Нетяжино. Ніна Мельнік каже, ще її діти там навчалися. Потім школу закрили. Всіх перевели у Нетяжинську. Ще коли вчилася там сама, у школі було понад сто учнів. А вже коли знання здобували її діти, у класах сиділо по троє, двоє, а то й по одному учню. Десь на початку двохтисячних років школу закрили і в Нетяжино. Тепер чотирьох школярів учитися возять старим «уазиком» у Дубовий Гай, і то, якщо є бензин і не зламалася машина. А таке, кажуть, трапляється.

Немає у селі й жодного магазину. Скупитися можна лише раз на тиждень у суботу, коли з Прилук приїжджає автомагазин. Ціни там, каже Ніна Мельнік, звичайно, що в рази дорожчі, ніж у прилуцьких магазинах. Але той, хто не може поїхати у місто, і тому радий. Інших забезпечують діти, привозять харчі і все необхідне. У понеділок і в четвер у селах округу хлібний день - машина Прилуцького хлібозаводу привозить хлібобулочні вироби.

Ніна Мельнік розповідає: «У село ще заїжджає молоковоз. Щоправда, корови тримають лише у чотирьох господарствах. У двох дворах - по дві, в іншому - одну, а в Мережків - ціла міні ферма: зо двадцять голів ВрХ. Ото заради них молоковоз і приїжджає. Родина утримує не лише багато скоту, а й свійської птиці, кролів. Господиня Тетяна Володимирівна дуже любить тварин, їй усіх шкода. З чоловіком вони живуть своїм господарством і іншого життя не уявляють. Хоч свого часу переїхали у село з міста. Займаються не просто так, передплачують багато спеціалізованої літератури з утримання тварин, стежать за новинками, їздять у Київ на сільськогосподарські виставки. Останнього разу привезла звідти породистих гусей».

Місцевих мешканців, особливо тих, у кого немає власного автомобіля, турбує питання сполучення з райцентром. Автобус у село ходить двічі на тиждень - у п'ятницю та в неділю. Раніше був ще й у середу. У цей день, в основному, люди добиралися у лікарню. Із села автобус відправляється о 7.00-7.30 ранку, а з Прилук уже вирушає о 12.30. «За такий короткий час не можна нікуди встигнути», - бідкаються жителі Нетяжино. Автобус їздить маршрутом Канівщина-Рудівка-Покрівка (стає на трасі)- Нетяжино - Нова Тарнавщина. Ще й коштує недешево, туди й назад до Нової Тарнавщини - 110 гривень, до Нетяжино - 105 грн. (на момент нашої розмови). Нині люди настрахані балачками, що рейс скасують і в п'ятницю. Перевізник аргументує це відсутністю пасажирів, а значить і збитковістю маршруту.

- Через те, що в село незручно добиратися та через погані дороги, до нас уже й дачники не хочуть їздити. Діти, в кого позалишалися для обробітку батьківські клаптики землі, теж відмовляються. Бо не коштує шкірка вичинки. Людина, яка працює, автобусом у 12.30 не приїде ніяк. Власним автомобілем теж не вигідно: ремонт ходової і заправка обходяться дорого. Ми й самі улітку через київську трасу не їздимо, нам зручніше полями на Дубовий Гай. А як задощить чи сніг замете, мусимо колихатися через Рудівку, -бідкається діловод Ніна Мельнік.

Валентина Купенко розповідає про своє, наболіле. Місцевим фельдшерсько-акушерським пунктом завідує давно. Нині господарює у ньому сама, медсестру, говорить, через брак коштів скоротили. Чула розмови, що скоро, можливо, й ФАПи позакривають.

- Відвідувачів зовсім небагато, бо в основному всі такого віку, що не дійдуть. Тож їжджу на виклики сама: міряю тиск, роблю уколи, доставляю ліки. Про потребу сповіщають мені телефоном чи переказують людьми. У ФАП заходять здебільшого, коли приїжджає хлібна машина. Вона зупиняється якраз біля ФАПу, а потім стає біля сільської ради. Утім, і сходитися по хліб уже нікому. До сільради приходить чоловік п’ять-шість, а до ФАПу й того менше. Зараз проводимо вакцинацію від коронавірусу. Ось і сьогодні нам привезли десять доз «коронаваку» для ревакцинації восьми чоловік. Той, хто молодший, ще якось виявляє бажання вакцинуватися. А приходжу до бабусь по сімдесят- вісімдесят років, пропоную зробити щеплення, умовляю, а вони кажуть: «Нам два дні до смерті залишилося, нащо воно нам треба». Я тут і за педіатра, і за сімейного лікаря, тільки зарплата не така, як у них, - розповідає Валентина Купенко.

Окрім сільської ради та ФАПу, працює у ста-ростинському окрузі ще й будинок культури, діє бібліотека. Приміщення доглянуте, обгороджене сучасним парканом, двір покошений. Підремонтувати його устигли ще до об'єднання. Завідує ним Олена Куриленко. Кошти на утримання спрямовує Сухополов'янська сільська рада. У клубі є більярдний зал. Саме він вряди-годи користується популярністю. Концерти тут давно не лунали, репетиції теж, бо немає у клубі ні гуртків, ні ансамблів. Зате є бібліотека. Бібліотекарка Вікторія Федоренко відчиняє її три рази на тиждень - у понеділок, вівторок та четвер. У старостаті кажуть, якщо треба, дівчина возить книжки й по домівках. Утім, читачів катма.

- Є у нас тут безробітний Діма, ото він стопками книжки носить, читає. Живе без документів. Був у нього паспорт ще радянського зразка, але й той десь загубився. Приїхав сюди ще у 80-90-их роках минулого століття з сім’єю. Викупили у Нетяжино хату. Потім почав пити, жінка з дітьми його покинула. Він ніде не працює, іноді староста Світлана Миколаївна наймає його на роботи з благоустрою - обкошує адмінбудівлі, автобусні зупинки, кладовища. Люди наймають його на різні роботи, платять хлібом, продуктами, інколи грошима. Пенсію чоловік не отримує, бо через відсутність документів не може її оформити. Колись Світлана Миколаївна пробувала йому допомогти з оформленням, але з того нічого не вийшло. Коли не п’є, пахає город. Садить картоплю, цибулю, моркву, буряки, городину. Варить квасолю і їсть її замість хліба. Взимку сусіди підгодовують. Донедавна жив у сараї. Там у нього була грубка, поки її топиш, доти й тепло. А рік чи два тому, жили у нас два брати, вони вирішили піти до яблунівського батюшки. А Дімі дозволили зимувати у їхній хаті. Тож зиму він був там, а на літо пішов до себе, бо там кращий город, - розказали жінки про односельця.

Села Нетяжинського старостинського округу не газифіковані. Тут ніколи не було централізованого водопостачання. У колодязях води теж немає. Хто молодший і заможніший, б'є водяні свердловини. Газ привозять у балонах. Обслуговує приватна особа. Балон газу коштує шістсот гривень. Частота доставки залежить від кількості заявок.

Топити оселі взимку доводиться дровами.

У кого є кому, заготовляють дрова самі, благо навколо повно чагарників і сухостоїв. А хто одинокий, вимушені купляти. Минулого року одна машина коштувала шість тисяч гривень. А однієї на зиму мало.

У старостинському окрузі, де проживають переважно літні та одинокі люди, немає жодного соціального працівника. Попередня працівниця Валентина Ситник на пенсії, за станом здоров'я вже й сама потребує догляду. Замінити її ніким. Ніхто не виявляє бажання. Тут навчилися дбати одне про одного. Хто повороткіший, дивиться по сусідству за слабшим. Так і живуть однією общиною. Хоч іноді від двору до двору, де ще жевріє життя, доводиться долати чималу відстань.







У Новій Тарнавщині, кажуть жінки, трохи веселіше. З давніх-давен село вважалося більшим географічно і за кількістю населення. З усіх колишніх інфраструктурних об'єктів тут діє лише церква. У Покрівці на даний час, розказали у старостаті, немає й десятьох пожильців. А колись же там життя буквально вирувало.

- У нас не те, що глибинка, а глибинна глибинка. Можна нічого й не писати, а поставити хрест і все, - якось неоптимістично підсумували свою розповідь працівниці.

Утриматися на плаву старостинському округу, не дати згаснути життєвій силі та енергії його мешканців, з усіх сил допомагає староста Світлана Федоренко. Не може інакше, прикипіла до мальовничої Нетяжинщини з усіма її радощами, бідами і проблемами. Жінку у всіх починаннях підтримує адміністративний центр громади на чолі з головою Денисом Ро-совським. А правою рукою і справжнім другом округу та й громади зокрема уже багато років можна назвати місцевих інвесторів - фермерів Полухіних - батька Миколу Олексійовича та двох його синів Олега і Володимира, які ведуть на землях Нетяжинщини і навколишніх сусідніх сіл свою господарську діяльність. Вони не тільки сплачують податки до місцевого бюджету, забезпечують людей роботою, а й беруть на себе соціальну відповідальність, підставляють плече у вирішенні як дрібних побутових, так і більш складних, економічно затратних для округу питань. Не відмахуються від численних прохань, бо не можуть інакше, адже живуть і працюють тут, на очах, плече в плече, і про потреби знають не з переказів, самі щодня їх бачать і вболівають за своїх. Не дарма ж кажуть: гуртом і батька легко бити. Лише б не грабували і не спустошували українську землю закордонні бенефіціари - аграрії.

Районна газета «Прилуччина» №46 (15672-15673) від 18 листопада 2021, Наталка Травнева

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.