Олександр Лавренюк: «Потрібно, щоб кожен був впевнений у своєму завтрашньому дні»
Він ставиться з філософської точки зору, любить японські автомобілі та щиро вважає українських жінок найгарнішими у світі. Так про своє життя на роботі та поза нею розповів Олександр Лавренюк, керівник підприємства «Сіверянка», який днями відзначив свій ювілей. Зустріч була призначена біля затишного каміну в кабінеті Олександра Федоровича і, можливо, саме завдяки атмосфері розмова склалася напрочуд легка та приємна. До речі, у цьому приміщенні побували такі шановані гості як Леонід Кучма та Володимир Литвин. Пан Олександр виявився відкритою та веселою людиною, якій точно є що розповісти про життя…
«Потрібно, щоб кожен був впевнений у своєму завтрашньому дні»
— Ви не один рік керуєте фірмою, певно, були поразки і перемоги. Було важче поставити підприємство на міцне підґрунтя або ж втримати його на плаву?
— Однозначно спочатку було важче. Коли мені запропонували зайняти місце директора фірми, я погодився майже без вагань, та вже зовсім скоро зрозумів: щоб займати це місце, необхідні неабияка витримка, розуміння та знання.
Я прийшов на підприємство зі своїми планами, амбіціями до людей зі вже також встановленими принципами роботи та нормами поведінки. У результаті чого виник конфлікт інтересів, розуміння між керівництвом та робітниками не було. Тоді я зрозумів, що проблему можна вирішити лише демократичним шляхом. Для ефективної роботи підприємства потрібно, щоб кожен співробітник, від сантехніка до бухгалтера, був впевнений у своєму завтрашньому дні, у тому, що його сім’я буде сита та захищена, тоді і людина матиме бажання не лише іти на роботу, а й всіляко сприяти розвитку самого підприємства. Адже його успіх залежить від кожного працівника.
На жаль, проблеми поодиноко не приходили. Довелося пережити буремні дев’яності роки. Неприємно, коли тебе вважають злодієм і ворогом тоді, коли ти ні на крок не переступав межу закону.
Та може саме через подолання труднощів підприємство міцнішало, розроблялися і втілювалися в життя нові проекти та технології, нові галузі виробництва. І хоча зараз у країні криза, обсяги нашого виробництва навіть у дечому зросли, у порівнянні з іншими роками.
— Олександре Федоровичу, ваша фірма виготовляє якісні вироби, впевнена, що над ними працюють професіонали. Скажіть, будь—ласка, є якісь певні критерії підбору співробітників?
— У першу чергу, це, безумовно, повинні бути спеціалісти, тому свої кадри ми приглядаємо ще зі студентської лави.
Коли я працював звичайним робітником, було прикро, якщо на вакантне місце брали працівника з конкуруючої організації, замість того, щоб підвищити давно відомих спеціалістів. Тому на своєму підприємстві я даю людям перспективну роботу. Головне, щоб була мета і бажання її досягти.
— Чи можна сказати, що це ваша сімейна справа? Родина допомагає в бізнесі?
— Так, мої сини працюють на підприємстві. Крім цього, моя невістка також присвятила себе цій сфері. Звичайно, якщо це сімейна справа, то деяких неприємних ситуацій можна уникнути. Адже в такій співпраці довіра набагато більша. На жаль, у моєму житті був неприємний досвід, коли людина працювала на свою користь, а не на репутацію та благо самого підприємства.
«Більшість часу при можливості я проводжу на самоті…»
— Як часто ви буваєте з родиною?
— Затишні вечори в родинному колі для мене скоріше свято, ніж приємна послідовність. На жаль, бачимося ми зрідка, діти вже давно живуть окремо зі своїми родинами. Діти подарували мені трьох онуків, я їх обожнюю і при нагоді багато часу проводжу з ними. Так вже склалося, що Бог подарував мені самих синів, то хоч з онуків є дівчинки.
— Яка місцевість вам більш до душі?
— Ось вже десять років поспіль я кожен день їжджу на роботу, долаючи маршрут зі Сновянки до Чернігова. Поряд із цим селищем я купив собі будинок і жодного разу не пошкодував та не захотів повернутися до міста. Неможливо словами передати відчуття, коли вранці прокидаєшся, виходиш на подвір’я і насолоджуєшся свіжим незагазованим повітрям, шумом дерев, а не тролейбусів, коли плаваєш у чистій річці.
Мій син мешкає у Києві, а я досі не розумію, як там можна жити. Коли я у справах приїжджаю до цього міста, то я ніколи не залишаюся там на ніч. Для мене краще зайвий раз подолати відстань, але відпочити у приємному середовищі.
У такій місцевості відпочиваєш душею і ніколи не буває сумно. Біля мого будинку я зробив невеличке озеро, в яке запустив рибу. Але оскільки я не зовсім люблю риболовлю, то більше запрошую друзів. Ще я особисто виховую свого улюбленця — середньоазіатську вівчарку.
— А як ще ви проводите свій вільний час? Чи є у вас хобі?
— Останнім часом я зацікавився філософією, тому багато часу можу проводити за книжками. З віком починаєш розуміти світ інакше, а уміння мислити по—філософськи дозволяє мені жити в гармонії з душею та тілом.
Моя слабкість — це автомобілі. Люблю проводити час за кермом. Вже досить багато років віддаю перевагу саме японським маркам. Вони підкупили мене своєю якістю та комфортом.
Що ж стосується більш активного відпочинку, то я захоплююся полюванням. Колись я побачив, як підстрелили косулю, як у неї текли сльози, мені було так шкода її, що з тих пір принципово полюю лише на дикого кабана.
Крім цього, є в мене одна звичка — я «моржую». Зараз вода у Снові вже прохолодна, коли виходиш з неї, здається, ніби заново народився. Єдиний неприємний момент у цій справі, коли зимою доводиться довбати лунку, до того ж кожного ранку, але емоції, що відчуваєш у момент пірнання, та результат того варті.
— Олександре Федоровичу, ви дуже весела людина, мабуть любите шумні компанії?
— Я більш сімейна, спокійна людина. Більшість часу, при можливості, я проводжу на самоті, хоча, звичайно, збираємося з друзями, робимо шашлик, розповідаємо анекдоти.
— У силу своєї роботи ви багато, певно, подорожували. В яких країнах мали шанс побувати, що найбільш запам’яталося?
— Чесно кажучи, я ніколи не любив подорожей, чомусь мене це пригнічує. Відвідав у своєму житті багато країн: Китай, В’єтнам, Францію тощо. Найгарніше місто, що я бачив — це Відень, до того ж, мешканці цього міста просто вразили мене своєю добротою та безкорисливістю. Цікаво було в усіх країнах, у кожної свій менталітет, традиції, що для мене іноді були навіть диковиною. Так, наприклад, коли у В’єтнамі для шанованого гостя випускали кров змії, що потім треба було випити, після чого скуштувати її серце. А в Японії пропонували вибрати собі супутницю на вечір. Малося на увазі лише товариство жінки за столом, у розмові та танцях, і без жодного натяку на інтим. До того ж, для дівчини, яку вподобав гість, це було за честь. А ось Америка мені чомусь не сподобалась.
Все одно, свою рідну країну не проміняв би ні на яку іншу. Особливо чітко це розумієш, коли повертаєшся з відрядження, бачиш рідні ліси, річки, найвродливіших у світі українських жінок.
— Олександре Федоровичу, щоб ви хотіли побажати собі до ювілею, чого ви ще не встигли зробити у своєму житті?
— Бажань багато, сподіваюся, моєї наснаги ще вистачить для їх здійснення. Головною метою і бажанням всього мого життя і досі залишається зробити так, щоб нашим дітям жилося краще. Я вважаю, що багатим кожен з нас може стати тоді, коли поряд не буде бідних, як у матеріальному, так і моральному плані. У цьому і полягає сенс мого життя.
Віталія Христенко, газета "Чернігівські відомості", 27 жовтня 2009 року
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.