Ніна Маляренко сліди Другої світової все життя носить і на тілі, й у душі

Щороку зменшується кількість людей, які пам’ятають повоєнні роки й можуть розповісти молодшому поколінню про страшні речі, які відбувалися на території України й Городнянщини зокрема під час Другоїсвітової війни. Ця нещадна пекельна машина відібрала не одне життя, скалічила долі невинних людей, залишила мільйони сімей без чоловіків і осиротила не менше дітей. Ніна Маляренко з Гніздища дізнавалася подробиці тієї триклятої війни з розповідей матері, адже сама була ще зовсім дитиною. Однак нищівний слід тих далеких подій залишився й на її долі, й на тілі назавжди.



Народилася Ніна Леонівна в Стовпівці 14 лютого 1942 року — якраз на день святого Валентина, хоча тоді про це свято ще майже ніхто не чув. Незважаючи на знаковість дня народження, жінка зізнається, що особливої любові в своєму житті не зазнала. Невблаганна доля не шкодувала її ні змалечку, ні в дорослому віці. її випробування почались одразу після народження.

Як і багатьом п ровесникам. Ніні довелось зростати без батька. А мама. Клавдія Васильєва, рано пішла з життя.

— Коли я народилася, товнасвжебуланеповнасім'я — тата нашого розстріляли фашисти. — розповідає з сумом жінка. — 3 маминих розповідей знаю, що одного дня оголосили про початок війни. Всі чоловіки, які на той час проживали в Стовпівці. почали збирати свої найнеобхщніші речі в мішки: ремені, мотузки та інше. Вийшли до центру села, де на них вже чекала машина. Один із супроводжуючих вийшов із машини й довго розмовляв з моїм татом Леоном Васильєвим. Він ніколи й нікому не розповідав, про що була та розмова. Розвернувся й сказав до моєї матері: «Вертаймося додому. Війна для мене закінчилася». Так і повернулися додому. А вже ІЗ листопада 1941 року по наводці поліцаїв його розстріляли фашисти. Поховали тата в Стовпівці на цвинтарі, який був розташований недалеко від нашого будинку. Мій брат Анатолій був старшим, йому десь було років п'ятнадцять, і він добре пам'ятав події тих днів. Розповідав, що руками доводилось рити промерзлу землю, щоб поховати батька. Після смерті батька обидва брати самостійно заробляли на своє навчання та життя.

Клавдії Євтсхівні тяжко було без чоловіка виховувати трьох дітей, але вона не здавалася. Працювала різноробочою в колгоспі, тягнула норму. В Стовпівці на той час проживало багато поліцаїв, які часто складали доноси на односельців. Не винятком стала й Клавдія Євтіхівна, яку звинуватили в тому, що вона пекла хліб для партизанів, а її діти його їм відносили. Ніна Леонівна вважає, що то був звичайнісінький наклеп.

— Коли мені виповнився рік. маму арештували. Добре, що наша сусідка попередила, що готується арешт. Мама сказала моїм братам сховатися в родичів у сусідніх селах — Великому Листвені та Пекурівці. а мене забрала з собою. Нас відвезли в тюрму до Щорса. Маму часто викликали на допити, били, катували, погрожували смертю, годували лише раз на день. Але мама мене не залишала ні на хвилину. Просила, що коли вбиватимуть, то щоб вбивали разом. — зі сльозами на очах розповідає жінка. — Коли мені вдавалося вирватися з маминих рук, я маленька ходила й просила у дядів-тюремщиків і фашистів: «Дай. дай» — хотіла їсти. Не добившись від мами зізнання, на десятий день кати нас звільнили, й ми пішки повертались у Сто-впівку, додому. Щоб скоротити й без того довгу дорогу, ми пішки переходили замерзлу річку Снов. Маму одразу попередили, щоб вона не відходила від протоптаної іншими перехожими стежини, бо це було небезпечно, адже на поріг ступала весна.

Мама несла мене на руках, замотавши в ганчір'я і підв’язану під одягом рушником — щоб легше було на руки. Проходячи через села, вона заходила до людей і просила їсти. Ніхто не відмовляв. давали хто що міг. Вона, перепочивши, вирушала знов у дорогу, наближаючись додому. її переповняли хвилювання за синів. На другу добу вона все-таки дійшла до села.

За своїм темпераментом маленька Ніна була спокійною дитиною. Часто самостійно бавилася у піску. І під час однієї з таких ігор вона знайшла страшну іграшку, яка вибухнула просто в її руках:

— Не знаю, що саме я знайшла — це було щось схоже на капсулу, навіть не знаю як описати. Почала роздивлятися, колупатися в ній. і тут воно розірвалося в моїх руках. Кіньми мене привезли в Городню, у лікарню. По обличчю, рясно всіяному осколками, текла кров. Наслідком цього вибуху стало те. що у мене на лівій руці залишилось лише два пальці, - показує руку, де залишився слід війни. — Мама все просила лікаря, щоб зробив усе. що б не залишилось шрамів і щоб я не страждала від вад обличчя. Так і росла я. дорослішала. Закінчила в Стовпівці чотири класи школи. Потім мої ровесники ходили навчатися у сусіднє селище в вечірню школу, а я пішла навчатися в Городню, щоб отримати середню освіту. Взимку жила в родичів на квартирі, а в теплу пору року щодня ходила додому, в Стовпівку. Мама працювала в колгоспі, виконувала норми. Тягнула самостійно господарство, отримувала трудодні й виховувала нас. Виплати по втраті чоловіка не отримувала. тому що фашисти його розстріляли вдома, а не на фронті.

Жінка згадує свою молодість. Попри складні часи, юнь знаходила час на розваги та веселощі. Щоправда, вони зовсім відрізняються від сучасних.

— У вихідні дні чи на канікулах усі дівчата збиралися разом та вишивали, — з усмішкою на вустах пригадує ті часи Ніні Леонівна. — Це було найулюбленішим заняттям. Усі вишивали навіть при каганці. Ми. зігнувшись, сідали вишивали, а хлопці з нами шуткували, лузали соняшникове насіння та грали в карти. Було дуже весело. Молоді в ті часи було багато в селі — не те. що зараз. Навіть якщо зараз й збираються, то одразу біжать у пошуках пляшки самогону. Пригадую, як мене переповнювало почуття заздрощів до своїх однолітків, у яких були татусі. А я бігала на могилку до тата й по декілька разів промовляла: «Тату, тату...».

По завершенню школи в Городні Ніна Леонівна поступила в Ніжинське училище, де опановувала спеціальність бібліотекаря. Засвоївши нові знання, юна дівчина почала працювати в Камці бібліотекаркою, а коли звільнилось робоче місце в Гніздищі - не роздумувала. а перейшла працювати сюди. Тут і зустріла свого майбутнього чоловіка Михайла, з яким прожили більше п'ятдесяти років.



— Жили ми добре. Траплялося різне між нами, але завжди думали про дітей та зберегли свою сім'ю, — розповідає господиня. — Я завжди думала про те. щоб у дітей був батько, щоб вони не плакали, що ростуть без батьківської любові. Адже я добре знаю, що то за життя. Тримали господарство, город чималий, самостійно розбудували будинок, де я й досі живу. Часом доводилось ходити в колгосп, щоб заробити додаткову копійку. Виховували двох синів — Юрія та Сашка. У 2020 році чоловік помер, і я зараз живу з Сашею, який мені в усьому допомагає. На жаль, вже близько тридцяти років минуло, як загинув наш син Юра. Нікому не побажаю такої долі, як у мене.

Працюючи бібліотекарем. Ніна Леонівна разом з Марією Волошко, своєю подругою та колегою, розписали та обвінчали багато закоханих пар. Скільки їх було — жінка не порахує. Але щасливі посмішки молодят пам'ятає, як і свої думки під час кожного єднання двох сердець — аби Бог дав їм щасливої долі й аби ніколи не було війни.

Зараз Ніна Леонівна на пенсії, але не втрачає своєї внутрішньої сили духу та фізичної загартованості. Самостійно вирішує свої проблемні питання. Інколи доводиться сідати на велосипед і їхати до Городні чи Сто-впівки. А відстань же чимала. Але у свої 79 років ця нескорена долею жінка покладається на себе й встигає ще й допомагати своїм односельцям.

Джерело: газета «Новини Городнянщини» №18 (11887) від 6 травня 2021, Тетяна Романюк

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.