Тетяна Гнатів, яка одружилась з мексиканцем розповіла про своє життя в екзотичній країні

Доля - дивовижна річ, ніколи не знаєш, що вона з тобою утне. Народилася собі дитина, росте помаленьку... Настає час, і вона стрічає свою другу половинку. При чому, немає ніяких законів, де вона її може зустріти - чи то в потязі до Житомира, чи в булочній, що на першому поверсі твоєї п'ятиповерхівки - вискочила в домашніх капцях за батоном, і все - стріла Амура поцілила прямо у серце...



Я знаю родину, яка з першого класу була разом - сиділи за однією партою увесь час, бігали у спортивну школу на ай-кідо, а після школи одружилися. І щасливі. Моя бабуся казала: «Чоловіка собі обирай серед своїх». Але онучки та правнучки, на відміну від своїх бабусь, вже так не думають...

Причому, тут ніколи не вгадаєш, хто тобі свій, хто чужий, та де і на яких дорогах стрінеться тобі твій суджений. Аби на добро.

Світ - глобальний, динамічний, швидкісний, мінливий, люди багато мандрують, мігрують в пошуках роботи, тому міжнаціональні шлюби - це не дивина, це - звичне і природне явище. Афроамериканці одружуються з білошкірими дівчатами, французи - з італійками, турки - з німкенями, швейцарці - з американками, а хлопці з Нової Зеландії - з азіатками... Все вже давно не так, як було 50 років тому.

Нещодавно я випадково дізналася про нашу прилучанку, яка одружена з мексиканцем і мешкає у Мексиці. А тепер ось ненадовго приїхала в рідне місто на гостини до мами. Ні, не на гостини - додому.

Спочатку я «залізла» у Google, щоб освіжити свої небагаточисленні знання про далеку Мексику. І ось про що він мені розповів.

У Мексиці жив народ майя. Майя - одна з древніх цивілізацій, яка відома своєю розвиненою писемністю, приголомшливими досягненнями в мистецтві, астрономії, математиці та архітектурі. Попри сучасні хибні уявлення, народ майя не зник, сотні тисяч індіанців майя продовжують жити на тих самих територіях, де тисячу років тому мешкали їхні предки. Тому в Мексиці частково збереглися їхні традиції та мова.

Народ майя будував величні кам'яні міста, величної краси піраміди і дуже ретельно вів літочислення. Ті давні люди вірили, що події, пройшовши певні цикли часу, повторюються. Цей погляд відобразився в їхньому відомому, такому містичному і таємничому календарі, які сучасні астрономи та астрологи все намагаються розшифрувати...

Що ж, країна цікава, екзотична, дуже древня. її культура - такий собі коктейль звичаїв та традицій багатьох народів, які жили на її території - від цивілізації майя й ацтеків до іспанського та американського способу життя. Країна гучних веселощів і доброзичливого гумору. Часто просто на вулиці можна зустріти «марі-ачіс» - групи музикантів у великих сомбреро, чорних штанях і чоботах на підборах, які безупинно грають на гітарах і трубах. Мексиканці залюбки беруть участь у всіх святах, народних гуляннях, карнавалах, люблять кориду, півнячі бої. Жителі країни - гарячі люди: небезпека і кураж для них - природні речі...

Але ж Google - це Google, а зустрітися і поспілкуватися з людиною, яка мешкає там вже майже 6 років і бачила все на власні очі - зовсім інша справа.

І ми зустрілися з цією мексиканською сеньйорою (її вже не звуть сеньйоритою, бо вона ж заміжня), з нашою прилучанкою Тетяною Гнатів. Для інтерв'ю ми зустрілися у добре знайомій мені, привітній міській дитячій бібліотеці. І це - «справжня вишенька на торті», бо як виявилося, я давно і добре знаю її маму - Євгенію Гнатів, яка очолює книгозбірню.

Тетяна - маленька, красива, юна жінка з білявим волоссям. Відкрита, безпосередня, розумна. Спілкуватися з нею було цікаво і приємно.

- Пані Тетяно, розкажіть, будь ласка, як Ви опинилися в Мексиці, в державі Латинської Америки, так далеко від рідної домівки?

- Після закінчення школи я вступила до Київського славістичного університету, вивчала там англійську та польську мови. Київ мені подобався - Хрещатик, Поділ, Марійський парк... Після закінчення працювала у приватній компанії, в столичній офтальмологічній Британській клініці, займалася репетиторством. Дуже хотіла ствердитися в професії, ні від кого не залежати... Було складно з роботою, хотілося стабільності, займатися улюбленою справою. Мені тоді було 25 років. Випадково в мережі натрапила на оголошення, що в Мексиці одна туристична фірма набирає працівників зі знаннями мов, які я саме і знала. В дитинстві я захоплювалася романами Майн Ріда і Жюль Верна, пригодами їх героїв, незвичайними подорожами. І це, мабуть, спрацювало. Я зв’язалася з нею, відправила резюме, і вони мене запросили до себе. Уклали контракт на 6 місяців. Тур-фірма купила мені квиток, по приїзду зняла мені житло, і я почала працювати разом з іншими...

Ми зв'язувалися з людьми з різних країн, які хотіли приїхати на відпочинок до Мексики або зняти в ній житло. Серед працівників фірми були люди з країн СНД, і стосунки між всіма нами, мігрантами, складалися чомусь непросто - кожний був сам за себе, ніхто ні з ким не товаришував, робили один одному якісь дрібні пакості.

Я пропрацювала там 3 місяці і більш не захотіла. Вже збиралася додому, але Андрес - мій теперішній чоловік, говорив мені: «Що ти втрачаєш? Залишайся ще на 3 місяці, у тебе є ще віза. Спробуй себе на іншій роботі...» Ми випадково познайомилися з ним у кафе, він гарно володіє англійською, почали спілкуватися, потоваришували. Мене підкупили його доброзичливість, відповідальність, він вчив мене іспанській, вирішував мої різні побутові проблеми, турбувався про мене - допомагав освоїтися в чужій країні. Андрес - смуглявий, красивий, типовий мексиканець, на 5 років старший за мене...

Я вирішила залишитися ще на 3 місяці, знайшла іншу роботу і мимоволі почала закохуватися в Андреса, хоч зовсім цього не планувала - планувала повертатися додому.

Потім ми поїхали до Куби, а після цієї поїздки він зробив мені пропозицію.

- Розкажіть про Ваші враження від Куби? Яким було Ваше весілля?

Гавана - цікаве гарне місто, але враження у мене було таке, наче я повернулася у Радянський Союз. Багато цікавих будинків радянської епохи, багато машин «Лада» і «Жигулі». На Кубі люблять російськомовних, і це зрозуміло - кубинці пам’ятають про дружбу тих часів. Красива набережна, океан, веселі гостинні люди. Бідна країна, у них навіть гроші (песо) - двох сортів, одні для туристів, інші - для місцевих. При Фіделю Кастро вони навіть не мали права подорожувати і у них не було Інтернету. Усі - і жінки, і чоловіки -безперервно курять сигари, у яких особливий міцний запах. Але люди хороші.

Андрес зробив мені пропозицію, познайомив з батьками. І батько, і мати - обоє професори наук, родина дуже інтелігентна, демократична. Андрес за освітою - інженер-механік, у нього є старший брат і сестра. Родина католицька. Спочатку ми розписалися, потім декілька місяців, за традицією, готувалися до вінчання. Ходили на спеціальні курси при костьолі, подовгу спілкувалися зі священнослужителями... А вже після вінчання зіграли весілля у ресторані міста Меріда, де живуть батьки Андреса. Там все дешевше, і місто Меріда - більш старовинне і більше за розміром, ніж наше, де живемо. На наше весілля прилітали і моя мама з тьотею з України. Все було чудово - і плаття весільне було, багато гостей, гарні наїдки... І найголовніше - мої рідні були з нами...









- Чим цікаве ваше місто? Як складається Ваше сімейне життя з мужчиною іншої національності, чи легко вам порозумітися, як ви проводите час?

- Ми живемо в Канкуні, це - прибережне місто та всесвітньо відомий курорт у найсхід-нішому штаті Мексики Кінтана-Роо. Місто розташоване на півострові Юкатан на березі Юкатанської протоки, що відділяє його від Куби. З 1970 року Канкун почав перетворюватися з невеликого рибальського села у відомий по всьому світу курорт на березі Карибського моря. В 70-х роках тут почали будуватися готелі, а сьогодні Канкун входить в десятку найкращих курортів світу і швидко росте.

Море з вражаючим прибоєм, білосніжні пляжі. Курорт розташований на піщаній косі, що нагадує цифру «7». На всій її протяжності розташовані готельні комплекси, розважальні та торгові центри, дискотеки, морські розважальні бари, ресторани, кафе тощо. Живу у вічному літі. Працюю адміністратором у готелі, працюю з клієнтами і роботою своєю задоволена. У місті функціонує міжнародний аеропорт, який є другим у країні за обсягом пасажирських перевезень.



Ми знімаємо трикімнатний дім. У нас волого і спекотно - клімат тропічних саван. Всі коштовні і шкіряні речі потрібно зберігати у чохлах з вакуумним упакуванням, бо без цього вони зіпсуються, поцвітуть. Наша родина належить до стабільного середнього класу. Грошей нам вистачає на життя, на подорожі, розваги. З нами живуть ще й двоє величезних собак - Наполеон і Дукеса (графиня). Разом вони важать більше, ніж я... Наш дім - затишний, і нам гарно в ньому. В ньому немає розкішних килимів, є книги іспанською, українською, російською. Андрес - ерудована людина, цікавиться всім, багато чого знає і, до речі, розуміє різницю між Україною і Росією. Ми спілкуємось з чоловіком англійською та його рідною мовою - за цей час я вивчила іспанську.

Я щодня готую - ми звикли до гарної домашньої їжі. У місті багато ресторанів і всілякого вуличного фастфуду, а від нього лише гладшаєш. Фасфуд - нездорова їжа. Взагалі-то мексиканську кухню вважають однією з найсмачніших у світі - навіть у найдешевших ресторанах чудово готують різні страви. Але ж вони всі - висококалорійні, тому багато мексиканців страждають повнотою... Ми уникаємо таких небезпечних страв.

Варю Андресу наші борщі з квасолею, роблю голубці (у них немає голубців), вареники та різні салати, і він дуже задоволений. У них навіть такий звичайний і простий салат «олів’є» зовсім не схожий на наш, наш набагато смачніший. А серед їх традиційних страв - коржики з кукурудзяного борошна, які поливають гострими соусами і обсипають кубиками м’яса, квасолею... І - кактуси. Вони продають їх в супермаркетах - вже очищені від колючок і порізані на кубики. Їх обсмажують на пательні і їдять - вважається, що вони корисні для травлення...

Моєму чоловікові подобається наша українська кухня, подобається, що я щодня займаюся господарством, дбаю про дім, готую, прибираю, турбуюся... Але ж для мене в цьому немає нічого незвичайного - це обов’язок кожної жінки. Нам цікаво і затишно разом, свій вільний час проводимо вдома або з друзями. Буваємо в кафе і ресторанах, слухаємо в пабах рок-групи, співаємо в «карооке», ходимо на пляж і беремо із собою наших чотирилапих... Під час вихідних їздимо до батьків Андреса у Меріду, подорожуємо країною... У чоловіка своє авто, у мене своє - «Хюндай».

- Розкажіть про менталітет мексиканців, які типові риси їх характеру...

- Головною особливістю жителів Мексики є доброзичливість і сердечність. Талановита нація - всі вони вміють гарно співати і танцювати. Свої таланти охоче демонструють туристам. Люблять смачно поїсти, збираються компаніями, смажать м’ясо на мангалі, люблять ходити у гості одне до одного.

З великою повагою ставляться до батьків та людей старшого покоління. Родина для них - головна цінність життя, існує культ сім’ї. Слово матері - закон для дітей, її слухають до старості, але ж голова родини - чоловік. Мексиканці намагаються одружитися раз на життя. Дні народження святкуються у великому родинному колі. В багатьох родинах - по троє і більше дітей, аборти заборонені. Добродушні, життєрадісні, завжди з посмішкою на обличчі. Великі патріоти своєї країни. Основною релігією Мексики є християнство, біля 76 відсотків населення притримуються католицизму.

Всі люблять яскравий легкий одяг, жінки носять браслети, каблучки, у них завжди яскравий манікюр. В горах носять пончо, застилають підлогу домотканими килимами, бо там холодно. В оселях - чисто, побілені стіни... Полюбляють візитки, «мобілки», на офіційних зустрічах обов’язкові краватки. В нашому місті, як і в інших мексиканських містах, сортують сміття, в магазини ходять з сумками з тканини - пластикові пакети заборонені. Хворіли і у нас ковідом. Дехто лікується в державних лікарнях, хтось ходить до приватного лікаря. Під час ковіду туристів не було, всі готелі були закриті, 3 місяці люди сиділи без роботи...

З тих рис, які мені важко прийняти -вони живуть одним днем, проблемами себе «не грузять»: не встиг сьогодні, встигну завтра. Не поспішають, не вміють планувати, не пунктуальні - запізнитися на півгодини, годину - це у них у нормі. Не люблять відповідальності. На щастя, мій чоловік - відповідальний і зібраний, вміє планувати, цілеспрямований.

Кожна нація має свої особливості - з цим нічого не поробиш. А в цілому, народ гарний і веселий, гостинний, дружний, і я почуваю себе там своєю...

- Чи є серед Ваших друзів та знайомих наші співвітчизники?

- Так, є невеличка українська діаспора. У мене є подруги з різних куточків України. Хтось приїхав вже зі своїм чоловіком - захотілося пожити в іншій країні, хтось тут одружився. Приїхала сеньйоритою, а стала сеньйорою. Тримаємось разом. Мексиканці люблять слов’янок, але не завжди у шлюбі у них складається через оцю різність в менталітеті, поглядах на життя...

Ми тримаємося разом зі співвітчизниками. Святкуємо і католицьке, і православне Різдво, і Новий рік, співаємо наші пісні.Тоді стіл накриваємо суто по-нашому - гаряче, салати, обов’язкова святкова кутя. На Великдень печемо паски, запікаємо м’ясо, розфарбовуємо яєчка, я і чоловіка навчила робити крашанки, він у мене і гопак танцює. Любить наші українські пісні - я йому вдома їх частенько співаю. Він вивчив все про гуцульську культуру, Карпати, про історію козацтва. У мене вдома в Мексиці є і рушники наші, і скатертина вишита, і вишиванки, і тарілі з нашим орнаментом. У нашому місті навіть чорнобривці цвітуть... Ось везу різні подарунки для подруг. Чоловіку купила гарні сорочки з льону, чарки з козаками, шоколад, бо він у Мексиці гіркий, деякі ліки. Ікону нашу, православну.

- Які враження від рідного міста, з якими думками полишаєте його?

- Я не була вдома 6 років. Потрібно було отримати Посвідку на постійне проживання. Дуже сумувала за мамою, рідними, за друзями, за містом дитинства. Ось, нарешті, я тут. На мою думку, в місті мало чого змінилося. Інше життя, все інше... Заходила в школу мистецтв, щоб побачитися зі своїм улюбленим викладачем вокалу Надією Федорівною Ра-тинською - я займалася у неї багато років. Були з мамою в храмі, попросила свою тьотю (вона - вчителька української мови), щоб надиктувала мені диктант. Хотілося перевірити себе, чи не забула я українську мову. Результат був непоганий. Хотілося з’їздити до Львова, але не вистачило часу...

Завжди пам’ятаю, що я - українка. З гордістю ношу вишиванку у Канку-ні. Мій чоловік полюбив Україну, мріє колись приїхати сюди.

Бажаю усім прилуча-нам добра і здоров’я, щоб ковід відступив і в кожній оселі було тепло і щасливо!

Мама Тетяни, Євгенія Валентинівна, дуже щаслива від побачення з дочкою, хоч вона й небагато пробула - трішки більше, ніж 2 тижні:

- Так склалося.. .Батьки повинні бути готовими до того, що у їх дітей - своє життя. Вони будують його так, як вважають за потрібним. Нам залишається лише підтримувати їх, схвалювати, бажати їм добра. Коли донька щаслива, то і її мама теж щаслива.

Ось така історія. Про долю і про «амор» (саме так звучить «кохання» мексиканською). Жила собі дівчинка в маленькому провінційному місті, багато читала, співала і грала на фортепіано... І уявити навіть не могла, що доля закине її у далеку сонячну країну, хоч навпроти київського університету, в якому вона навчалася, було посольство Мексики. Мабуть, це був знак. Згодом вона потрапила в цю дивовижну країну, зустріла там хлопця, і всі зірки склалися на любов...

Хай щастить Вам, сеньйорита Тетяно! А ми завжди чекаємо Вас в Прилуках!

Газета «Прилуччина» №45 (15670-15671) від 11 листопада 2021, Лілія Черненко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.